Раз попсоване діло не дасться вже потім направити.
Говорив про теперішнього кандидата на посла, селянина Івана Сосновича. Його поставили кандидатом передусім для того, що він знаний загально в повіті. Проти нього висувають попи якогось отця Підлизайка, зовсім не знаного. Ніхто не знає, чи той отець є приятелем народу, чи ворогом, бо досі ніхто його не видів ні на зборах, ні не чув нічого про його діяльність. Із польської сторони кандидує дідич пан Шубравський. Правительство намагатиметься перевести його всілякими способами, дозволеними й забороненими. На мужиках стоїть тепер тяжкий труд, бо мають поконати дуже сильного й небезпечного ворога.
Потурайчин говорив дуже плавно й своїм звичаєм дуже хутко, не договорюючи деяких слів до кінця. Сам зміст його промови не додавав слухачам духу. Те, що треба голосувати на Сосновича, а не на кого іншого, вони вже знали. В самій промові хотіли ж дослухатися того заповіту, як їм повести своє життя, щоби переродитися на нових людей. Для того більше їх цікавили ті частини промови, на які Потурайчин покладав найменшу вагу, а саме: поклик до боротьби, до єднання мужицьких сил. Потурайчин був політичний агітатор, поза програму своєї політичної партії нічого більше слухачам не роз'ясняв. Не почував навіть потреби дати їм щось більше понад таке роз'яснення. А зрештою, не був навіть свідомий того, чого прагне мужицька душа від нього довідатися. Та ще питання, чи мав би він чим заспокоїти те бажання своїх слухачів. Його досвід життєвий дав йому ще дуже небагато, сам він також не думав над обновленням свого життя. Тож здивувався не трохи промовою Неважука, що зараз по нім говорив.
Неважук ухопився тих слів Потурайчина, що він послужився ними лиш задля прикраси своєї бесіди.
— Пора нам скинути з себе невільництво, — говорив Неважук таким сильним голосом, аж вікна в читальні дзвеніли. — Хоч уже турки й татари на нас не нападають, то ми все-таки лишилися невільниками й по сьогоднішній день. Хоч панщини вже не робимо, а отже підкладаємо з своєї охоти плечі панам і панським посіпакам, аби лізли догори!
Наводив приклади того невільництва, підходящі й непідходящі. Говорив про те, як помітують мужиком по урядах, як мужик кождій біді звик терпіти, як не шанує в собі людської достойності: коли купує що, то просить купця, немов жебрак, а коли продає, то так само. Говорив і про родинне мужицьке життя.
— Навіть до доброго треба нас батогом підгонити, — кінчив Неважук свою промову. — Чи до читальні, чи до нашої крамниці, то на кождого треба нукати, аби там заходив. Як без грошей, то бере в крамниці, а як за гроші, то дивишся, а він уже потягся до жида!
Видко було, що ця промова припала слухачам до вподоби, бо вони їй притакували. Найдужче Сенько Грицишин. Спер лікті на коліна, голову взяв межи долоні, й заєдно крутив нею, та все приповідав:
— Свята правда: н-невільництво. М-ми всі ще н-невільники!
Потурайчин мусив нагадувати, для чого скликав збори, бо слухачі забули, їх усе кортіло радити над тим невільництвом. Розходилось о те, щоби постановити, кого вибрати виборцем із Воронич. Вороничі давали тільки одного виборця. Потурайчин думав, що тим виборцем треба зробити Неважука для того, що він відважний. А цих виборів треба буде добре постояти, бо одно, що натиск із польської сторони буде нечуваний, а друге, попи, мабуть, не схотять наражуватися старості через те, що кандидатом не є той, кого вони хотять. Тож доконечна річ, щоби між мужицькими виборцями знайшовся такий, аби вмів упімнутися за кандидатом та й мав до цього відвагу. За такого вважав Потурайчин Неважука. Та люди не похочували його. Сам Неважук також відпрошувався. Потурайчин не розумів причини цеї опозиції, отже, мусив піддатися волі загалу. Запропонував Павла Гаєвого. Павло ж усміхнувся миленько та й промовив:
— Там треба письменного, бо як будуть красти голоси, аби виборець міг тото вздріти. А я, хоч окуляри ношу, то письма, однако, не знаю!
— Правда, я й забув, що ви неписьменні, — сказав Потурайчин лиш на те, щоби не псувати радості Гаєвому, бо він добре тямив, що Гаєвий не знає письма. Гаєвий тішився, як мала дитина. Обернувся до всіх з отакою промовою:
— То вже не один зловився на мої окуляри, бо я знаю так собі з ними заходити, що й не один письменний так би не вдав.
Утіха не дозволяла йому довго змовчати. Хвильку подумавши, говорив далі за свої окуляри:
— Хоч хто знає, якби я там став перед комісією в окулярах, то, бігме, не важилися б при мені красти голоси. Я б так цікаво крізь окуляри поглядав, що кождий би присяг, що я письменний. Отож би потім сміху було, що сліпий мужик та так обдурив панів.
Отже й цими словами не вичерпав Гаєвий усеї радості з свого серця. Роздумував далі над тим, яку би ще штуку завдати своїм окулярам. Ще ніяка думка про це не прийшла йому до голови, а очі вже сіяли та й губи самохіть кривилися до сміху. Сполошив йому цю радість Іван Неважук ось якою промовою.
— То треба-таки правду сказати, нема куди крутити, — сказав Неважук з якоюсь нетерплячкою. — Письмо письмом, а з нас нікотрий не може бути виборцем, бо ми всі були карані за ліс. Лиш один кум Сенько Грицишин та й війт, що не були карані. Сенько самі до лісу не вказувалися, бо за них жінка ходила та її карали. Отак було нам усім робити.
