Та тут Мар’яна згадала щось дуже цікаве для Васанти.
— Я не можу віджалувати, що не було тебе! Там же й про твого половецького пра-прапрадіда згадували!
Може хоч це зацікавить лисого? Ні! Він навіть відійшов, сів на лавочці й закурив. Зате Васанту — дуже. Яким чином половецький князь опинився в Києві? То ж тільки пра-ираправнуці його дано жити в місті Володимира і вважати це місто своїм рідним.
— Ні, питання стояло навпаки: яким чином ота срібна кадильниця в самоцвітах, що похована разом із половецьким князем, яким чином втрапила вона до нього із київського княжого двору? Цього літа на терені Михайлівського манастиря провадили розкопи. Виявили майстерню, що загинула від пожежі, а в ній багато оброблених та необроблених самоцвітів, ювелірних виробів у різних стадіях опрацювання, а між ними й срібну, ще невикінчену кадильницю, точнісінько таку, як і знайдена в могилі твого прадіда. Уяви собі, в Кубучі, де ми щодня бруки топтали! Як хочеш, можеш подивитися на неї, її виставлено в Інституті Археології. Тепер обидві сестри-кадильниці знову зустрілися — оця недороблена й та знайдена в могилі. Ну, й розбишака ж був твій дід, еге? Це ж він забрав із собою в могилу трофеї, здобуті в походах на київських князів.
Нитка, що все частіше уривалася між ними, а сьогодні таки зовсім тріснула, — знову міцно зв’язалася. Половецька княжна Чагрович виступила з-під личини жінки керівника справами Ступина. Може Васанті найбільш у житті підходило б бути половецькою княжною. Тільки якби не оця винувато-скорбна посмішка і не оцей плесковатий стариґан.
Половецька княжна із своїм двійником (недаром же їх колись називали близнятами) підійшли до блюстради й накопаної землі… Могли ж вони так підійти до цього місця й колись, як бранки чи як дружини київських княжичів… і побачили те, що колись було Десятинною. Недарма лисий цим не цікавився абсолютно. Навскоси до теперішнього розташування вулиці поставлений фундамент стародавнього мурування, побиті мармурові колони з написами такими самими, як і в Ольвії. Що, справді, тут цікавого?
І ті з відділу комунального господарства міськради теж так, мабуть, думають. Напевно на цьому місці задумано зробити культпарк із каруселями, то дозволили археологам трохи поґрабатися в землі.
Мар’яна нехотячи повернула голову, глянула на лисого. Лисий сидів, копирсав паличкою глину й зовсім не слухав, що говорять між собою вони. Безнадійний керсправ! О, Господи! Чого, так низько впала Васанта?
І вже знову Мар’яні пропала охота, вона знову згубила дивну властивість розцвітати в розмові з Васантою. Власне, аж тепер помітила, що говорить вона одна. Васанта погасла?
— Якщо ви не потомилися, то може ще перейдемо через яр чи то пак рівним тротуаром Володимирської, й зайдемо до Софії?
— Може іншим разом? — проситься Васанта, оберігаючи день відпочинку свого законного мужа.
— То я сама піду, — погрожує Мар’яна. — Там же весь час ідуть роботи, а експонати вивозять до Ленінграду. От недавно розкрили мармуровий саркофаґ і знайдені там кістки повезли визначати аж у Ленінград. Так наче тут не могли ствердити, що одна нога коротша… Це ж і в літописі сказано, що Ярослав мав одну ногу коротшу… Мозаїки також вивезуть, а що зроблять із старовинними фресками на тему побуту княжого града, відкритими під пізнішими мальовилами, то я вже й сама не знаю… Як не побачу, то все життя шкодуватиму!
Мар’яна ладна була надутися.
— Ходімо! — не витерпіла вже такого натиску Васанта, і лисий керсправ мусів скоритися та поплентався з ними.
VIII
А Мар’яна шелестить!
Десь відразу набралося стільки інтересів, що трудно їх і погодити всі разом. Це і праця, і люди, і заробіток, і нові враження. Університет стенографістки справді необмежений, та Мар’яна воліє ходити на такі з’їзди, де можна "бігти через місточок, ухопити кленовий листочок". Де, прикладом, можна почути й побачити проекти майбутнього Києва, як не на нараді архітектів? — Монументальні архітектурні ансамблі з рожевого мармуру і скла, замість присадкуватих "прісутствєнних мєст" і купецьких забудов, забутих Богом і стилями… Проекти підземних метро і рухливих стежок до Дніпра, сади на будинках, летовища на дахах.
А поки то все те буде, те царство майбутнього, сучасні моряться "труднощами", чергами за сотнею грамів масла і нудьгою. Яке позіхотно-роздериротне буде все те соціялістичне раювання, коли вже при будові його чогось так нудно! То ж, здається, за роботою нема часу вгору глянути, ще й напав якийсь ненасит прозаїчної клопітливости… Звідусіль треба забирати гроші Мар’яні, конче мусить щось шити, купувати, — і на душі осідає пустка. У цій метушні Мар’яна не любить себе. Найцікавіші думки приходять до неї у нудьзі. Мар’яна нудьгує за своєю нудьгою!
Звільнити людину від клопотів! Такий короткий вік, — чого це ще треба захаращувати життя ними? І проте, захаращуєш. Ось літо минуло, а Мар’яна й на природі не була, коли там її людське місце. Для якогось убраннячка витрачати стільки часу, для фантя нещасного!
