— А то ми вже другий день мотаємося по сельві. Голодні, як ягуари.
— Звичайно, хлопці, — каже вдоволено пеон в капелюху. — М'яса тут повно. Цілий льодник. Беріть собі, беріть для всього загону.
— Яке м'ясо? — поцікавився другий партизан, статечний вусань з люлькою в зубах.
— У нас завжди один сорт, сеньйоре. Свининка. Найрозкішніша у світі свининка. Такої ви зроду не куштували. — Пеон явно починає хизуватися. — Наш асїєндадо вигодовує щороку понад шістсот свиней. Та й яких свиней! Маємо в загоні породу диких вепрів. М'ясо, правда, жорстке, жилаве, але на смак незвичайне. Звідси ця вепряча смачнятина поставляється прямо на генеральський стіл в столицю.
Його було цікаво слухати. Партизани оточили парубчака, хлопець, очевидно, свій, надійний. Повів їх показувати володіння хазяїна. Ось загін для корів, ось стоять його коні, а оддалік в тих хлівах під солом'яними дахами — усе свинство. Їжу їм подають прямо транспортером, все автоматизоване, по першому класу, асієндадо знає, як добувати гроші.
Від величезних хлівів несло поганим духом, чути було кувікання, скрики наглядачів, удари бичами. У відкритих загонах рябіли сотні сірих свинячих і кабанячих тіл, усе рухалося, хрюкало, кувікало — суцільне содомисько.
Отже, проблема продовольства вирішена. Один з партизанів доповів про де доктору Коельо. Він усміхнувся вдоволено: "Гаразд, хлопці, коли будемо вирушати, кілька свинячих тушок ми, звичайно, візьмемо з собою, сеньйор асієндадо не збанкрутіє".
Слід було б уже вирушати в дорогу. Партизанів дивувало, чому їхній мужній командир сидить в своєму кабінеті, чому не дає команду вирушати? Засиджуватися на одному місці не в його звичці. Навкруги поліція, всяке може статися. Партизани не знали, що доктор Коельо був у полоні своїх спогадів, ніяк не міг відірватися від батькового стола, від книжок, що його оточували, від старовинного фортепіано, яке чомусь так і стояло тут, на своєму старому місці, ніби господарем ранчо досі був не пихатий асієндадо (що не мав до музики ніякісінького відношення!), а інтелігентний, тонкої натури батько доктора. Все тут було по-старому, як в ті славні часи, як тоді — давно-давно.
І ще одне тримало тут доктора Коельо. Він ніби чув слова свого сина: "На суденці була одна іноземна туристка". Невже це могла бути Ернестіна? Невже вона? Ця думка не давала йому спокою і змушувала його відтягувати від'їзд.
І тут зненацька над ними загуркотіло, стоголосе ревище впало на ранчо з неба, промайнуло над ним потворними тінями. Всі побачили: це були бойові вертольоти! Урядовий загін, якого, певне, викликала місцева поліція. Ось коли треба було якомога хутчіше забиратися геть. Останній час, остання пора.
Ну і, звісно, не забути про продовольство для своїх лісових братів. У генералового любимчика, багатющого асієндадо сотні свиней. "Ану, хлопці, завантажте своїх коней хазяйськими запасами. І хутко в дорогу!"
Проте вирушити одразу не вдалося. Доктор Коельо знайшов серед паперів якісь дуже важливі документи, які він розшукував довгі роки, мав їх за всяку ціну зібрати повністю, документи для його нової книги про свою республіку, про народ і його безрадісне життя, про славне героїчне минуле цієї землі. Знайшовши один документ, доктор кинувся шукати другий, третій... Весь поринув у паперові звалища на горищі. Забув про час, про небезпеку, про оті дурнуваті тіні від вертольотів, мав перед собою тільки документи, тільки цифри, такі жадані і такі потрібні: сотні тисяч тонн нафти, мільйони гектарів вирубаних тропічних лісів, мільйони загублених життів туземного населення...
Все це йому потрібне, і він забере його з собою. А тоді вже...
"Тоді вже" впало раптово, як небесний грім з чистого неба. Парашутисти полковника Бракватісти якось непомітно взяли в кільце ранчо Гуаяніто і відкрили по ньому шалений вогонь з усіх видів зброї. Вдарили навіть з маленьких вертольотних ракетних пристроїв. Це була така вогненна злива, такий страхітливий шквал вогню, грому, нищення, що партизани в першу мить заціпеніли. Що робити? Як вирватися звідси? Як врятувати славного доктора Коельо? Зайнято кругову оборону, всі автомати б'ють по наступаючих сіро-землистих постатях, ні про який відступ не може бути мови, ні про яку капітуляцію.
А Бракватіста наступає. Взяти живим доктора Коельо — хіба це не перемога, найблискучіша перемога в його воєнній біографії?! Він змушує своїх вояків кидатися в атаку. Він розуміє, що вночі (а ніч уже настала) партизани обов'язково знайдуть шпарину і вирвуться на волю.
Атакувати! Тільки атакувати!
І раптом — що це? З широко розкритої брами коралю вихопилася вогненна лавина. Справжня лавина вогню, диму й стогону. І криків, зойків. Що це? Що за дикий витвір червоних? Бракватіста побачив, як його солдати, охоплені жахом, починають відходити, рачкують, безладно відстрілюються, шукають порятунку в лісових хащах. Та що ж це таке, о свята мадонна?!
Він не міг знати, якою ганьбою вкриється назавтра його ім'я, славне ім'я полковника президентської гвардії Бракватісти. Та де ж йому знати? Це справді сталося несподівано, як чудо. І творцем чуда був молоденький пеон, той самий смаглявий мулат-скотар, який так щедро зголосився нагодувати свининою своїх друзів-партизанів. Це він в найкритичнішу мить підійшов до старого креола з люлькою в зубах і сказав йому:
— Я можу допомогти вам.
