До мене.
– Який лист, містер Президент?
– Здається, від нього.
– Не розумію, містер Президент… – Старий обережно і водночас з побожною шанобливістю бере до рук аркушик, добуває окуляри, кладе їх собі на носа і починає читати, безгучно ворушачи губами:
"Глибокошановний пане Президент України! Вважаю за велику честь для себе писати Вам цього листа. Хто я такий, Ви, мабуть, здогадуєтесь. Головне не в тім. Головне в проблемі спасіння Української держави, якою Ви з таким достоїнством керуєте. Тільки Ви, глибокошановний Президенте, сьогодні маєте достатній авторитет і реальну владу в Україні, щоб відвернути її з того сакраментального шляху, який веде український народ до прірви загину. Повторюю: Ви і тільки Ви!
Не можу не визнати, що дякуючи Вашим сміливим і послідовним реформам останнього часу ви почали жити краще. Та до повного благополуччя на кшталт європейського, а тим паче американського, вам ще ой як далеко! Та найстрашніше жде попереду.
Знову з'явилася загроза поневолення вас північним сусідом. Він уже не просто стукає до ваших дверей, а й сміливо переступає через ваш поріг. Він має нафту й газ, величезні людські ресурси, могутній промисловий потенціал і до того ж чуття імперського владики, якому все дозволено. Він скуповує ваші підприємства, влазить у вашу банківську систему, диктує вам зовнішню політику. Добре, що Ви, пане Президенте, ще якось знаходите в собі мужність часом чинити цьому опір. Та чи надовго це?
Хочу закликати Вас, пане Президенте, кардинально і остаточно повернутися на Захід. Там ваше спасіння, там найвищі технології, дух істинної свободи і демократії. Кажуть, ви з'єднані з північним сусідом узами слов'янського братерства, кревними і релігійними зв'язками. Але ж ці узи і ці зв'язки не завадили північному сусіду триста років з гаком товкти вас, українців, у багні, та й потому, в царстві "великого Кормчого" висмоктувати з вас кров і сили, національну гідність і залишки державного чуття.
Хай північний сусід живе своїм життям. Ви будете жити разом із Європою й Америкою нашим життям. Така логіка планетарного існування.
І ще одне, може, найважливіше. Найближчим часом великий космічний Брат почне поставляти в Крим, а затим і в Україну, необмежені, фактично безкоштовні маси енергії, добуті з дна Чорного моря. Я знаю, що це реально, бо мав нагоду бути з одною прекрасною жінкою в підводній штаб-квар-тирі інопланетян-сиріусців. То не Космічний Брат, а сам Бог посилає вам такий благосний дарунок. І це ще одна нагода порвати вашу вимушену залежність від Півночі. Тепер ви всесильні і непереможні! Уклінно прошу Вас, глибокошановний пане Президенте, скористатися з такої нагоди і піти в родину західних друзів. Вони зичать нам добра і чекають на вас.
Пишу Вам цього листа, маючи в серці віру і надію на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління.
Теренс Реттіган."
Президент довгу хвилину спостерігає за реакцією, яку лист справив на старого барона.
– Теренс… Теренс… – шепоче сивоголовий барон. – Мій син пише такого неймовірного, такого зухвалого листа самому Президентові великої держави! – усмішка ледь прихованої втіхи і заразом ніяковості пом'якшує йому вуста. – Слава Богу, він живий! Мій син живий!
– Принаймні, сайт в Інтернеті підтверджує ваш здогад, бароне, – каже задумливо Президент.
– І де ж він зараз? Звідки звертається до вас?
– Шукаємо.
– За кордоном? В морі? В небі? Серед отих космічних Братів?
Президент натискує на дзвіночок і просить принести кави. П'ють мовчки, в обох на лицях вираз абсолютно різний. Старий барон з явним чуттям полегкості, майже божественного воскресіння дивиться усміхнено в підлогу. Президент трохи розтривожений, і заразом обличчя його видає печальний смуток. Мовляв, як легко давати поради і як гірко виконувати їх.
– Мене не хвилює, звідки це надійшло, – говорить він по хвилі. – Важливіше інше: хто за цим стоїть? Хто так глибоко осягнув смисл нашого життя? Чому в цьому листі так багато розумної слушності і так багато провінційної простоти?
Зненацька у старого сіпнулися сухенькі губи. Зціпивши руки, він, наче в якомусь просвітленні, зводить очі на Президента.
– Стривайте, містер Президент… Дайте мені аркушик… Як тут написано в кінці? – Барон перечитуєте останню фразу: – "Маючи в серці віру і надію на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління". – Очі старого теплішають, в них проблискує спомин: – Боже мій! Це ж наш родинний знак! Від давніх давен у нашій сім'ї було прийнято: якщо хтось писав листа додому під примусом обставин чи умовностей, то умисне додавав оцю фразу: "маючи в серці віру і надію". Так, його приневолено. Але він був певен, що лист обов'язково буде показаний мені, його батькові. І тому він, по-суті, сповіщає нам свої думки-поради. Хоча в цій фразі… – Барон замислюється. – Стривайте, в цій фразі є деталь, доповнення… Абсолютно точно! Є доповнення, яке мусить бути поправкою до тексту. Ось послухайте: "маючи в серці віру і надію", і далі – "на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління". Овва! Містер Президент! Мій син подає вам лише кволу пораду, він хоче, щоб далі Ви самі поміркували над нею і вчинили так, як велить Вам ваше сумління.
