Землянка

Близнець Віктор

Віктор Близнець

ЗЕМЛЯНКА

Повість

Та не жур мене, моя мати,

Бо я й сам журюся,

Ой як вийду за ворота,

Од вітру валюся.

Осідлаю кониченька,

Коня вороного,

Нехай несе в чисте поле

Мене, молодого.

В чистім полі тирса шумить,

Катран зеленіє,

В чистім полі своя воля,

Що й серце німіє.

Українська народна пісня

1

Ненадійний друг у степу — березневий вітрець-низовик: прилащиться, обів’є тебе голубиними крилами, прямо в душу хлюпне теплом; та тільки відкриєш обійми — хоп! — так і накриє студеними бризками. І землі не дуже довіряйся: зверху неначе й тепла, аж горне до себе, а станеш босою ногою — увіп’ється голками в підошву.

* * *

Вовка сидить на кураїні. Торішнього кураю у рівчак нагнало, як овець у кошару. Вибрав собі Вовка найкудлатішу, довго м’яв-переминав її — чом не підстилка вийшла? Штани в хлопця з німецької плащ-палатки, цупкі штани — не доберуться колючки до тіла. На голові потерта шапчина, теж трофейна; мабуть, її кулями прошило, бо вата пучками повилазила. Нічого, тепла шапка; хіба що трохи завелика для хлопця — з-під неї Вовка, як з-під грибка, на світ позирає. І піджачок у Вовки путящий: мати з солдатського кітеля викроїла. Так що можна сидіти в степу. Тільки от ніяк Вовка не вмостить свої ноги — хоч відрубай! Вже пробував натягувати холоші аж на п’яти — все одно піддуває. Вже й руками розтирав зморшкуваті, як печені буряки, задубілі ноги — не одпускають зашпори. Нарешті придумав: здер з голови шапку і шурх ногами, як у гніздечко. О, зовсім інший фасон!

— Михо! — гукнув звеселілий Вовка. — Ти знаєш, Михо, що воно за тварюка: з бородою, а не дід, з рогами, а не віл?

Мишко Циганчук (Вовка зве його Миха, не інакше) лежить на бруствері свіжого окопу. Він ув одній сорочечці, якійсь безбарвній, пожухлій та подертій, в коротких штанцях, підв’язаних мотузком. Лежить Мишко горілиць на сирій землі, задерши коліна, світить голими литками. Мабуть, куняє.

— Ее-е, не знаєш, Михо!

Вовці кортить побалакати. З ранку до вечора стирчиш у степу — онімієш. Або геть оглухнеш, як оцей Мишко. Хоч гаркай, хоч стріляй — не чує. Та у Вовки свербить язик, сонце припікає в спину, ногам у кубельці тепло, чого б не погомоніти?

— Слухай, Михо! З рогами, а не віл, з дійками, а не корова… Ну?.. От нестепний: то ж наша худоба! Розумієш — кози. Кози й козенята. Глянь, як вихвицують!..

Може й озвався б Мишко, та він уже місяць живе в полоні оглушливого безгоміння. Щось безконечно дзвенить у голові, і нестерпний монотонний дзвін забиває всі навколишні звуки. Люди для нього тепер не балакають, а безмовно ворушать губами. І ручаї безшумно струмують по рівчаках; і птиці, як уві сні, тінню проносяться над головою. Наче одібрало світові мову. Останній раз, коли вони з братом Семеном нишпорили по окопах і Сенько смикнув блискучий провідок, — струснулась раптом земля, щось різонуло Мишка по барабанних перетинках, і запала тиша. Це була гнітюча виснажлива тиша, бо в голові шуміло й гуло без перепину, від того дрімотливо никло все тіло, хилило до сну.

І зараз Мишко, в’яло розкинувши руки, лежав на бруствері окопу. Затуманені очі байдуже дивилися в небо. Високе й холодне, воно висло над степом, як велетенський дзвін, і здавалося, хлопець прислухається до рокотання бронзи. Вам, бам, бам — било і било у його скроні.

