Та так закрутилась...
Маленька хитрість удалась: узявши лист та нагадавши про вечерю, мати одразу ж вийшла з кімнати. Чути, як вона сіла до столу. Шерхнув папір, видно, вийняла лист із конверта, і стало тихо в їдальні. Тільки маятник стінного годинника повільно, розмірено одбивав секунди — тік-тік...
Мирослава якусь часинку мимоволі прислухалась до цокання годинника, такого знайомого їй, відколи пам'ятає себе, намагаючись, як то не раз робила в хвилини особливого збудження, пройнятися його спокійним ритмом. Але зараз це їй ніяк не вдавалося. Замість того, сама незчулася, як раптом випустила з уваги цокання те. (Мовби спинився годинник) . І вже нічого для неї не було, навіть самої тиші,— в уяві виникла по-святковому шумлива вулиця міста, повна людського гомону, веселого сміху. Це з мітингу розходився народ. (Було це ще влітку). Вона верталась додому з Бондаренками разом. Уже завернули на свою Гоголівську вулицю, як їх наздогнав якийсь солдат. Сказав до всіх "здрастуйте" і пристав до гурту.
— Ну що?— спитав Федір Іванович, звернувшись до солдата.
— В саперний батальйон призначили.
Якби їй перед цим не розповіли Бондаренки, що сьогодні вранці до них приїхав небіж Артем Гармаш, вона, певно, й не пізнала б в оцьому кремезному, бровастому, з ясними сірими очима солдаті отого сільського парубійка, що сім років тому разом з Митьком Морозом якось заходив до них увечері.
— Я вас не представляю одне одному,— озвався по паузі Федір Іванович,— бо ви вже знайомі.
— Аякже!— сказав солдат, весело посміхаючись.— Навіть давні знайомі.— Потім, звернувшись до неї, спитав:— Чи пам'ятаєте, Мирославо Наумівно, я у вас і в хаті був. Чаював навіть.
— Пам'ятаю. Ви дуже змінились відтоді.
— Сім років! Час не малий. А ви, значить, лікарка. Це дуже добре. Коли я дізнався сьогодні про це, я навіть зрадів.
— А чому саме?
— Еге ж, хоч ти допитайся,— озвалась Марія Кирилічна.— Бо нам він нічого так і не сказав.
— А справді, чого це тобі, хлопче, радіти?— сказав Федір Іванович.— Чи тобі не однаково, хто така Мирослава Наумівна: лікарка чи, скажімо, ну хоч би — народна вчителька?
— Це ви, дядьку Федоре, кажете так, бо не знаєте всіх обставин. Вас тоді уже в Славгороді не було. А я знаю!
— А що ви знаєте?
— Знаю, яким страховищем для вас був тоді медичний інститут; як ви мертвяків тоді боялись; а від трупного духу,— це ж ви самі говорили,— вас навіть нудило.
— І ви ото все пам'ятаєте?
— А навіщо мені бог пам'ять дав!— осміхнувся Артем.— Та я не тільки це пам'ятаю. Я пам'ятаю навіть те, як на пораду матері обрати професію по собі ви відповіли: "Нічого, ця професія теж буде по мені. Хочу бути лікарем —і буду! А всі ці страхи я переборю в собі!"
— І все-таки, Артеме, я тебе не зрозуміла,— сказала Бондаренчиха.
Артем трохи помовчав, мовби вагавсь. І раптом:
— Я вам поясню зараз, тітко Марусю,— хоч ясно було, що говоритиме він це не тільки для неї.— Не люблю я і просто зневажаю людей, у яких слово розходиться з ділом. І — навпаки.
Вона тоді пильно глянула на Артема і сказала:
— Дякую! Якщо я правильно вас зрозуміла.
— Зрозуміли ви мене правильно. Але дякувати мені нема за що. Це скоріше мені слід було б вам дякувати...
