Отож вимкнув надвірну лампочку й таки сів, зігнувшись у три погибелі вже над сімома струнами. Тринькав, ніби нашуковував мелодію, а може, сьогоднішня мелодія й була така — тринь та тринь; і заспівав він раптом пісню так само без мелодії, щось хрипке й безголосе, якісь вихлипи, а не спів, наче його горлянка завузька зробилася. Смикався і здригався, трусив чубом і хрипко викидав із себе звуки; таки насправді прокинулись од того співу жаби, затурлюкали й задеренчали, ніби хвалячись, що в цьому вечорі вони можуть-таки переважити того нікудишнього співуна.
Куца Наталка йшла із собакою по вулиці, назустріч їй поїхало легкове авто, обіллявши окоренкувату постать жовтим промінням фар, а коли проїхало, то й почула куца Наталка хрип чи підвивання, супроводжене несамовитим бренькотом струн. Пес зупинився, загарчав, але відразу ж змовк, бо до нього також дійшла Олексійова музика Він звів морду і в такт тієї музики завив ув іскристе, засипане зорями небо.
— Цить, капоснику! — сказала собаці куца Наталка — Це той байстрюк таке витинає.
"Капосник" стих, облизався, адже присолодила йому господиня душу, кинувши в розкриту пащеку цукерку, її він ковтнув не розжовуючи, а куца Наталка потягла його до Гальчиного ґанку, де бовваніла непорушна постать і сумувала, як і той "байстрюк" із гітарою, — патлань із густою копицею волосся уже і в нєї на плечі сидів і пристукував, приплескував долоньками в такт тому хрипкому підвиванню-співу, що так химерно розлунювався по вулиці.
— Бач, — сказала куца Наталка, припинаючи собаку до скобля. — Так же вони красіво співають!..
— Як пес на утопленика, — сказала Галька і знову зіщулилась і засумувала.
— Чого це ти наче у воду опущена, Галь? — спитала куца Наталка, присідаючи на долішню приступку сходів.
— Ат! — сказала Галька, а пес звів морду догори й завив.
— Цить! — тупнула ногою куца Наталка. — Щось дуже його сьогодні розібрало!
— Душно! — озвалася Галька й зітхнула.
Вони прислухалися: з обійсть навколо валували й підвивали собаки. В унісон із ними лементували жаби, а соло вів усе той-таки невгавущий хрипкий співака, котрий часом заводив аж зовсім високо і рвав та й рвав простужені й зовсім натомлені струни.
— Зараз і оркестр почне грать, — сказала задумливо куца Наталка.
— Мусить, — озвалася Галька. — Я от сиджу, і таке мені в душі, наче відірвусь од ґанку й полечу…
— Це смутишся ти, — відповіла співчутливо куца Наталка…
А оддалік, у затишку, спав на дереві чорногуз, біля якого подрімувало троє ворон, і снилося йому два сни відразу: один добрий, а другий поганий. Добрий був про те, що він таки знайшов чорногузиху і поклали вони гніздо на всохлім стовбурі з обрізаною верхівкою, на яку господар витарабанив колесо. Йому снилися діти, яких не мав уже кілька років, і те, як учив він дітей літати та й харч собі здобувати. Поганий сон з’являв власне його весілля, але молодою виявились оті три ворони, з якими так несподівано сприятелювався, і діти від того шлюбу пішли чорні та короткодзьобі, тільки крила мали батькові й ноги. Тихо плакав крізь сон чорногуз на таку зміну в його роді, але ворони втішали його повсякчас.
— Зате ми не у ворожнечі живемо, — мовила перша, а друга їй підтакнула:
— Хто скаже, чого в наших дітей більше: воронячого, а чи чорногузячого?
— Діти наші вже не потребуватимуть для гнізда солом’яних стріх, — сказала третя ворона, — досить їм звичайної гілки!