— Глянь, глянь, Михо, як вони вихвицують! — не заспокоювався Вовка.

Ноги у Вовки зігрілися — потилиця защеміла від холоду. Аби дві шапки — красота! А так, ходулі мої, не ремствуйте, ждіть своєї черги…

Вовка натягнув шапку на вуха, визирнув з-під грибка. Біля окопу, де куняв Мишко, гралося двоє козенят. Білі-біленькі, як анголята, вони не бігали, а пурхали над самим краєм окопу, на льоту буцались безрогими лобами, забіякувато штовхали одне одного в яму. Ач, бісеня, ще впаде! Козеня посунулося за піском, вже повисло майже над обривом і раптом, ловко відштовхнувшись, перевернулося в повітрі, мелькнуло копитцями і — скок! — перемахнуло через яму.

— Герой! — аж самому Вовці закортіло пострибати разом із козенятами. Та цур йому — холодно.

За окопом, серед кущів сухої лободи, спочивало після паші Володьчине стадо — десяток різношерстих кіз. Старі й худющі, вони сонно, без усякого смаку ремигали. Зараз, під час весняного линяння, кози були обскубані, обдерті, лишаюваті; шерсть лізла з них, як із дохлого кота.

Вовка Троян окинув поглядом своє сухоребре стадо: а де ж попеляста деркачівська пройда? Знов кудись подалась, клята худобина?

Деркачівська Чирва одна завдавала більше мороки, ніж усі інші разом. Вона й на козу не схожа, а більше на відьму. Роги не вгору стирчать, як у нормальної кози, а вбік закручені, наче повивертало їх. Живіт голий, як бубон, тільки на спині де-не-де висить довге і немов попелом присипане клоччя. А вже норов у скотини — не дай боже! Тільки одвернувся — нишком, як вовкулака, посунулась кудись та бур’янами, бур’янами в Тернову балку або до річки. І чого вона гурту не держиться? Точно такий характер і в Яшки Деркача. Дома ніколи не сидить, цілими днями у степу блукає. Правду кажуть: яка хата, такий тин…

Де ж її шукати, відьму?

Ех, і не хочеться вставати з нагрітого кубла, та треба. Зашурхотів німецький брезент, настовбурчились холоші, морозцем обхопило занімілі стегна й спину. Повернувся Вовка за вітром. На схід, до самої станції Долинська, кілометрів на тридцять-сорок розкинувся рівний, як долоня, степ. Коли добра погода, можна й станцію побачити, ну якщо не вокзал, то принаймі вершечок цегляної башти. А зараз хмарить, і степ оповитий сивим туманом; навкруг — зовсім гола рівнина, сіра й принишкла; лиш на рудих горбках, проти тьмяного сонця, несміло пробивається перша зелень.

Від обрію й до того місця, де стоїть Вовка Троян, чорною кривулястою смугою прорізує степ глибока траншея.

Можна подумати, що це була лінія оборони. Але траншею викопали не люди, а ворожі танки. Вириваючись із кільця, німці одступали по грейдерній дорозі на Бобринець. Протягом цілого тижня, день і ніч, без хвилинної зупинки вони гнали на захід свою техніку.

Повік не забуде Вовка тих днів.

Він сидів із матір’ю в землянці, і долівка двигтіла під ними, і сяк-так зліплена стеля осипалась на голови. Він засинав під ревище танків, нестерпний виск літаків, що бомбили переправу, тріскуче грохкання снарядів. А коли прокидався — все так же ревло й клекотіло вгорі.

"Фердинанди", "тигри", "пантери", "амфібії", бронетранспортери йшли, що називається, корпус до корпуса. Мокрий сніг одразу розповзався під гусеницями. Під гарячим залізом відтавала земля, і одні машини робили заміс, другі вигортали його набік, треті все глибше й глибше вгризалися в крихкий чорнозем.