Президент і собі ще раз передивляється аркушик. Тоді повільно опускає його додолу. Такий поворот йому вельми потрібний. І вельми обіцяючий.
– Мабуть, сигнал відправлено людьми, далекими від України. Бо наші люди мудрі і сваритися, а тим паче рвати дружбу з північним сусідом не збираються. А щодо деякої агресивності цього сусіда… ваш син має певну рацію. Що ж, доведеться тільки з'ясувати, хто так влазливо і так однобоко підказував вашому синові, – і глянувши ще раз на писання, Президент каже до старого з делікатною ввічливістю: – Бароне, даруйте мені. Я не маю часу затримувати вас довше. Як бачите, дещо прояснюється. Повертайтеся в Севастополь. І чекайте від мене сигналу. Теренс Реттіган безперечно захоче зустрітися з вами. І, я певен, саме в Криму, на нашій українській землі.
Президент, відклавши папери, зробивши на них свої позначки, іде з дружиною на прогулянку до моря. Галька хрумтить заспокійливо, перекочується, давить горбасто в п'яти, на морі абсолютний штиль. У дружини не дуже веселий настрій – прочитавши листа від Теренса Реттігана, пройнялася тривогою. Може, й досадою. Всі повчають її чоловіка, багато велемудрих на землі, а насправді кожен дбає лише про свій інтерес, про свою будучину. Переживає за свого чоловіка Людмила Іванівна. Либонь, більше, аніж він сам переживає.
– В які ж лабети втрапив наш геніальний художник? – з легким глузом мовить дружина, відчуваючи полегкість від думки, що з Теренсом усе гаразд.
– Маю один здогад, – каже Президент і, вибравши при воді кругленький камінець, жбурляє його понад хвильками. Камінець летить стрибливо, черкаючи хвильки, чим завдає Президентові втіхи. – Бачиш, який він моторний. Три… ні… чотири кільця… А я собі загадав: якщо підскочить чотири рази, чекаймо якоїсь важливої новини. То ж вона й буде. "Червоне око" згадало про нас. Гадаю, не даремно. Має бути щось велетенське, моя люба. Взагалі, нам поталанило. Сиріус з древніх часів вважався зіркою щастя.
– Плутаєш, мій дорогий Президенте, – хитає заперечливо головою дружина, і її темно-каштанове волосся гарно стріпується на її плечах. – Сиріус – то зірка ранньої мрії. Ну, й звісно ж – кохання.
– Даруй, я в цьому не майстер, – сміється Президент.
– Мусиш бути. Таку державу взяв собі на карк.
– Взяв. І несу. Падаю і все ж таки несу!
– Зізнайся: і кидати не хочеш, – піджартовує дружина, дивлячись закоханими очима на свого чоловіка.
– Зізнаюся: не хочу! А якщо по-чесному, просто не смію, Людонько. Жаль своїх прорахунків. Хоч декому з критиків здається, що мені все одно. Там не стань, там не підписуй!.. Якби ж можна було все наперед змоделювати. Це їм у Космосі, коли дивляться на нас грішних, все видно і все зрозуміло. Бо, мабуть же, прожили на мільйони літ більше, аніж ми. Мають свою космічну методологію, свої високі космічні науки.
– Хочеш сказати: свою парадигму для визначення дій, так?
– Мудро, але цілком вірно, Людонько, – згоджується Президент. – Парадигма Космосу! Звучить, Людонько! Колись, вже сидячи на пенсійних хлібах і не маючи головного болю за свої прорахунку напишу трактат під назвою: "Парадигма Космосу". Або як Космос придивлявся до нас, піджартовував з нас, висміював, незлобливо критикував. Але жодного разу не подумав, що ми ж з ним – діти одного безмежного Всесвіту.
– Не лякай мене такими словами, любий.
– Самому страшно, як гляну на небо.
Дружина бере чоловіка за руку. Повисає на ній.
І в тім повисанні більше замрії, аніж пустотливості.
– Ти гадаєш, що Всесвіт більший за Космос? – з якоюсь ніби печаллю запитує вона і дивиться вгору на кліпливий розсип зірок. – Он глянь, скільки їх. Кожна зіронька перекліпується, і в кожній, мабуть, своє життя, свій біль, своя ніжність, свої страждання. Хто це сказав з наших письменників? Здається, Довженко: коли я дивлюся на зорі, мені хочеться плакати!
– Заплачемо, як обізветься "Червоне око".
– Аби не чорне, – каже дружина.
– Твоя правда: аби не чорне! – згоджується Президент, і голос його насочується болем: – Сьогодні барон розводив антимонії про параноїка Гітлера, ледь не захищав його, ледь не плакав. А я хотів би йому сказати, скільки в нашому селі було спалено у війну хат. Скільки вдів лишилося. І все те "Чорний орден" СС наперед розпланував, усе виконав із німецькою пунктуальністю. Та й ми оце також, скільки літ після імперії, не можемо по-справжньому розігнути спину… Стоп! – насторожується Президент, і лице йому враз яснішає: – Наче фари втупилися в браму. Що я казав? Чотири камінці і маємо гостей!