Микола починав сердитись, що Дмитро такий забобонний і такий недалекий. Він бачив, що ніякі докази цій людині не допоможуть, і вирішив розмову припинити, коли побачив, що через поле йде до них, шкутильгаючи, плугатар, про якого Дмитро недавно оповідав історію з чортами.
— Чого ж то він до нас шкандибає, відьмак? — спитав Дмитро.
— Побачимо, — промовив Микола. Тим часом орач підійшов.
— Добрий день,— привітався він, не скидаючи бриля.
Хлопці відповіли на привітання.
— Побачив у вас димок та й прийшов покурити. Вийшов з дому без сірників. Захотілось закурити, а тут, як на гріх, нікого навколо. Аж ви під'їхали. Думаю: у тих сірника розживуся.
Микола подав орачеві сірника, і той закурив. Затягуючись димом, він пильно дивився на Миколу.
— Ви часом не будете помічником лісничого? — спитав він, звертаючись до юнака.
— Я. Чого ви хотіли? — спитав в свою чергу Микола.
— Хочу дізнатись, чи не можна у вас дровець з купку дістати?
Микола сказав, що зараз продажу нема.
Плугатар більше не затримувався, подякував за сірника і пішов назад. Микола пропонував йому цілу коробку, але він не взяв.
— Ви думаєте, він за сірниками приходив, отой кривий? — промовив Дмитро.
— А за чим же? — здивувався Микола.
— Ні, не за сірниками, — твердив Дмитро,— він мав якийсь інтерес, отой відьмак,— сказав упевнено Дмитро.— То хитрий багач, йому пальця в рот не клади.
Дмитро був по-селянськи проникливий, йому можна було вірити. Микола й сам тепер почав міркувати, що в Дмитра правильна думка. Не може бути, щоб заради сірника той кривий сюди приходив. Микола відчув раптом сильну, хоч цілком неоправдану антипатію до цієї незнайомої людини, що недалечко орала на зяб своє поле. Згадалась чомусь одна пам'ятна зі школи буколіка Вергілія, в якій говориться про щастя обробляти батьківські землі своїми волами, і на порівняння стала оця далеко не буколічна постать кривого. Вона була йому бридка.
Другого воза накидали мовчки. Всі думали про кульгавого і, звичайно, по-різному. Наймит Дмитро заздрив його багатству, осуджуючи рівночасно за зв'язок із чортом; Микола думав про те, чого приходив цей багач до них, і намагався пояснити причину своєї неприязні до нього. Євген переживав трагічну смерть жінки кривого.
Сам він боявся грому, і оповідання про той страшний випадок тільки посилювало його боязнь.
Проїжджаючи повз недоораний клин, зустрілись знов з кульгавим, що якраз викидав плуга з борозни. Коли вози проїжджали повз нього, він відставив свою криву ногу на борозну і, взявшись у боки, мовчки стежив за ними. Микола бачив, що на устах його грала увесь час єхидна, зла посмішка.
8
Возовицю закінчували. На току, за стодолою, виростали все нові стіжки. Було звезено пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку. Залишилась у полі картопля і дрібна городина, але це все могло ще чекати.
Із закінченням возовиці закінчилась і відпустка Миколи на, і знов він вирушає уранці до лісу, але вже з іншими настроями. Тепер уже ніхто не чекає його в лісі, і він не сподівається нікого там застати. Про Оксану нічого не чув, додому до неї заходити боявся, знаючи ставлення до нього її матері. Обіцянку Оксани прийти ще раз він беріг у серці, вірячи, що з її приходом щось зміниться на краще, що вона знов принесе йому щастя і радість. Проте вона не йшла.
Минав серпень, а спека стояла, як і на початку літа. Оранка на зяб йшла важко, земля висохла, стверділа, аж потріскалася, за день виорювали мало, коні швидко стомлювались. Орав Дмитро з Євгеном двома плугами. Дмитро налагоджував їх собі і Євгенові, і вони вдвох ходили за ними. Щодня за столом ішли розмови про спеку. Дід журився, що загине картопля, якщо не піде дощ, бабуня потішала, що дощ мусить бути.
— Як-то так, щоб дощу не було? — говорила вона переконано.— Бог не має за що нас карати.— Це був аргумент незаперечний.
У баби були своєрідні взаємини з богом. У важкі хвилини вона зверталась до бога, як до доброго пана, і просила в нього дощу або здоров'я для когось із дітей; якось так бувало, що все оберталось на краще, і бабуня вірила, що бог допоміг. І тут вона була певна, що бог допоможе.
Була неділя, і вже зранку пекло немилосердно. Микола встав пізно (у неділю він дозволяв собі довше поспати) і лінивою ходою приплентався з будки до хати: не хотілось ні їсти, ні пити. Подумав було піти в ліс, посидіти, почекати, може, прийде Оксана, але не пішов, бо серце підказувало, що сьогодні вона не прийде, хіба що ввечері, а до вечора ще далеко.
Микола сів біля вікна і задивився в садочок. Там було всього три клумби, розставлені в формі трикутника: в одному куті, ближчому до хати, була більша клумба, а в двох інших, ближче до штахет, обсаджених суцільною стіною бузку, піднімались над землею дві менші, овальної форми. В центрі їх росли великі кущі флоксів, займаючи майже всю їхню поверхню, на середній росло деревце туї. Інших кущів і квітів у садочку не було, бо їх винищували рік у рік маси курчат, які виводилися часто без волі і клопотів господині. Виходило це так: зникала курка. Баба думала, що курку украв лис, і забувала про неї, а через три тижні вона з'являлась з цілим табунцем курчат, яких висиджувала невідомо де і невідомо чим і як годуючись. Від такої героїчної квочки, що перебувала на власних харчах, залишалось, звичайно, одне пір'я, і її вітром носило, але бабуня зразу ставила її на посилене харчування, і курка оживала.
