З відра плюскнула іскра й погасла. Прілим кізяком чи махрою запахло.
— Кха-кха! — квакнуло з димаря.
А далі було таке, що Вовка й через день, і через два дні не міг до пуття розказать. Він сахнувся від землянки та в кущі та заячим скоком на дорогу. Темінь била йому в груди, хльоскала по обличчю, а він біг не зупиняючись млистою канавою-вулицею. Де не взялася мати, Яшка Деркач, дід Оврам, цілий рій жінок. Оточили землянку. Яшка став проти входу. Клацнув рішуче затвором автомата:
— Виходь, хто там є! Бо гранатою… кишки не збереш!
У відповідь — тиша. Ледь чутне шарудіння за дверцями.
— Виходь, востаннє кажу! Щитаю: раз, два!
І будяки, привиділось Вовці, здибили вихрясті голови, втупившись в одну точку — туди, де глибочіла обчовгана кимось нора. На неї було націлено дуло автомата.
— Кха-кха! — бухикнуло знову під землею, війнуло цвіллю, щось вайлувате, схоже на кабана, задом-задом порачкувало з нори. Ось воно, товсте, закудлане, випрямило хребет свій, ткнулося в автомат і — ик! — присіло.
Вовка не промахнувся — вцілив пучком світла. І люди — всі, що були тут, — як із одних грудей видихнули:
— Федька…
Густа щетина, пики не видно за нею, на голові — курай; очі, як у затравленого звіра, прошивають напруженого Яшку. А Деркач рилом автомата поліцаю в лоб:
— Руки вгору! Кидай наган!
Брязь! — глухо вдарилося заліззя об дощаний поріг. Наче роги, звів над собою Федька рукава куфайки. Він скидався зараз на крота, якого витягли зненацька на світло: зморщився, зіщулився, отетеріло чиркав спідлоба по хмурих постатях, що обступили його тісним кільцем.
— Тітко Оксано! — кинув через плече Яшка. — Дозвольте зайти з Кудимом у землянку. На маленький допрос. — І Деркач прикладом штовхнув поліцая в тісні дверцята. — Назад, шкуро. Віч-на-віч потолкуєм.
Земля поглинула їх.
Чути було, як хтось роз’ярено сопе внизу, вовтузиться: гикнувши, вилетів з нори Федька, впав на коліна, поповз до жінок.
— Заберіть його, заберіть Яшку, — белькотів очуміло. — Я скажу… пожалійте… в ноги цілуватиму.
— Ну? — звівся над ним Деркач. — Вставай! Повтори, щоб чули всі.
Федька трусив колінами, і одвисле черево його тряслось, як холодець. Не сказав, а виклацав зубами:
— Згляньтесь, не винний, пощадіть… Вони на розправу мене тягли. Я що? Захищався…
— Далі, далі кажи! — підбадьорював дулом Яшка. — І ти сонних пристрелив… вночі… Так? Під копичкою?
— Братовбивця! — зірвалось, як плювок, з Оврамових вуст. — Каїн! Хіба ти людина? Чорна печать на місяці.
Потім Федьку вели під конвоєм у село; жінки, що мовчки йшли по узбіччю дороги (кожна сторонилась поліцая), шкорбали босими ногами, а він, важкий, натоптаний, загрібав чобітьми пісок, з куфайки тхнуло запахом лігва й кислого поту. Зв’язали руки йому, кинули, мов лантух, на фургон, гузирем до Яшки, що сидів у передку, готовий поганяти буйволів. Дід Оврам напросився у конвоїри: "Таких молодчиків, як цей, я в гражданську на той світ благословляв".
Підвода виїхала з колгоспного двору, погуркотіла в сповитий млою степ.
Старечими більмами дивився місяць на пізню хуру, яка покидала село.
Ранком Вовка дізнався, що ця історія не закінчилась так просто. В дорозі, серед глухого степу, Федька ударив каблуком Диню, вибив останні зуби, спритно, як вуж, вислизнув за борт і — клубком у рівчак. Яшка за ним, насів, прикладом огрів по холці, раз та вдруге — повалив на землю.