Мар’яні здається, що вона збідніла душею. Давно вже не була із своїми примітивними, що до них, як влучно казав колись Нарцис, належить душею. А не до цих довкола. Їй треба було із своєю щирістю народитися або на сім тисяч років раніш, або на триста років пізніше, як знов же влучно зауважив Януш… Тоді, як людство вже переоформиться на новій базі, не буде суперечности інтересів одного індивіду супроти другого й суспільству потрібен буде не тільки активіст-говорильник. Мар’яна тому й виглядає так бездарно, що не в ту епоху втрапила.
Чому тільки на триста поспішилася, а аж на сім тисяч запізнилася? Бо тепер усе швидко женеться вперед, гін людський збільшується в геометричній прогресії. Винахід Едісона, що його чомусь називають "лямпочкою Ілліча", всього вісімдесят років існує, а чого вже натворив… Атом розколює! А перший винахід людський, любов, потребував хтозна скільки сотень тисячоліть, щоб створити передумови до писаної історії. Дитина любови, доброта…
Це якраз ті її улюблені думки, що дають їй силу нести непрошено даний дар існування. Вони нікому непотрібні, а Мар’яна хоче їх думати, тому набирають вони запаху інтимности, того, що нікому більше, крім себе, не скажеш. Вже менш інтимні от, про гени й сому, про це можна говорити з Галиною, тонше з Ребе, навіть із самозадоволеною рожевоокулярницею Славою. Із Васантою? Ні, Васанта для неї пропала, тільки через Ребе вони ще знають одна про одну.
І от тепер її найближча рідня, первісні, занедбана за роботою, за метушнею. Тільки й того, що знаходить їхні, дуже цікаві часом, сліди в цих сірих навколо себе. Це теперішня її гра, нікому невидна.
Молоко від часу псується, скисає. Але з того зіпсованого виходять нові продукти. Чи не так з Мар’яниною довірливою щирістю та тугою за людьми? Стала вона вибаглива й вимоглива у виборі, а нудьга її, скисле молоко щирости, розчарувань та опіків, зробилася панцером, що щільно захищає найдорожчу частину її "я". Без неї вона може так би зламалася, як і Васанта.
В цім панцері дуже добре видко Мар’яні всіх цих пігмеїв навколо. Хоч і назвали вони себе соціалістичною ерою, але все-все діється за старими нормами. Сказати б, настала ера міщанства. Міщанство, неторкнуте буреломом, що викинув панів у Чорне море, що розвіяв на всі чотири вітри село, — міщанство, примасковане в трестах, заготконторах і за оббитими цератою дверима начальницьких кабінетів, накрило своєю габою і тих, хто з нього вийшов, і тих, що зуміли примоститися в цій дійсності.
І хоч все-все ще діється за нормами цього міщанства, приличкованого новими гаслами, а однак епоха струсилася, розламалася, однак ці старі міщанські норми не підходять вже. Бачити це нове, оцінити його, відрізнити від фальшиво названого новим, розлущити дійсність з позицій цього нового — це теж Мар’янина гра.
А втім, думаючи про це, Мар’яна відчуває, що якоїсь ланки чи ланок їй не вистачає, вона їх має знайти — і не знаходить. Кожен раз наражається на стіну і тоді їй здається, що вона збідніла. Вона мусить рости, а не записувати й розшифровути убогі духом зведення про "виконання та перевиконання промфінпляну".
І це її дедалі більше мучить.
Стояли на лютому морозі під електричним ліхтарем, що іскрив коло снігу. Галина тримала Мар’яну за петельку і докінчувала розповідати, як її знімали з роботи і як вона себе обстоювала, хто що сказав і як хто подивився.
Галина, в науково-дослідному інституті працюючи стенографісткою, маючи телефон, часто була Мар’яниним "роботодавцем", себто кликала її на поточні роботи за "напарницю". Мар’яна не може нарікати на Галинину вдачу. Доброта й зичливість Галинині поширені до того, що вона примушує Мар’яну краще одягатися, водить її до кравчинь, ба навіть завела раз до косметички, — Мар’яна мусить "мати вигляд". Вона ввела її в коло інших стенографісток — без кола не буде цих випадкових робіт, що приносять Мар’яні незалежність. Непевну, але незалежність.
Але от саме спогад про інтер’єр косметички, чи може який інший, замикає Мар’яну. Вона вислухує всі подробиці, слухаючи, згадує ту щойно бачену звабливу посмішку, але помовкує. Не тому ж, звичайно, що Галинина приятелька-косметичка навіяла Мар’яні думки про здушену революцією київську обивательщину, обкарнану з п’ятьох кімнат до одної, наповненої спертим духом опори царату. Цей дух бив у ніс і пригадував про той Київ, що заселив був Липки, а корінну людність зігнав на Новостроєніє, що наїхав був з Московщини русифікувати серце України. Що та косметичка — сердечна приятелька Галинина, а її чоловік — артист російської драми з якимсь німецьким прізвищем, з цього ж не виходить, що Мар’яна повинна замикатися?
Галина просто дуже товариська, чарівна, вона має велике коло знайомих і всі її люблять. І хіба нема за що? Хто ж сердечніший до Мар’яни, як не вона, а от…
То може Мар’яна така стримана через цю Галинину до всіх прихильність? Всіх не можна любити. Як подобаються одні, то осуджуєш других. Мусить бути добір уподобань, а то не віриться у їх справжність.
Галина тримає її за петельку і з найтоншими нюансами розповідає, що сказали, із якими інтонаціями, які підводні рифи, закулісні пружини її успіхів. І Мар’яні здається, що було б профанацією признатись от Галині про те своє плавання у блакитному етері.