Кричали, що нехай він і носа не показує в селище. Не буде йому ні молока, ні м’яса, ні бобів. Та помалу юрба рідшала, і з сутінками вже ніхто нас не переслідував.... Мене несли довго — години три. Зупинялись лише для того, щоб помінятись місцями. І за весь час ніхто й словом не прохопився. Маршрут пролягав на межі савани й кам’янистого передгір’я, вкритого де кущами, а де невисокими баобабами. Та зрештою ми спинились на галявині. Давно вже була ніч — ясна й гомінка. Тріщали цикади, кричали нічні птахи, в рясно всипаному зорями небі мелькали кажани. Я впізнав цю затишну місцину. Неподалік у кущах стояв прикиданий гілками "лендровер".
Воїни поклали мене на землю і самі попадали від утоми. Я тоді був худий, але важив не менше восьмидесяти, отож кожному з них, крім зброї і заплічної торби, припадало ще по двадцять кілограмів. А, треба сказати, були вони не зміцнілими юнаками, майже підлітками, їхній начальник, відстібнувши від паса флягу, налив у ковпачок якоїсь рідини і подав мені. Вона пахла і цикорієм, і м’ятою, і ще чимось незнайомим, але приємним. Я випив і попрохав ще. Він блиснув у посмішці білими зубами й налив. Випивши вдруге, я кудись ніби провалився.
...Прокинувся від тряски й гудіння. Я лежав у відкинутому передньому кріслі "лендровера", укутаний у брезент. На місці водія сидів молодий чоловік у червоній сорочці. Розвиднялося, або, як у нас кажуть, благословлялося на світ. Машина долала горбисту ділянку між переліском і трасою. Ось вона виповзла на шосе. Я огледівся: в машині, крім мене, був тільки шофер, у якому я не одразу впізнав старшого над повстанцями. І ще я зробив одне відкриття: голова моя вільно поверталась.
Молодий чоловік спинив машину, коли попереду забовваніли слабкі обриси міста. Подивився на мене прискіпливо, а тоді вийшов і зняв з мене брезент.
— Сидіти зможеш?
— Зможу.
Він обережно підняв спинку сидіння і, ще раз доскіпливо окинувши поглядом мою постать, взявся за кермо.
При в’їзді в місто нас ніхто не спинив, хоча всюди снували патрулі. Мабуть, перепусткою була моя шкіра білого — іноземця... Зійшло сонце, але й до сходу тут панувало звичне для цих місць пожвавлення. Ми поминули гомінкий базар, в кілометрі від якого стояв білий двоповерховий офіс корпорації. Водій припаркував машину на півдорозі до офісу. Вимкнув двигун, мить помовчав, а тоді обернувся до мене:
— Вибач... Все сталося не з лихого наміру. — Ще мить повагався, а тоді додав: — Трагічне непорозуміння.
— Ніхто не застрахований від помилок, — відказав я.
— Радий, що ти розумієш... — сказав він. — Рухатись ти, мабуть, ще не зможеш. Я зателефонував у корпорацію, щоб по тебе прийшли.
Він відхилив дверці і вже ступив на землю.
— Зажди, — зупинив його я. — Ти не забув, що обіцяв зробити для Секелету?
Його очі, блискучі, як два чорних діаманти, на мить сповнились жахом. Він подивився на мене, як на мерця і, прошепотівши "Мірамба...", кинувся втікати.
Михайло Теодорович замовк і довго мовчав. А я намагався порівняти міцного чоловіка з рубленими рисами обличчя й чималими вже залисинами, який сидів у кріслі-вертушці, з тим виснаженим Білоконем, котрий тоді повернувся... Мабуть, у моєму погляді було щось таке, що виказувало сумнів. Бо він усміхнувся і запитав:
— Що, не віриться? Мені й самому інколи здається, що то було марення. Але думати так не дозволяють кілька обставин. Перша — випадок з Секелету. Я перебував тоді в стані клінічної смерті, й, отже, почути, про що домовлялись повстанець з Мірамбою, не зміг би. Не кажу вже про відстань, на яку вони відійшли від натовпу. Друга обставина — галявина, на яку мене принесли. Я одразу "впізнав" її, як і куточок в заростях, де було сховано "лендровер". Ви скажете, що це не можна перевірити... Але є ще одна обставина — я вказав місце, де повстанці поховали водія. Додам, місце, де я ніколи до того не бував. Втім, я б того не зробив, якби його поховали неподалік від села, аби не накликати лиха на мешканців... І нарешті — головне. Але його, на жаль, також неможливо перевірити. — Він повернувся в кріслі-вертушці до столу і поклав руку на стос паперу, що лежав поряд з машинкою. — Все, що тут написано, винесено звідти. Я віднайшов ту замасковану цеглину, своєрідний замок у похмурій, але, на щастя, фіктивній споруді...
— А чого ви тоді згадали про Секелету? — запитав я. — Ви що, в дорозі думали про нього?
— Ні, це прийшло в голову несподівано, в останню мить.
Ми знову надовго замовкли. Михайло Теодорович, мабуть, згадував ще якісь деталі зі своєї одісеї, а я перебував під враженням почутого. Мені здалося, що якби не оповідь, образ Білоконя лишався б для мене таким собі пласким зображенням, де в чому таємничим, але загалом зрозумілим. Сьогодні ж він немов би впустив мене в своє приховане від стороннього ока життя, і я побачив його не тільки об’ємно, а й з середини. "Радість робить людину відкритою, — подумалося мені. — Радість від досягнення мети."
В кімнаті було незвично тихо. Вухо вловлювало тільки невиразне шурхотіння. То прибиральниці мили в коридорі підлогу. Робочий день закінчився непомітно для нас. Я навіть не міг пригадати, чи був дзвінок. А він, безперечно, був.