І все-таки, незважаючи на ці мудрі резони, він плакав уві сні, той чудний чорногуз, бо хоч його сіре пір’я посіріло від бруду, все-таки тішився з нього.
"Хай би було навпаки, — думав він, а може, й говорив. — Хай би мої діти були зовсім без чорного".
— Багато ти хочеш, — сказала на те перша ворона.
— Хочеш білих дітей, то чому не поєднався з чайкою? — мовила ворона друга. — 3 чайкою, яка ловить рибу ліпше за тебе!
— Але вона ненаситна, чайка, — повідомила третя ворона, — і не зміг би ти її прогодувати…
— Коли б я не зміг прогодувати жінки, — сказав чорногуз, — то не зміг би її біля себе втримати…
Звів довгого носа і дзьобнув велику синю зірку, що приспустилася до його дерева надто низько. Ковтнув її, як звик ковтати жаб, і хміль розлився йому по тілі.
— Гей, танцюйте, мої жони! — вигукнув він, притупнувши довгою червоною ногою. — Гей танцюйте й витанцюйте нам добру долю!
Ворони закивали головами і, розчепіривши крила, почали помалу прокручуватися, підіймаючи короткі лапки й притупуючи ними — з горлянок їхніх виривалося щось хрипке й безголосе, якісь вихлипи, а не спів, ніби мали вони завузькі горлянки. Чорногуз же зігнувся в три погибелі до струн гітари, яку затискав крильми, і смикав та й смикав ті струни дзьобом. Здригався, трусив головою і вряди-годи хрипко підспівував — дивилася на ту химерну гулянку темна, шовкова ніч, яка до всього ставиться милостиво, бо все може зрозуміти.
7
— Пора, капоснику, — сказала куца Наталка і відстебнула ланцюга від ошийника.
Пес, здавалося, не помічав, що звільнений, стояв виструнчений і насторожений — вдивлявсь у темінь. Ніздрі його затремтіли, а вуха нагострились.
— Я тебе не тримаю, — шепнула куца Наталка; пес зірвався з місця і безшумно полетів у темряву.
Куца Наталка засміялася. Здавалося, її сміх одірвався від неї і помчав у темряву так само, як мчиться нерозлучка її — пес; вона підступила до паркану й присіла там, де була чимала шпарина, замочивши при цьому поділ джинсової спідниці й коліна у щедру росу. Розклала руки по дошках паркану й притислася до шпари обличчям.
На вулиці горів тільки один ліхтар. Горів поодаль, біля хати Миколи, сюди довіювалося тільки найдовше проміння. Але й цього світла було досить, щоб уздріти колонку, повернуту в бік Олексійового городу, й прорізану дірку біля неї, в яку саме влазив великий світлий пес. Куца Наталка побачила знайому тінь, що метнулася через Олексіїв город, і в неї схвильовано тенькнуло серце…
Тут, у чужому обійсті, пес став обережний. Ступав повільно й безшумно, зрештою, спинився й прислухався. Зирнув на кватирку, з якої вилітав густий хропіт, — спав там Олексій. Поруч вовтузилися, стукаючи лапками по підлозі кліток, кролики. Пес торкнув крайню клітку лапою — дверці тільки прихилено. Скочив лапами на клітку — кролики притьма кинулися в глибину. Пес спокійно витягав їх одне по одному, перекушував горла й викидав із клітки. Тоді сів тут-таки, біля кліток, і вклав майже цілого кроля, залишивши саму тільки голову, хвіст та лапи. Потому рушив за тим єдиним, якого залишив живим. Кріль писнув, коли собака взяв його за загрив’я, й почав пручатися. Поволочив через города, виштовхав у дірку і виліз сам. Кролик уже стрибав по дорозі, намагаючись втекти, але пес знову схопив його за загрив’я. Куца Наталка вийшла з двору, хвіртка за нею легенько заспівала.
— Що це ти приволочив, капоснику? — спитала лагідно й присіла навпочіпки. — Отакої: кролик!