— Оце, Марусю, дивись,— сказав Федір Іванович, звертаючись до жінки,— оце і є китайські церемонії: "Дякую вам за те, що ви мені подякували!"
Всі засміялись.
— Це я жартую, звичайно,— сказав Федір Іванович, помовчавши трохи. І, взявши під руки одною рукою Мирославу, а другою Артема, додав весело:— Хороші ви мої! Ну, та Мирославу я знаю ще змалечку, але і ти — хлопець, як видно, нічогенький собі!— І вже поважно закінчив:— От іменно, велике це діло в житті — віра людини в себе. І віра в свого товариша. А тим більш — бойового товариша!
За стіною у спальні тихо рипнуло ліжко, чути — щось сказав батько. В їдальні мати відповіла йому: "Уже вернулася".
Мирослава схопилася з місця. Але перше як вийти з кімнати, підійшла до вікна і пильно вдивлялася крізь намерзлу шибку в нічну темряву. Аж поки не розгледіла в ній причілок будинку, де жили Бондаренки. Всі вікна були темні на обох поверхах, і тільки двоє вікон в їхньому підвалі ледь-ледь світилися. "Ждуть!— подумала собі.— Нічого ще не знають. Ну, певно ж. Адже Марія Кирилівна обіцяла: як тільки дізнаються, негайно сповістять".
В спальні було напівтемно: не горіла лампа, тільки в розчинені двері з їдальні падало світло.
Батько напівлежав у ліжку, обмощений подушками. Мирослава сіла на стілець біля нього і спитала, як він почуває себе. Хотіла вже послухати пульс, але батько взяв її руку в свою, пильно подивився на неї й сказав:
— Стривай, дочко. Здається, зараз лікар потрібніший тобі, аніж мені. Чого це ти бліда така і очі позападали?
— Дуже стомилася, тату.
— Ще б пак! За цілий день тільки й забігла додому буквально на одну хвилинку. Минулої ночі майже не спала. Я ж усе чую через стіну. Ну, а чим же закінчилось засідання?
Наум Харитонович, хоч і хворів останній час, і часто лежав, прикований до ліжка, цікавився громадськими справами, як і раніш. Газети читав регулярно, в тому числі обидві місцеві: "Дело революции"— орган Ради робітничих депутатів та Ради солдатських депутатів — і есерівську "Боротьбу" (ворога треба знати!). Крім того, Мирослава, вертаючися з роботи, звичайно розповідала йому найважливіше й найцікавіше з життя рідного міста. Тому Наум Харитонович був завжди в курсі славгородських справ. Добре розбирався він і в складних взаєминах різних політичних партій і навіть окремих найбільш колоритних представників цих партій. Любив робити прогнози відносно поведінки як цілих організацій, так і окремих осіб. Ось чому і зараз, коли Мирослава, розповідаючи про засідання Рад, дійшла до того моменту, коли погасло світло в залі, Наум Харитонович не втримався:
— І ви думаєте, справді аварія на електричній станції? Підстроїли!
— Дуже можливо.
— Не дуже можливо, а напевно,— переконано сказав батько.— Кажеш, перенесли засідання на завтра. Та не буде його. Зірвуть! О, Гудзій — це хитрий лис! Думаєш, він уже не дав вказівки своїм депутатам не з'являтися завтра? От і не буде кворуму. Який їм смисл давати вам ще иа цілий день трибуну?
— Так, засідання завтра, здається, і справді не відбудеться. Але не тільки тому, що Гудзій... Є ще одна причина. Недарма у мене весь час передчуття було таке! — Вона помовчала трохи і потім заговорила так, наче зверталась не до батька, а до якогось незримо присутнього в кімнаті співбесідника, який добре знає, про що йдеться:— Не можна вважати ворога більш слабим і дурним, аніж він є насправді. Оце й була наша помилка. Думати, що в першу ж ніч у чужому місті вони не будуть особливо насторожені, не виставлять посилену охорону,— яка це дурниця! От і розплачуємось тепер.
