Людина без серця

— Гельд рішуче підвів голову. — Ну, гаразд, для спогадів у нас зараз обмаль часу. Давайте краще подумаємо, як запобігти лихові, яке має скоїтись, а власне, вже скоїлось.

— Мабуть, думати доведеться більше вам, колего, — Берн хитрувато глянув у вічі Гельда.

— Як?.. Не розумію…

— У принципі я розв'язав проблему самооборони. Я ви­найшов апарат, який дає можливість рятуватись від згубного впливу біорадіації Петера Стара. Від вас залежить, чи зможе­мо ми перетворити його в засіб масової оборони.

— Апарат виправдав себе, ви певні?

— Я не тільки певний, — сказав Берн, — але й перевірив його в своїх лабораторних умовах. Людина, забезпечена цим захистом, може не боятися вольових імпульсів "залізного диявола".

— О, як нам потрібні зараз такі апарати! — вигукнув Франц Гельд. — Ви можете передати нам свій винахід?

Берн пройшов у куток лабораторії, відкрив невеличкий сейф і вийняв звідти кілька металевих пластинок.

— Ось вони…

Гельд вражено подивився на руку Берна.

— Ні, ви… ви жартуєте, — пробурмотів він недовірливо. — Невже оці залізячки…

— Так, саме ці залізячки, — посміхнувся Берн. — Звичай­нісінький нейтралізатор-резонатор, який перехоплює біорадіацію і надійно захищає мозок. Простий напівпровідниковий контур, настроєний на хвилю біорадіації…

— Так, справді геніально і просто! — не стримав свого подиву Гельд.

— Але для виготовлення нейтралізаторів необхідні лабо­раторні умови.

— Зачекайте, а ваша лабораторія?.. Берн сумно похитав головою.

— У тому й річ, що я перебуваю тут останні хвилини. Вчора ввечері Петер Стар пообіцяв мені залишити свій зло­чинний шлях, своє прислужництво "Золотому ангелу". Я по­вірив йому і відкрив секрет батареї. Годину тому я дізнався, що Петер Стар зрадив своє слово. Він знову з корпоратистами. Тепер він примусить мене обслуговувати його механічне серце, працювати над його удосконаленням.

— Ви повинні залишити клініку.

— Так, єдиний вихід — це втеча. А раз так…

— …Значить, ви не матимете змоги конструювати нейтра­лізатори, — додав за нього Гельд стурбованим голосом.

— Ви маєте цілковиту рацію, колего. Голими руками ці залізячки не виготовити.

Гельд думав недовго.

— Мої друзі допоможуть вам. — Гельд хвилину помов­чав. — Що ж до лабораторного обладнання… то ми заберемо все, що є найціннішого в цій клініці.

Берн сумним поглядом обвів велику простору кімнату. Несподіваний жаль заполонив його серце. Своїми руками він мав пограбувати цю прекрасну лабораторію, оце святилище, де було здійснено стільки дивовижних дослідів.

— Що ж, іншого виходу немає, — тихим голосом пого­дився Йоган.

Вони заходилися відбирати обладнання й препарати, які належало вивезти.

— Одному цього не винести, — констатував безпорадно Берн.

— Я допоможу вам, — рішуче сказав Гельд. — Зараз я поїду до товаришів, повідомлю їх. Ви готуйтесь. Рівно через півтори години ми приїдемо за вами.

Берн слухав мовчки, тільки кивав головою.

— Ну, здається, все. — Франц Гельд востаннє озирнувся по кімнаті. — Ми ще повернемось в цю лабораторію. Не су­муйте, докторе!

— Звідки у вас така певність, колего? — Бернові раптом забракло слів, він міцно стиснув губи і опустив голову. Але якась дивна, гаряча хвиля виповнила його груди. Він подав Гельдові руку. — Я хочу вірити так, як вірите ви. Йдіть, я чекатиму вас.