Собака подав їй кролика, який все ще смикав задніми лапами, даремно намагаючись звільнитися, й віддано зирнув на господиню.
— Ти моя лапонька! — погладила пса по голові куца Наталка.
Пес випустив кролика, сів і почав стежити за ним. Тваринка не тікала. Сиділа в блідому світлі, що його посилав сюди ліхтар, і трусилася.
— Де я тебе діну? — простягла руку до кролика куца Наталка. — Знаю, ти його, капоснику, для мене вкрав, але мені не треба краденого. Ми його, капоснику, на волю випустимо!
Вона взяла кроля за вуха, він тріпнувся, але швидко заспокоївся в теплих руках.
— Ми нічого, капоснику, не будемо красти, — сказала вона так само лагідно. — Чуєш, любесенький, нічого!..
Пес чмихнув, підбіг до стовпа й підняв лапу.
— Ми тільки трошки помстилися, капоснику, — сказала куца Наталка, — бо ніхто йому не давав права розпускати рук.
Пес ішов побіч, тручись об ногу господині.
— Ворогам не можна спуску давати, — сказала куца Наталка.
Вони спинилися перед густо зарослим пустищем, цього разу світло ліхтаря било їм у спини, і дві велетенські тіні лягли на бур’яни.
— А кролика випустимо, капоснику, — сказала куца Наталка. — Хай живе, чи не так? Вириє яму, а їжі йому хоч відбавляй.
Пес порвався за кроликом, який швидко зник у бур’яні, але куца Наталка прикрикнула на нього. Відтак узяла за кільце на ошийнику й повела додому. Була втомлена і зовсім сонна, через це й очі її падали раз у раз — не так вела свого пса, як спиралася на нього. Обоє відчували в цю хвилю найбільшу єдність, адже обоє знали, що зійшлись у цьому світі недаремне: потрібні вони одне одному, бо однакові по духу.
Біля Олексієвої хвіртки куца Наталка спинилася, зирнула у порожній двір і побачила те, що можна в такому дворі уздріти: емальоване відро, умивальник і повішений на шворці жіночий хвартух.
Поруч із хвартухом висіли рябі чоловічі труси, на ґанку стояло старе відро, повне лушпайок і друге відро — помийне.
Відтак здалося їй, що з двору почав лізти на хвіртку малий гномик із пелехатою головою. Подивилася на задерте личко і вразилася — був той хлопчисько зовсім схожий на єдину ляльку, яку колись бавила вона дитиною. Лялька стояла вже на хвіртці і, хапнувшись за її волосся, перескочила до неї на плече.
Куца Наталка відпустила пса і пішла через дорогу додому, а той малий сів на її плече й весело замотав ноженятами, взутими у крихітні луб’яні постолики.
— Чогось сумно мені стало, капоснику, — сказала куца Наталка псові. — Знаю, вчинили ми з тобою правильно, але чомусь мені по серці дере…
8
Ранок прийшов після того сонячний. Олексій прокинувся, бо вся кімната була повна теплого проміння, яке гуляло на стінах, скатірці й навіть на постільній білизні. Скочив на рівні й побачив, що й тіло його облите сонцем. Почав робити зарядку, недоладно махаючи руками: вікно, яке стояло перед ним, вирізало з неба золотий клапоть.
— Що будеш снідати! — спитала з сусідньої кімнати мати.
— Яєчню! — гукнув він, присідаючи й видихуючи із себе повітря. Його короткі, потемнілі од роботи, руки стали при тому паралельно до підлоги — сонячні промені заблищали на нігтях.
Він вийшов до другої кімнати, тут уже сонця не було.
— Чого тебе так рано підняло? — спитала мати. — У відпустці міг би й поспати… Смажити?
— Ні! — бадьоро сказав. — Умиюся!
Двері виходили з кухні просто надвір, і він, вийшовши, завмер на хвилину: половина неба палала.