— Чим розплачуємось? — спитав батько.
— Ще невідомо. Але один поранений уже є. І, мабуть, він не єдиний. Мабуть, уже і забиті є.
Мирослава замовкла і в задумі сиділа цілу хвилину. Мовчав і батько. Звичайно, його дуже цікавило те, про що почала і не доказала дочка. Але таку вже звичку він виробив у собі здавна, ще відтоді, коли син Григор ще студентом вступив у соціал-демократичну партію, в той час нелегальну. Що можна сказати — скаже сам, а чого не можна — не треба й питати. І дійсно, ніколи не допитувався, навіть більше того: коли бачив, що син (а потім і з дочкою так само було) готовий від великої довіри до батька сказати що-небудь таке, чого, мо
же, і не слід би, як підказувала батькові інтуїція, говорити з міркувань партійної конспірації, він сам навмисне ухилявся від такої розмови. Охоче жертвував своєю цікавістю ради виховання в дітях так необхідних їм, особливо в їх важливій і небезпечній професії революціонерів, витримки і самодисципліни.
— Тату,— раптом озвалась Мирослава.— Мені дуже тяжко смутити тебе, але сьогодні таке сталося, що я не можу...
— Стривай, дочко. Може, це...
— Та ні. Це таємниця моя особиста. І я вже не можу її носити в собі.
— Слухаю, дочко. Ну, так що ж сталося?
— Коли б мені ще вчора хто-небудь сказав про це, я б тільки засміялась. Адже я ніколи і в гадці не мала, що можу виявитися такою, як би висловитись, нікчемою!
приховати
жартома:
Батька не на жарт стривожила ця мова дочки, бо він знав, що в неї не було звички розкидатися сильними словами. Щоб
— "Унічіженіє паче гордості" ,— каже священне письмо. Не забувай цього, дочко.
— Ні, я не унічіжаюсь. Я просто — як би тобі пояснити? Раптом людина прозріла і побачила себе такою, якою вона насправді є. Знаєш, тату, я навіть стала думати: може, я взагалі не за своє діло взялась.
— А що таке? — занепокоївся батько.— Може, трапилось щось із тою хворою, що вчора оперувала?
— Ні, з тою хворою все гаразд. Я не про цю свою роботу. Я про партійну. Для революційної боротьби потрібні сильні люди, а не такі... що при першому серйозному випробуванні... Коли б ти бачив, з яким презирством він відірвав мою руку!
— Хто це — він?
Мирослава стала стисло і дуже стримано, але як тільки могла точно, розповідати батькові про останню зустріч свою з Артемом увечері в партійному комітеті. Батько дуже уважно слухав і, коли кінчила, не зразу обізвавсь.
— Еге ж, страх — неприємна річ, що й казати. ДужеІ Це мовби хвороба—тяжка і небезпечна, бо заразлива. Аякже! Інакше звідки, скажімо, паніка на війні, коли цілі полки, корпуси тікають, як череда? А починається це, мабуть, завжди від одного солдата... Добре, що Артем мужик міцний,— не дуже піддається цій хворобі. 1 відповів він тобі дуже добре. Але в усій цій історії є одна обставина, яка хоч трохи все-таки пом'якшує твою провину.
— Яка обставина?
— Адже страх, який так розмагнітив тебе, це ж страх не за своє життя, а за життя товариша.
— В даному разі це все одно...
— Дурниці говориш. Ніколи це не буває все одно.
— Ти мені не дав доказати до кінця. Я кажу: це все одно тому, що Артем мені... не тільки товариш.
Від несподіванки батько не зміг приховати свого здивування.
— Я сама цього, тату, не знала до сьогоднішнього дня. І лише сьогодні відчула і збагнула це. І якось раптом. Мовби блискавка блиснула. Він мені такий дорогий і такий необхідний в житті, що страх за нього — це по суті страх за саму себе, за своє життя, просто неможливе без нього.
— Е, ні, дочко! Ти цю софістику облиш.