Берн провів Гельда в коридор, повернувся до лабораторії. Зупинився посеред просторої кімнати — насторожений, зібра­ний, вольовий. Стояв і слухав, як гучно калатало його серце. Він знав, що найтяжчий шлях тепер був йому нестрашний.

Берн відкривав нову сторінку свого життя.

Частина третя

Перший крок

Стар натиснув кнопку на столі. До кімнати зайшов Арнольд.

— Слухаю, мій володарю!..

— Арнольд!.. — Обличчя Стара набуло привітного виразу. — Ти один відданий мені по-справжньому…

— Ваша воля, володарю, для мене — закон! — з чіткістю механізму відповів Арнольд. Але одразу ж опустив очі, хова­ючи холодний вогник.

— І тому… — Стар на якусь мить замовк. — Тому я вирішив призначити тебе начальником моїх імперських гвардійців.

Арнольд чогось мерзлякувато знизав плечима і підняв голову.

— Ваша воля для мене закон, володарю, — вимовив він непевно. — Але така справа може бути мені не до снаги.

— Ти не хочеш служити мені? — здивувався Петер Стар, почувши в голосі свого ад'ютанта досі невідомі нотки.

— Ні, я боюся, що не зможу догодити вам, володарю.

— Твоя відданість і безжалісність у виконанні моїх на­казів — найголовніше для інтересів імперії.

— Моя безжалісність? — ніби прокинувшись, перепитав Арнольд і, швидко опустивши голову, став механічно обмацу­вати свою портупею.

Петер Стар підійшов до свого ад'ютанта. Поклав йому на плече руку.

— Ти дивуєш мене, хлопче, — сказав з щирою приязню. — В тебе ніби вселився якийсь біс непевності й страху. Ти за­був, з ким маєш справу.

— Слухаю вас, володарю, — виструнчився Арнольд.

— Отак краще, — повеселішав Стар. — Я доручаю тобі і твоїм людям стежити за діями Германа Тода і Шаукеля. У мене немає сумніву, що їхня політична поліція контролює кож­ний мій крок. В їхніх руках — я звичайна маріонетка. Але я хочу покласти цьому край. Я вирвуся з полону і перетворю їх самих в слухняних рабів. А тому… — Він помовчав, потім про­мовив загрозливо: — Паралізуй політичну поліцію, перетягай їхніх людей на свій бік. Контрдії — ось наша система.

Стар говорив усе гарячковіше, все нестримніше, думки виникали в його голові, немов короткі блискавки, примушу­вали його збуджено крокувати по кабінету. Тепер він уже не помічав Арнольда і говорив кудись у простір, наче перед ним стояла втілена в живий образ його фанатична мрія.

— Для завоювання світу я мушу створити імперію, яка буде підкорятись тільки моїй диктатурі! Я не піду проти інте­ресів корпоратистів, — тобто проти їхньої фінансової могут­ності. Нехай ці ненажерливі тварини керують своїми завода­ми, нехай витискують з них все, що їм треба. Нехай беруть піт, а мені віддадуть кров. Я прагну політичної влади…

— Вони ніколи не погодяться на те, щоб віддати вам всю повноту політичної влади, — несміливо докинув Арнольд.

Слова ад'ютанта трохи охолодили Стара. Він спохмурнів і якимись злісними очима зиркнув на Арнольда

— Тоді ми їх примусимо це зробити, — промовив Стар з посмішкою на жовтому зморшкуватому обличчі. — Ми… ми знищимо політичну верхівку корпорації! — люто вигукнув Стар і стиснув перед собою кулак.

Він спинився посеред кімнати і втупився невідривним поглядом у підлогу.

— Арнольде, — озвався він по хвилі, — якої сили охо­ронні політичні загони?

— П'ятдесят або шістдесят тисяч чоловік, — одказав Ар­нольд.

— Скільки в особистій охороні Германа Тода?

— Біля п'яти тисяч.

Стар підняв голову і почав уважно роздивлятись стелю, ніби шукав там відповідь на якесь запитання. Його губи скри­вилися в гримасу сарказму.