Оглушеного поліцая здали в міліцію під розписку.
* * *
В степу гуляли вихори.
То в одному, то в іншому місці гривками схоплювалась курява; вихор неначе пробував, де можна поживитися: не вгризе на твердому, шугає далі. Трапилась піщана залисина — ух, і зареготала круговерть, і давай, давай мотать, на веретено накручувать шлейфи дрібного пилу, клоччя сухої трави, всяке сміття; та мало усього — полетів бур’ян з корінням, якісь цурпалки, воронячі гнізда.
Виріс над степом гігантський чорний стовбур; він сягав шапкою під хмари, дедалі шаленіше розкручувався, і вже, здається, й небо, й земля, й саме повітря закружеляло в дикому танці.
Там, де проходив смерч, гула, вгиналась рівнина.
Погарцювавши в степу, вихор падав за обрій.
— Он ще одна свічка, — показав Лесь на долинський шлях.
Мов п’яний парубійко — "Гоп, мої гречаники!" — збивав куряву на шляху молоденький вихорець, що саме розходився. Він дріботів до ячмінного поля; там попід краєм загінки лежав свіжий валок — криничуватці пробували на вибір косити хліб.
— Розкида валки, бешкетник! — нахмурився Вовка, слідкуючи за вихрястим жигунцем. Але той, слабенький, заплутався в лободі, смикнувся, було, з гущини та й полетів сторчака. Пух! — лиш димок полетів за вітром.
Хлопці, що блаженно розтяглись на траві, зачудовано позирали в глибінь долинського степу. Ждали, чи не з’явиться ще якесь диво. Але тихо стало навкруг. З бляклого сірого неба, здавалось, сіявся додолу шерхотливий пил. Аж потріскувало сухе наелектризоване повітря. Наступала пора швидкоминучих літніх гроз. Ну й що, хай собі гримкотить вогняна колісниця! Настрій у хлопців піднесений. Бо це ж неділя, і Леся з обіду відпустили до Вовки, і вони вдвох раюють на вольній волі.
— Давай, браток, пополуднуєм, — сказав Олесь. — Мама поклала щось тепленьке.
Лесь розсотав білий вузлик, розгорнув його на лопушині. А там!… Молода картопля, зварена в мундирах, навіть не прочахла. Два ока цибулі. Яшні маторженики — з нового врожаю, пахтять олією. Що то літо! Аби дожив до першої городини — не пропадеш. Накує зозуля тобі повну пазуху років.
На зелені трохи відпаслися хлопці. Вовка був так запався — остюк остюком. Лице мов кулачок, щоки ямами, аж зуби світяться. Та ще смуглий — геть немовби зчорнів. А це крізь сивий пушок хоч пробилася краплинами жеврінь. І очі, великі темні очі під тінястими віями налилися теплом, як стиглі терносливи. Олесь, він ще помітніше змінився: покруглішав, повну мордасю наче сметаною змазали, губи ще пухліші стали — є чим трусить Зайценкові!
Хлопці умняли картоплю, маторженики, закусили диким пасльоном і, веселенькі, з чорними від ягід ротами, затягли "Не плач, мамо, не горюй". Потім Олесь згадав, що сьогодні раненько бігав до школи. Така хатка, така хатка вийшла — замилуєшся. Стіни високі, три вікна до сонця, на ганку плаху кам’яну поклали, велику — хоч танцюй на ній. Вже й очерет завезли для покрівлі. І знаєш, Вовко, що він придумав, Олесь? Напише гасло. Виведе червоним над дверима: "П’ятірка — твій подарунок фронтові!" Правда, здорово?