Увагу Миколи привернули до себе кущі флоксів і велика комаха-бражник, завбільшки з колібрі і подібна до цієї мініатюрної пташки. Вона швиденько літала над квітами і на льоту своїм довгим рильцем висисала нектар з її рожевих, довгих трубочок. Покрутившись над одним кущем флоксів, над другим, комаха відлетіла; і тоді Микола звернув увагу на табунець, курчат під бузком. Були там представники різної статі і віку: були курочки і півники, були цілком маленькі, були такі, що вже з опущеним крилом пробували залицятись до старих курей, за що не раз підпадали під гнів і неза-служені удари гострих клювів доброчесних пернатих матрон; а були підлітки, які не мріяли ще про такі успіхи, але які вже пробували свої слабенькі голоси, і ці, власне, викликали усмішку на устах Миколи. Сидить такий кандидат у півні на землі, розпарений, дзьобик одкритий, хвоста ще немає, зад голий, сиДить і дрімає, бо очі заплющені. Але десь запіяв старий півень. Кандидат у півні прокидається, встає, витягає шийку і, наїживши на ній пір'ячко, пропищить щось подібне до ці-р-р-р. Після цього знов сідає і западає в дрімоту. Таких там сиділо багато і перекликались різними голосами, один за одного смішнішими. Це розважало Миколу, і він забув на мить про своє горе. У кімнату увійшов батько.
— Ти знаєш,— сказав він,— зараз буде дощ.
— Можливо,— погодився Микола.— І півники співають наввипередки, хоч і небо чисте.
— Ти вийди надвір подивися, що там діється: над колодязем стоїть грозова хмара. Отой клаптик ясного неба, що ти бачиш крізь вікно, швидко затягне.
Микола вийшов надвір. Тут було зловісно тихо і парко. Від зрубу сунула синювато-чорна хмара. На її тлі майже не видно ластівок, хоч їх тут літало багато, бо часто чути було то тут то там їх тривожний писк. Раптом щось важке і могутнє прокотилось по небу. На землю упали перші великі краплі дощу. Перелякані курчата, повитягавши шиї і поопускавши крила, стрімголов полетіли до курника. Крізь відкриті двері стайні висунув голову кінь. Він насторожив вуха, понюхав повітря і глибоко зітхнув. До хати почала збігатись уся родина. Рештки синього неба зникли вмить, як зникли і ластівки, які ще хвилину тому прошивали повітря. Грубезна чорна хмара, що нависла над лісом, розкололась враз із різким страшенним тріском, із неї вирвалось сліпуче синє полум'я і впало на землю, за ним пролунав різкий ревучий грім. Від грюкоту здригнулася земля, задзвеніли шибки у вікнах. На ґанок вийшов дідусь з дзвіночком. Микола з батьком непомітно переглянулись.
— Грім ударив десь близько, зразу за Смяловсько-го домом, можливо, в дуб, а може, в колодязь,— сказав дід.— Щоб, не дай бог, не вдарив у хату.— По тих словах він пішов обходити будинки, творячи якусь молитву.
— Жаль, що ми вже так не можемо вірити,— промовив батько. Микола посміхнувся.
Пустився дощ. Спочатку рідкий, а коли дід повернувся, дощ лив уже з нечуваною силою. Зірвався вітер, зашуміли дерева, а небо раз у раз' полосували золото-сині блискавки, і ревли, не вгаваючи, громи. Садочок, де сиділи курчата, а над квітами літав бражник, а також усе подвір'я враз вкрилось водою. По дорозі на долини потекла ріка. А дощ лив не вгаваючи. На подвір'я з радісним криком вийшли, перевалюючись з ноги на ногу, качки, які під час спеки і посухи томились без води.
Вони, здавалось, побожеволіли з радості: лягали пластом, перевертались на спини, лопотіли крилами, бігали одна за одною, пили воду, п'яніли і кричали на всі голоси, дякуючи небу за чудесну, довгождану воду.
Нарешті дощ почав поволі вщухати. Він ще йшов, але вже не такий крупний і не такий навальний. Надворі помітно похолодніло. Хмари порідшали, із чорних зробились сірими і подались на південь, за ліс; громи ще гули, але вже десь далеко, і ще зрідка мерехтіли відблиски далеких блискавиць.
На ґанок вийшла вся родина — подихати приємним свіжим повітрям, подивитись на ігри качок. Це було дійсно цікаве і смішне видовище. На лісничівці джерела чи потоку не було, вода в кориті заступала качкам ставок! Було від чого божеволіти! На гайку почались розмови, посипались жарти. Всі були раді, що нарешті дощ промочив хоч трохи землю, що спала спека, що, може, тепер ще піде рости картопля, пожаліли тих, хто під час зливи був у дорозі і не мав де сховатись. Євген згадав розповідь Дмитра про те, як грім убив жінку кульгавого, що йшла з поля з серпом на плечі, і хотів було оповісти про цей випадок, коли раптом почулось чалапання по воді чиїхось чобіт. Всі, мов по команді, повернули голови в той бік, звідки почулись кроки. За хвилину показалася із лісу усміхнена голова Дробниць-кого, який, здалека побачивши, що всі на нього звертають увагу, приспішив ходу. Був він без шапки і цілковито мокрий, до нитки.
— Ось вам і один із таких нещасних,—промовив Гаєвський.— Звідки це ви? — почали навперебій допитуватись мешканці лісничівки.
Дробницький, підійшовши, сказав, що був у селі, ходив по закупи і вже вертав.