Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 31 з 52

— І ти не маєш тут родини, яка б зустріла тебе. А я — також не маю родини. Тож вітаю тебе, як батька, Арусаві, і тішуся, що ти вернувся живий і здоровий.

— Ти хто? — спитав розчулено й здивовано.

— Я — Тінь. Але не час оповідати більше. Іди до гурту і сідай. Ти здорожений і голодний...

— Дівчино, — затримав її Арусаві, — я ніколи не мав дітей, але, коли б їх мав, то хотів би, щоб вони були такі, як ти. Від завтра ловитиму рибу і полюватиму для тебе...

Тінь вдячно всміхнулася і підштовхнула Арусаві до вогнища.

— Іди... — сказала на прощання.

— Раду скликайте, раду! — лунали між тим вигуки, хоч усі радні мужі вже давно були на місці. — Давайте їсти! Підіть по Аракшо!

Слова скакали поміж оками й тікали далі, пропадаючи десь у м'якому мовчазному лісі.

Затріщали сухі гілляки у вогнищі, весело порскаючи в темінь снопами іскор, запахло припеченим м'ясом, і за кілька хвилин недавні посли, окружені тісним натовпом, їли пізню вечерю. Були, однак, сумні й похнюплені, зганя­ючи своє невдоволення на їді, і жували та ковтали так енер­гійно, що аж лящало.

Коли ж по вечері почалася рада, Пірауна мав що оповідати: вже по дорозі до своєї мети вони двічі мало не попали в руки бандейрантів, а назад вони не йшли, лиш бігли, петляючи сюди й туди, щоб збити з толку погоню. А погоня весь час наступала їм на п'яти, і вони відв'язалися від неї тільки в останніх кілька днів. Та найприкріше було те, що не осягли нічого.

— Нема більше осель ґварані, — сумно доповідав Пірауна. — І не може їх бути. Адже всі знають, що ґварані — вояки, а білі не люблять хоробрих. Одних вбили, других відтиснули в безвісті, а лишили самих водоносів і міхоношів. Тим добре з білими, білим добре з ними. Рабам добре, бо є при кому дістати обгризену кістку і разок скляного намиста; білим добре, бо мають під боком поміч у всіх випадках. Опоганений наш праліс, збезчещений, столо­чений і випалений. І індіяни, які живуть у ньому, забули вже звук боєвих кличів, а натомість звикли до звуків на­казу. По двадцятьох роках рабства я не пізнав людей, не пізнав пралісу. Я думав, що воля ще живе бодай в пралісах і душах людських, але побачив, що вся наша земля, як і людські душі, — це тільки один великий сензал — сензал добровільних рабів. Колишня карність змінилася в упоко­рення, колишня гордість — у підлу пиху, колишня відвага — у немилосердя до братів своїх, колишня обережність — у страх перед ворогом, а над усім панує байдужість до май­бутнього землі. Я не пізнав своєї батьківщини зблизька, а те, що пізнав, роздерло мені серце...

Скінчив Пірауна — і сум упав на голови радного кола, похиливши їх додолу. Ніхто не мав відваги глянути у вічі морубішабі. Задумана справа, мов та морська хвиля, роз­бивалася об холодні скелі байдужости й гинула. Ніхто не хотів до неї пристати, а самі ареси були занадто малочисельні, щоб узяти її на свої плечі. Умерти? Так, вони давно погодились умерти, але вмерти не для того, щоб ворог тріюмфував, доказавши на їхніх головах, що він сильний і непереможний, що вміє здавити непокору. Умерти не для того, щоб вселити ще глибше упокорення в переможених і добити рештки надії на визволення у тих, у кого вона ще жевріла. Смерть — гарна, коли вона приносить користь, але страшна тоді, коли дає, як плід, шкоду.

І мовчала рада, зрілим колоссям зігнулися вділ голови, а зерно в них було гірке.

Татаурана не закликав радити нікого, бо й сам не знав, що можна тепер радити. Сидів і перебирав свої невідраднї думки.