Підвелися одночасно. Білокінь сховав папери і посунув на край машинку... Він уже одягнув новий сірий піджак і стояв, так би мовити, при параді, як несподівано я підійшов до столу і, тицьнувши пальцем у зображення негрів, запитав:
— Це, мабуть, і є оті петрогліфи?
— Авжеж... Одна з небагатьох сценок, якими помальовані стіни печери.
Тоді я показав на "цвіркуна".
— А це що за істота?
— Кхе, істота... — посміхнувся Білокінь. — Значок якийсь. Я б сказав — тавро. Річ у тім, що його не вирізьблено, як ті ж петрогліфи, а виплавлено в твердому пісковику, власне граніті. Саме виплавлено, наче хтось на крупі худоби поставив розжарене тавро.
— Ото така в них техніка, що вони можуть плавити камінь?
— Яка там техніка? Знакові тому не одна тисяча літ... На оплавлених краях ледь-ледь помітні сліди ерозії каменя. І витиснено тавро поверх петрогліфів, як печатку або інвентарний номер.
— Може, то якийсь культовий знак? — зауважив я.
Михайло Теодорович замислився.
— Я вже казав, — озвався він нарешті, — що під час перебування в тому дивному задзеркаллі для мене не існувало меж, як і людських таємниць. Все, чого торкалася моя свідомість, було простим і зрозумілим. Взяти хоча б ті ж петрогліфи. Я бачив не лише зображення, а й те, як їх висікали. А от тавро, — Білокінь кивнув на "цвіркуна", — я не міг би сказати, хто випалив. Воно ніби з якогось іншого світу.
Коли ми вийшли на вулицю і збиралися вже розходитися, Михайло Теодорович сказав:
— Я звик, що все мусить мати пояснення. А от знак, що його виплавлено в печері, жодного пояснення не має. Не могло бути тоді лазера.
— А вам не доводилося зустрічати такого знака десь інде?
— Ні, — похитав головою Білокінь. — Не доводилось.
7
Попри запах махорки, котрий заповнював нашу кімнату, мені дихалося легко. Це було від усвідомлення того, що я перебуваю в середовищі людей. А, може, почав уловлювати невидиме для ока світіння довкола тіл, про яке повідав Білокінь, і моя аура злилася з аурами Білоконя й Ткача? Та чому тоді вони не відчувають мій біль, моє сум’яття?
Мені дедалі більше кортіло поділитися з Михайлюком своїм відкриттям про непричетність Білоконя, а відтак Вакуленка і Тхолика, до таємничих істот. А найголовніше, розповісти про експонат шахтного музею і тавро в печері на Півдні Африки. Чому я досі не поділився з ним усім тим, не знаю. Може, це була реакція на його неповну відвертість зі мною? А може, мені теж хотілося мати свою таємницю?
Зустрілись ми у вівторок.
— Марною була тривога, — зустрів він мене такими словами, щойно я переступив поріг. — Звичайна міністерська перевірка того, як виконуються завдання... Уже один зовнішній вигляд апаратури справив на них враження. А коли я став прозвучувати мінерали... Коротше, вони хотіли були закрити тему, як достроково виконану. Обіцяли велику премію. Якби не завада, що вряди-годи псувала аналіз...
— Яка завада? — запитав я здивовано.
— Не та, про яку ви подумали, — усміхнувся Михайлюк, не приховуючи лукавства. — Я підпаяв невеличке реле, яке щоп’ять хвилин відмикало один з транзисторів. Всі члени коміcії, а їх було п’ятеро, не приховували свого захвату від перспективи, яку обіцяло використання прилада в геологорозвідці. Їхнього настрою не потьмарила навіть недоробка. Насамкінець вони склали акта, в якому записано буквально таке: "не обмежувати автора ні коштами, ні часом..."
— Вітаю, вітаю! — сказав я.
Михайлюк хоч і вдавав, ніби радіє, але я досить його знав, аби помітити в ньому чи то бентегу, а чи якусь розсіяність. І, як згодом виявилося, передчуття підтвердилося. А тим часом він витяг з кишені якусь радіодеталь, схожу на конденсатор перемінної ємності, і сказав:
— Ось воно, те реле. Я його відпаяв, щойно за ними причинились двері. І налаштував прилад на справжню перешкоду. Мною рухало не так прагнення перехопити щось в ефірі, як бажання аби в кімнаті все лишалося по-старому: щоб оберталися бобіни, щоб тихо потріскувало в навушниках, а я щоб мав час поміркувати над вдосконаленням електронного мисливця на гіперзвук. Ви знаєте, я тепер не чатую в навушниках. Прилад сам, вловивши перешкоду, вмикає подільник звукової частоти і на плівку вже пишеться розшифрований текст. Наприкінці дня моїм завданням є тільки перемотати стрічку і прокрутити її на великій швидкості. Власне, залишається лише виокремити шматок запису з невластивим звучанням, прослухати його на звичайній для магнітофона швидкості і, — колега посміхнувся, — вирізати й надійно сховати.
— Що ж тут можна вдосконалювати? — озвався я. — Все ж чітко.
— Кажете, чітко? Як для мого діда, який, до речі, теж був геофізиком, це було б, справді, чітко. Для сучасного ж рівня науки — не дуже. Чітко буде тоді, коли прилад працюватиме вкупі з комп’ютером, коли всі гіперзвукові балачки переноситимуться в пам’ять комп’ютера, коли по всій країні функціонуватимуть такі самі системи, а інформацію з них буде зчитувати, узагальнювати й аналізувати суперкомп’ютер. От тоді можна буде сказати: чітко.
Я завважив:
— Це перспектива майбутнього.