"Що там казать! — Вовка на повні груди вдихає чебрецеві пахощі. — Все, все буде здорово!" Дзень-дзелень! — закалатає дзвоник, дітвора сипоне до школи; в лункий, повний сонця клас зайде вчителька, молоденька, привітна, як Ольга. "Добридень! — скаже, — з навчальним роком вас, діти фронтовицькі". І вони гаркнуть по-бойовому: "Служимо Радянському Союзу!" Може й не так, може, ще красивіше… Вовка з Лесем будуть за однією партою, попереду Надійка, щоб видно її русяві кіски. А Мишко…
Розмова раптом перекинулась на останні події в селі. Після того, як Федьку забрали, сказав Вовка, я таки навідався до Мишкової землянки. Заглянув туди — остовпів. Долівка зрита, сморід, трухла солома навалом. На плиті махорка врозсип, жовте сало в ганчір’ї (мабуть, з Кудимових сховів), шмаття німецьких газет. А на вугольках — тріски від шаблі… тої, що з лев’ячою гривою. Напаскудив кнуряка ще й шаблю Мишкову зламав…
— Чого він туди заліз? — лякливо одвісив Лесь товсту, з прорізом посередині губу.
— Там чортополох, як ліс, землянка забута… думав, ніхто, не знайде.
Вже давно відскакали вихори за обрій, лиш де-не-де на потемнілих горбах вітер гнав хмари пилу. Меркле сонце нерухомо повисло на сірому граніті неба. Кульбабами розсипались кози по видолинку. Хлопці лежали на обваленому хребті старого бліндажа. Лесь зітхнув і вголос подумав: аби не вбило Мишка, то він би жив, поправився б зараз, і Лесь подарував би йому молоду кроличку.
Так вони лежали, згадували тихого Циганчука і не побачили, що з яру підійшов до них Яшка. Підійшов ззаду, але не вайкнув по-котячому, щоб сполошити пацанів, не вискалив зуби, як то було завжди, а нормально поздоровкався, сів на уламок бетонної плити, бочком до хлопців, повісив на губу, мов пужално, самокрутку. Дим змійкою вився по шерхлому обличчю, набивав туманцем руді, вихором столочені кучми.
Він був на диво серйозний, чимось заклопотаний. Він солідно смоктав цигарку і солідно чвиркав у траву. Не Яшка, а точнісінько Гаврило Деркач!
Коли Яшка сів, Вовку з Лесем підкинуло. Хлопчаки витягли шиї, цілячись на Яшку відкритими ротами. Що з ним таке? І куди це вирядився? Нап’яв нову полотняну сорочку з вишитим комірцем. І не галіфе на ньому, а зелені, аж очі їдять, матроського кльошу штани. Та найбільше вразило хлопців те, що Яшка серед літа… взувся, їй-бо! Для форсу, чи що, взув штиблети, такі собі човники з дерев’яними колодками, брезентовим верхом та ще й ремінячками-застібками ("Диня склепав!" — подумав про себе Вовка).
"Ну й ну!" — перезирнулись хлопчаки.
— Ось що, братва, — звузив Яшка зеленкуваті очі. — Запрошую, значить, на весілля. "Батько й мати казали…" і все таке, як годиться. Будьте моїми дружками, бо нема кому. Пойняли?
Цими словами він остаточно добив приголомшених пастушків. Лесь побілів-побілів, як стіна, Вовка почорнів-почорнів, як сажа. Обидва — гик-гик! — хотіли щось вимовити, та їх тільки підсмикувало.
— Я… Я… Я-шш-о! — затрусив губою Лесь. — Це тт-треба сспівать?
— І… і… і… — заікав Вовка, — і за столом… казати щось?
— Єрунда, — чвиркнув Яшка та так влучно, що збив коника з василькового листа. — Заспіваєм гуртом, трясця його матері, аж стіни лопнуть. Глотки нема, чи як?
Мабуть, і Лесь, і Вовка з гіркотою відчули, що вони малі-маленькі проти Яшки. Ну, хіба б він, Вовка, скажімо, надів би зараз штиблети і ходив би кавалером по селу, запрошуючи людей на своє весілля? Та кури, і ті б сміялися! А з Яшки ніхто не сміятиметься. Є в ньому та сила, та впевненість, що якось непомітно піднесла його над Вовкою і Лесем — майже Деркачевими однолітками.
Було трохи печально — розлучатися з баламутним Яшком, котрий назавжди покидав їх і приставав до іншого берега — до світу дорослих.
— Коли ж свадьба, Якове? — поспитав присмучений Вовка.
— Через дві неділі на третю.