Першим обізвався Аракшо. Він стріпнувся, як пробу­джений на сідалі півень, і заговорив:

— Чим журитеся, ареси? Тим, що почули сьогодні? Те, що є сьогодні, ніколи не повинно бути причиною смут­ку. Сумувати можна за тим, що пройшло, або за тим, що буде. Сьогоднішній день короткий, і вчора він був май­бутнім. а завтра буде минулим. Не думайте над сього­днішнім днем. Згадайте те, що було, — і навчитеся; вга­дайте те, що буде, — і знатимете, як поступати...

На хвилину замовк, ніби для того, щоб дати подумати над своїми словами, пожував своїм поморщеним ротом і продовжував:

— Не всі наші батьки думали про майбутнє і про наших нащадків, тому ми сьогодні у великій біді. Не всі теперішні батьки думають про долю дітей своїх, а їхня біда може бути ще більшою від нашої. І з того вчіться. Бо нашим батькам легше було вирватися з неволі, яка лиш починалася, нам уже важче, бо неволя вкорінилася, а нашим синам буде ще важче, коли неволя розповзеться в най­дальші закутки землі. Коли не подумаємо над тим, сини наших синів уже й не знатимуть, що таке воля і не зга­дуватимуть про неї. Наступить такий день, коли індіянин не зможе поставити своєї ноги, не спитавши наперед до­зволу білого, і не знатиме, що це — кривда. Думайте над тим, ареси. Думайте й рішайте, що вам робити. Зважте, що краще лишити у спадщину синам своїм: зразок покори, чи зразок спротиву і геройської смерти. Іншого їм не мож­на лишити нічого, а лишити мусите. Що вибираєте? Радьте над тим...

Поволі підводилися отяжілі голови, немов після важкої змори, розгорялися живі блиски в недавно помертвілих очах, виступали на уста легкі усмішки, а малий Піра, що сидів побіч батька, раптом схопився й кинув у тишу своїм дзвінким хлоп'ячим голосом:

— Я хочу радити! Дозволь мені радити, морубішабо!

Усі голови із здивуванням обернулися до зухвалого хлопчини, а великий Асу смикнув сина за пояс, наказуючи йому сісти. Однак, морубішаба підняв берло:

— Добре, Піра, даю тобі право говорити. А ви, мужі, будьте уважні, бо отрок скаже те, що відчуває і думає. Коли його думки на хибній дорозі — мусимо поправити, коли ж на добрій — чому не послухати? Говори сміло, Піра! — підбадьорив на кінець уже трохи зляканого хлоп­ця ласкавою усмішкою і махнув берлом.

Піра затявся спочатку, але заговорив щиро:

— Слухайте, мужі ареси, і не смійтеся з мене, коли не радитиму розумно. Ви — мудрі, бо старші, а я ще от­рок, хоч вже й морубішаба... — не міг не пригадати, щоб надати собі поваги.

Пірауна і його обидва товариші подорожі, які ще нічого про це не знали, щось пошепки запитали сусідів, а ті їм коротко відповіли й поклали пальці на уста: "Цить! Морубішаба наказав отроків шанувати..."

— Я не буду говорити своїх слів, — продовжував між тим Піра, — але я чув, як колись сказав наш морубішаба: "Чи тому, що в лісі є гнила і мокра колода, не можна розпалити вогнища?.." І я собі так думаю: В лісі є багато мокрих і сирих колод, але є й сухе гілляччя і трава. Хто па­лить вогнище з мокрої колоди? Ніхто. Але... але... я не знаю, хто є сухе гілляччя і суха трава? Тільки так: колоди всі великі, як мій батько, як дядько, як морубішаба. А трава, як ми, отроки. Коли загориться суха трава, на неї кидають грубше гілляччя, потім можна й колоди. На сухі колоди можна кидати мокрі — і горітимуть. Все одно горі­тимуть! Як, отже?