Як же Потурайчин узяв розпитуватися, коли котрий був караний, то показалося, що вони всі вже можуть бути виборцями, бо реченець щодо наслідків кари давно вже проминув. Та це їх не переконало; кількасотлітній досвід навчив їх, що польська самоволя дужча понад усякі закони.
— Закони на папері, — говорив Неважук, — а староста як найде лиш стілько на нас, що чорне за нігтем, то голос уневажнить. Процесуйся потім із ним, може, й виграєш, та буде вже запізно.
Стало на тім, що виборцем буде Сенько Грицишин. Тепер Славко зважився сказати й своє слово. Він довго надумувався, пробував іще перше обізватися й, на своє диво, переконався, що боїться. Але справа була така важна, що треба було доконче про неї звістити. Тож Славко примусив-таки свій рот говорити. Отже не здобувся на відвагу промовити до всіх, обізвався лишень до Сенька:
— А вас буде Краньцовський просити, аби ви голосували на Шубравського. Я знаю...
Таки решти не міг доповісти, хоч уложив собі згори цілу промову. Мав намір сказати те все, що чув від Краньцовської про агітацію. Отже, як промовив цих кілька слів і як помітив, що не тільки Сенько Грицишин, але всі його слухають, то нараз у горлі зробилось йому сухо, а духу в грудях забракло. Обірвав мову на половині думки й замовк. Водив тільки перелякано по хаті очима, чи не сміються з нього. Ніхто не сміявся, а Сенько відповів:
— Н-нічо не ш-шкодить. К-краньцовський своє знає, а я своє.
Говорив з таким спокоєм і з такою певністю себе, що переконав усякого про свою неподатну постанову. Зрештою, з усіх очей, з усіх облич бив такий завзяток, що хіба би сліпий не побачив, що люди радше дадуться на шматки порубати, аніж мали би котрий зрадити. Славко також завважив те одушевлення, для того так стратив відвагу. Почувався найгіршим з усіх. Не може одушевлятися загальною справою, бо сам бродить у такім болоті, що все поваляв би, за що тільки вхопиться руками.
"Усі тут одного хотять, усі за одним убиваються, — думалось йому, — а я зовсім так, як той Василь із Берберівки, що ждав до кінця зборів, аби вилізти з своїми нісенітницями за службу божу проти градобиття. Та й я жду на кінець, аби порадитися Потурайчина за свої іспити та й за Варвару".
Як тому злодієві, що молиться в церкві поміж людьми на те тільки, щоб украсти позолочуваний хрест, так само ніяково було Славкові на душі на цих зборах. І соромився, й боявся, але ждав на нагоду, щоби поговорити з Потурайчиним на самоті.
Ця нагода не зараз лучилася. Славко мусив довго бити ногами, заки опинився з Потурайчиним у чотири очі. Бо одушевлені мужики супроводжали Потурайчина аж до лісу.
Згідно зі своїм планом, запитався Славко Потурайчина про його засуд. Але відповідь Потурайчина не була така, яку собі перед тим надумав Славко. Потурайчин не жалувався. Його голова так була переповнена думками про вибори, що там не було місця на журу арештом. Розповідав Славкові докладно цілий свій процес, говорив навіть про сумні наслідки свого засуду. Отже, те оповідання виходило так, наче про якого постороннього чоловіка, буцім те нещастя не спіткало Потурайчина, але когось іншого. Навіть жартував над деякими епізодами того процесу.
— Мабуть, доктор Фалькенбаум більше мені зашкодив, як поміг, — говорив Потурайчин своїм звичаєм дуже хутко. — Зовсім без потреби покликав на свідка вдову Дмитриху. Цей свідок мене погубив, бо лиш вона признала, що була якийсь час на зборах без запросин. Як ми провадили наради, то вона прийшла до Неважучки позичити горшка та й якийсь час слухала нашої розмови. Чи що з того розуміла, чи ні, а все вважала за свій обов'язок похвалити мене перед суддею, що я дуже красно говорив. Думала, що цим мені прислужиться. А то якраз навпаки, бо з її зізнань набрав суддя переконання, що збори не були обмежені на запрошених гостей, але що були загальнодоступні, коли баба попри позику горшка тілько ще почула нашої розмови, що могла мене аж похвалити. Своєю дорогою, що суддя мусив у душі дякувати Фалькенбаумові за цього свідка, бо інакше не міг би мене був засудити. А що він мав охоту мене засудити, то найліпше доказує те, що всадив мені таку велику кару. Я знаю, що вони хотять мене замкнути на виборчий час, бо ще, мабуть, не було ніколи в суді такого поспіху з дорученням вироку й визначенням дня розправи. Ось я недавно подав рекурс, апеляційний же суд уже назначив розправу. Та те все байка, що мало мене найгіршого спіткати, то вже спіткало. Лекцію я вже стратив. Хіба ще одна біда мене чекає: я, як видите, сухотник, стухлий воздух мені завадить, а в арешті при повітовім суді велика вогкість. Борше би я приймився сидіти в правдивім криміналі. Але заки ще мене запроторять до арешту, то я ще своє зроблю. Здурю панів так, як Гаєвий наважився здурити комісію виборчу окулярами!
Сміявся щиро з тих окулярів та й казав, що такі виборчі епізоди надгороджують йому всі труди. Цим сміхом розбив Потурайчин Славків план нінащо.