— Як, хлопче?
— Нам допоможуть свині мого сеньйора.
— Не говори дурниць, — навіть трішки обурився старий партизан.
— Нас врятують свині, сеньйоре. І найперше — дикі вепри, яких так полюбляють смажити в столичних ресторанах для багатих сеньйорів. Тільки слухайте мене. Коли я змахну оцією хустинкою... — він вийняв з кишені білу хустинку, — ви не баріться і швидше відкривайте браму коралю.
— Нащо? Щоб впустити досередини людей Чорного Себастьяна?
— Та ні! — реготнув пеон і знову засунув хустину до кишені. — Для того, щоб випустити наперед наш бойовий загін. Ну, тепер уторопали, сеньйоре?
— А-а... — протягнув вражений партизан і від здивування випустив люльку з рота. — Готуй своїх "вояків", а ми приготуємо своїх.
І ось загін Коельо вже налаштувався до виступу. Задум молодого пеона ясний. Всім бути готовими. Мить, друга, третя... Всі бачать, як раптово спалахує підпалений пеоном велетенський хлів, споруда на сотні метрів, прихисток для сотень диких чи здичавілих тварин, як вогненним смерчем виривається в небо спалах пожежі, і ось уже з воріт вибігають вепри, зачумлені страхом, зрозпачені й люті, біжать, несучи на собі вогонь, ошмаття солом'яної покрівлі, всі в чорному вихорі, в диму, в хмарі куряви. Перша лава ще більш-менш "пристойна", "чиста", але за нею мчать ті, на яких обвалилась стріха, ті, що вже самі стали вогнем і не можуть витримати скаженого болю. Вони летять, згоряючи на бігу, вони линуть страхітливим алюром, мов ошалілі рисаки казкової породи. Вони несуть на собі вогонь, який несила спинити нікому в світі. Вони самі вже вогонь, і смерть, і нищення.
— Вперед! — командує доктор Коельо, піднімаючи вгору автомат.
— За свободу! — вигукує креол з люлькою в зубах.
Партизани вибігають з ранчо, у них один шлях — на позиції парашутистів, вони бачать у пітьмі вогненну лаву, яка мчить із швидкістю кур'єрського поїзда, змітаючи все на своєму шляху, валячи й руйнуючи будівлі, паркани, дерева, розжахуючи очманілих вояків полковника Бракватісти.
У полковника Бракватісти тільки зараз розкрилися від подиву й обурення очі. Хто його подужав? Яка чорна сила? Він збагнув усе, і холодна лють пойняла його душу. Лють і чуття сорому. І ганьби неймовірної. Його, полковника президентської гвардії, гнала й топтала свиняча армія, стадо звичайнісіньких сірих потвор, ікластих, диких потвор. Де ж його солдати? Чом не стріляють вони? Чом покривають себе неславою на всі часи? Невже вони хочуть цього?
Солдати цього не хотіли, ні. Той, хто не вжахнувся вогню в першу мить, вирішив відстрілюватися. По свинях було відкрито шалену стрілянину, вдарили всі автомати, задзижчали кулі, прямо в туші, в животи, в тіла. Але все було марно.
Аж тут солдати згадали й отямилися: жодна куля не могла звалити вкритого панцирною шкурою дикого вепра, хіба що при прямому влучанні в око або в пащу. Вся ота стрілянина була марною. Наступала справді нездоланна "армія". До того ж вся у вогні, вся в чорному димовому хмаровинні. Такого ще не знала історія воєн. І, мабуть, не знатиме ніколи.
Полковнику ж Бракватісті лишилося тільки одне: заплющити очі і готуватися до страхітливого сорому, якого тепер йому навряд чи вдасться уникнути.
А доктор Коельо зі своїми людьми, з відважними вакеро і пеонами, вже проривалися вузенькою просікою на простір, на волю, і для них воля була не просто змогою жити далі, дихати оцим парким тропічним повітрям, насолоджуватися красою природи, а й була вона жаданням битися, відвойовувати у вандалів своє звичайне земне щастя, щастя своїх синів і своїх нащадків.
Коли всі зібралися на великій галявині, доктор Коельо запитав у свого ад'ютанта, молодого смаглолицього пеона:
— Ми, на жаль, пролили багато ворожої крові. Але мені ще важче від думки, що ми втратили і невинних, чесних людей, наших бійців. Які втрати?
— Боюся сказати, доктор, — відповів юнак.
— Кажи, весь біль за них я беру на себе.
Пеон став щось прикидати в умі, ворушачи губами, може, перелічував загиблих, може, називав їхні імена, врешті глянув на доктора сумними очима і сказав:
— Наш загін став удвічі менший, сеньйоре.
— Нас було двадцятеро, значить, лишилося десятеро. — Доктор Коельо змовк. — А втім, стривайте. Нас було більше. В похідному лазареті ми мали ще трьох бійців.
— Вони лишилися там... у дворі ранчо...
— Хто їх покинув? — гнівно спитав доктор Коельо.
— Не знаю... Почався бій, я йшов у першій лаві... і вже потім озирнувся...
Тоді вперед виступив молодий парубійко в розірваній сорочці, з перебинтованою шиєю, губи розпухлі й посинілі. Він важко дихав. Заговорив якось винувато:
— Мені падре наказав: іди, Умберто, за своїми, а я лишуся тут з пораненими. Возами, мовляв, ми їх не встигнемо вивезти, парашутисти однак наздоженуть. Ото й усе. А що було далі — не знаю. — Хлопець замовк і стояв опустивши голову.
Справді, що він міг знати? Падре залишився з пораненими, не міг покинути приречених людей і віддати їх на поталу ворогові.