Поставивши своє питання, хлопчина сам здивувався і розгубився: справді, як отже? Дивився безпомічно дов­кола і шукав відповіді. А мужі знову поспускали голови і заклопотано чухали кострубаті чуприни: справді, як отже?..

Серед загальної мовчанки раптом зашелестів сміх. Ареси переглянулися і побачили, що сміється сам Татаурана. Подивилися на Аракшо — і той також усміхався. По­чало усміхатися й радне коло.

— А що? — врешті зареготав на повний голос мору­бішаба — Забив вам клина в голову малий отрок?

Піра уже мало не плакав: сміються з нього, сміються! Може й отрочу китичку відберуть, і берло, і аканґатару?

— А забив, забив! — радісно кивали головами мужі. — Мудрий наш малий морубішаба, ніхто не скаже: "Ні!", — Ходи сюди, Піра! — покликав Татаурана.

Хлопець, усе ще недовірливо, приступив до вождя й нерішучо зупинився. А Татаурана притягнув його до себе, пальцем підвів його голову і довго дивився в чисті дитячі очі. Потім пригорнув до себе й поцілував у чоло.

— Дякую тобі, отроче, промовив поважно. — Ти сьо­годні зробив велику прислугу племені... Іди ж тепер спочивати, щоб завтра прокинутися міцним і свіжим. Пізно вже. Іди...

Щасливий Піра низько склонився ньємонґабі й слух­няно відійшов. За ним постелилися повні ласки й подиву погляди всього радного кола, а великий Асу став ніби ще вдвоє більшим від гордости за свого сина.

Коли отрок зник у темряві, Татаурана поправив свою корону й підняв берло.

— Чули, ареси? — спитав. — Отрок сказав: "Коли розгориться великий вогонь — у ньому згорять навіть сирі колоди". Дитячі уста сказали нам те, до чого не могли додуматися наші зрілі голови... Як бачу, то й ми вже по­чинаємо підмокати в зневірі, і треба було дрібної "трави", щоб своїм вогнем промовила до нашої чести і наших обов'язків. Коли б же цих слів не сказала дитина, то напевне закричав би цілий праліс і кожний камінь у горах. Ми не можемо так лишити! Ми мусимо виконати до кінця те, що задумали! Нам лишається одне — вмерти. Рішайте ж те­пер: умерти в бою, чи вмерти в рабській покорі?

Мужі рішучо підводились один по одному й радили коротко:

— Коли треба вмерти, то найкраще вмерти хоробро!

— Як не лишимо нашим синам волі — лишимо пам'ят­ку, як треба за волю боротися!

— Хай потомки знають, що смерть миліша, ніж неволя!

— Хай ворог знає, що силою береться в рабство тіль­ки тіло, але душу — ніколи!


Єдиним шляхом…

Коли свідомість вертається до Татаурани, він, перш усього, відчуває страшний біль у грудях, спрагу і нерівно­мірне погойдування, а потім бачить над собою блакить далекого неба з дуже низьким сонцем, як йому здається. Сонце палить і сліпить, викликає нестерпну гаряч і спрагу, потім падає йому палаючою жариною на груди і заливає все довкола червоним полум'ям. Тоді Татаурана падає в забуття й маячить. Але навіть і крізь непритомність відчу­ває вогонь у грудях, відчуває невмолиму спрагу й нерів­номірне погойдування, від якого палаюча жарина котиться то в той, то в другий бік грудної клітки і пече, іпече!

Татаурану мучить якесь бажання — сотні бажань, а найбільше мучить те, що він не може їх збагнути, розі­брати й утривалити в пам'яті. Нераз уже, здається, спіймає котресь із них, цупко вчепиться за нього, переконаний, що більше не випустить. Але тоді насувається інше питання, інше бажання, інша думка. Вони сунуть, сунуть роями, хма­рами, поки врешті не напливе якась чорна хвиля і не змі­шає всього разом у клубок гнітучого хаосу.

28 29 30 31 32 33 34