— Ти знаєш, чому ця суха мумія, оцей всемогутній Герман розмістив охоронні полки в казармах Траумвальда? — запитав він чи то себе, чи то свого охоронця, і одразу ж, не даючи йому сказати й слова, промовив: — Він боїться, щоб вони не потрапили під мій вплив. Я кілька разів просив його дозволити мені відвідати Траумвальд і познайомитись із ста­ном поліцейських загонів. Адже, крім усього, я військовий міністр, це мій прямий обов'язок. Але він твердо відмовив мені в цьому. Хитра лисиця.

Зненацька Арнольд підійшов до Стара і сказав:

— Я знаю, володарю мій, що Герман Тод тримає в горах додаткові гарнізони. Це переважно танкові частини.

Стар спалахнув.

— Підступні собаки! — Його очі горіли нелюдським блис­ком. — Вони бояться мене, як гієни, і водночас судорожно чіпляються за мене. Але ми перші завдамо удару. Я наказую тобі, Арнольде. Сьогодні ж, після офіційного призначення на пост начальника імперської гвардії ти почнеш збирати сили. Ударним кулаком будуть наші гвардійці. Кожного дня ми бу­демо збільшувати їхню чисельність. Це моя армія! Все. Мо­жеш іти!..

Петер Стар залишився сам.

Рішення, яке він тільки-но прийняв, збентежило його і навіть трохи налякало. Він був переконаний в нездоланності свого гіпнотичного впливу, знав, що армія підтримає його. Але що буде, коли він позбудеться підтримки корпоратистів? Чи стане йому сил керувати величезною країною, чи знайде він опору в нових обранцях? Та зрештою, не можна забувати й про охоронні частини Германа Тода. Ними керує син Тода, молодий здібний генерал Альфред Тод. Він ще ні разу не бачився зі Старом, він досі лишився поза його впливом. Дізнав­шись, що проти батька готується удар, він, не вагаючись, вда­сться до рішучих дій. Мабуть, ці військові частини теж таять у собі небезпеку. Якщо в місто ввійдуть броньовані частини війська Альфреда Тода, його гіпнотичні імпульси виявляться безсилими. Треба діяти обережно. Обережно і рішуче. Інакше одного чудового дня "Золотий ангел", встановивши своє без­роздільне панування на континенті, знищить його…

Уже смеркало, а Петер самотньо крокував по кабінету, не впускаючи до себе нікого. Він напружено обмірковував ситуа­цію. Могутність Стара зростала, але становище його залиша­лося, як і раніше, ненадійним. Він був зв'язаний з корпоратистами залізними нитками. "Золотий ангел" тримав у своїх руках всі атомні заводи. "Залізне серце" могло зупинитися першого-ліпшого дня.

Три варіанти обдумував Стар. Перший — розшуки Берна. Другий — остаточне усунення від влади корпоратистів. Третє — війна проти Сходу.

Кожен з цих варіантів мав свої вади. Але кожен з них обіцяв і цілковиту перемогу.

Стар обмірковував, зважував, вагався. Адже йшлося про останній удар, який мав вирішити все. Прем'єр зупинився перед великим дзеркалом, глянув на своє відображення. Жах­ливо старіє його лице! Він уже давно зрозумів, що постійне напруження при передачі вольових імпульсів знищує його організм і набагато скорочує життя… А Берн ніби у воду впав.

Прем'єр відійшов од дзеркала, глянув у вікно, замислився. Ждати не можна!.. Він негайно розпочне війну проти Заходу, ситуація на континенті ускладниться, і через рік можна буде знайти привід для походу на Схід… Так! Він завдасть страшно­го блискавичного удару по комуністичній конфедерації, і тоді… тоді роботи їхніх учених потраплять до його рук… Треба буде тільки своєчасно після першого ж удару викинути в район інститутів, що працюють над проблемою довголіття, оперативні парашутні десанти!..

Лице прем'єр-міністра засвітилося надією.