Сталева колона повзла вже по глибокій траншеї, яку сама собі викопала. Здавалося, що йдуть не танки, а сунуть по землі одні лиш хрестаті башти та розчохлені жерла гармат. Коли над ревучим потоком шугали наші літаки і на білій рівнині спухали й тріскались червонясті пухирі, — люто плювали вогнем німецькі зенітки, а колона не зупинялася, ні. Навпаки — немов гадюка, якій прищикнули хвоста, ще шаленіше плазувала з кільця.

Як знавісніла ріка, що прорвала греблю, одгримів і схлинув цей каламутний потік. Та залишився в степу його слід — чорний шрам від обрію до обрію.

Вовка повернувся обличчям проти вітру.

Тепер видно було правий берег Інгулу. Туди ж, до ріки, і тяглась вирита гусеницями траншея. А над похмурим розливом Інгулу, з одного й другого берега, нависали пошматовані ферми зірваного мосту. Неначе два скелети випинали з води кістляві руки й звали на поміч.

Вовка ще раз ковзнув поглядом по траншеї, що вела до переправи, і раптом збив на потилицю шапку. Ти ба! Щось лупате, як сич, приліпилося на краю першого прогону, де обривається міст, і позирає у воду. Деркачівська Чирва, їй-право! Що вона там згубила? А щоб ти згоріла, пройда! У річку шувбовсне — капець!

— Михо! Вставай, Михо, деркачівську оно заверни!

Циганчук все так же лежав на бруствері окопу. Лежав як убитий. Вітер загорнув на лоб білий від сивини чубчик. Зараз Мишко був схожий на старезного діда, у якого висохло тіло і глибоко запали очі. Вовці аж моторошно стало. Згадав, які страхи розказують про таких-от соньків: здрімне чоловік на сирій землі, а йому голову поверне. Або рота скривить, що й мама рідна не пізнає…

Вовка штовхнув ногою Мишка під бік:

— Вставай, кажу, бо притягне.

— Га? — стріпнувся од холоду Мишко. В очах його ще стояв туман. На одній щоці — синюваті ямки й рівчачки, видавлені бадиллям. Обличчя, покрите мохом, було якесь неживе — безкровне й водянисто-брезкле.

— Не лежи, бо дуба вріжеш, — сказав Вовка.

— Га? — глянув на нього відкритим ротом Мишко.

— От глушман! Відьму оно заверни. — Вовка показав рукою у бік мосту.

Циганчук безтямно покліпав очима і, мабуть, зрозумівши, що від нього вимагають, кивнув головою. Встав нарешті й аж захитався од вітру. Сорочечка прилипла до його кострубатих грудей, сивий чубчик, розсипавшись, тріпотів за вухами.

Тремтячи всім тілом, пішов Мишко.

— Дивись, засни там, батурою одкрешу! — кинув услід йому Вовка.

Власне кажучи, Мишко міг би й не завертати пронозливу Чирву. Він пас одну козу — смирненьку однорічку діда Оврама, яка нікуди від гурту. "Нічого, хай розімне свої кості, — сам перед собою виправдувався Вовка. — До лежачих всяка хвороба липне…"

Поки він розбуркував Мишка, вітер нагнав під брезент холоду, і в спину студило, і розбитий палець на нозі защемів. Вовка знов усівся на кураїну, та вже не міг зігрітися. Гидко нило під серцем, п’явкою ссало за душу. То нагадав про себе давній і невідступний гість — голод. Крутись не крутись, тепер він буде ссати і ссати за душу, аж потьмаріє в очах, аж захурделить у голові. І тоді обм’якне тіло, і ти, як Мишко, вже не здужаєш побороти чіпку сонливість.

"Аби хоч молочаю знайти, — борсалась уперта думка. — Молочай, молочай об коліно покачай, кулаком, кулаком, щоб побігло молоко… — Навіть відчув Вовка на язиці терпкий, гіркувато-солодкий присмак молочаю. Але думка поборсалась і тут же згасла. Де ти його знайдеш? Рано ще".

Наривав розбитий палець (сіп-сіп-сіп без кінця), дзенькав і дзенькав молоточок по скронях, не повертався Мишко, — все це дратувало хлопця.

1 2 3 4 5 6 7