— Ага, добре, що повість виявилася при вас. — Радомир чекав, що він хоча б гляне на публікації, проте Представник не розгорнув жодного примірника газети, навпаки, кожен із них старанно розгладив, акуратно поклав у папочку, ніби одразу підшивав до "справи", і знову очікуюче глянув на Оснача.
— До речі, прочитавши цю повість, події якої описані зі слів мого діда, ви переконаєтеся, що Захар Шаблюк чудово знав брід. І що Марія, дружина фронтовика Георгія Миколайовича Крижаня — в повісті він під іншим прізвищем — навіть збиралася послати його, щоб він уночі вивів моряків з острова. Тобто, все свідчить про те, що хлопчина свідомо повів фашистів таким шляхом, щоб жоден із них і до острова не дійшов, і назад не повернувся. Там, на трясовині, він здійснив подвиг. Подвиг, розумієте?! Отже, всі звинувачення щодо нього, щодо директора школи...
Вони говорили ще з півгодини: про Грунтового, про Марію Святешну, Захара Шаблюка, Гриня, Полянського... Говорили про те, що не можна паплюжити живих і загиблих. А робити це, не маючи підстав — злочин. І Радомирові вже навіть почало здаватися, що вони остаточно порозумілися.
— Скажіть, — запитав він, вважаючи, що все з'ясовано і розмову можна завершувати, — скільки "сигналів" Вандевури ви перевірили за останні роки?
— Не знаю, як інші. Я особисто перевіряю, е-е, другий лист, — неохоче відповів Представник 3 Району, — А дещо повагавшись, додав: — Було ще, правда, три, е-е, анонімки. Ми їх цілими комісіями перевіряли. Як я тепер розумію, теж, е-е, Вандевурою написані, бо почерк хоч і змінено, але... І це тільки в район. А в районні інстанції він тепер, е-е, пише рідко. Анонімки теж не пише, підписується.
— Навіщо ж ви перевіряєте всі ці листи? І чому цей чоловік досі на посаді завуча?
— А ви що, не знаєте постанови про те, як, е-е, треба працювати з листами трудящих? А це ж не анонімки, вони з підписами. Все, е-е, за параграфом.
— Гаразд, постанова, "листи трудящих"... Але хоча б один серйозний факт Вандевура зумів аргументувати? Що Шаблюк зрадник, що десантники — дезертири?.. Він що, звірявся з архівами, може послатися на свідчення очевидців?
— Та хіба ж він щось, е-е, доводить? — щиро здивувався Представник 3 Району. — Чому він повинен доводити? Він, е-е, сигналізує. Його діло — сигналізувати. А наше — перевірити, з'ясувати, розставити все, е-е, за параграфами. Невже й вам, журналістові, треба пояснювати такі елементарні речі?
"А "виправдання" він позичив у Вандевури, — подумав Радомир. — Цілком у дусі "садиста від демагогії".
— Нічого дивного: іноді саме такі "елементарні речі" і потребують пояснення. Бо як тоді бути зі статтями в центральній пресі про анонімки, наклепи, психологічний клімат у колективі?
— Ну, щодо преси... Я розумію: перебудова... Ми, е-е, в курсі, ми, як завжди, "в світлі рішень"... Та й знаєте, я вже стільки перебудов пережив... Першу — ще тоді, коли батько ваш у сусідському садку, е —е, сливки крав. І вже тоді й сам сигналізував про таких занадто "перебудованих", як ви. За одвертість, той, вибачайте.
— Сигналізували, не сумніваюся, — всміхнувся Радомир. — Кого— кого, а "сигналізаторів" нам у ті часи не бракувало. Та й тепер їх чимало. Може, настав час оголошувати окремі міста, села, цілі області "безанонімними та позасигналізаторськими" зонами? Як у Західній Європі проголошують без'ядерні. Іншого засобу відучити тисячі людей від "сигналізаторства" я не бачу.
— А це вже чорта лисого! — підхопився Представник 3 Району, сприйнявши цю заяву з усією можливою серйозністю. — Поки не буде відповідної, е-е, постанови — ніхто ніяких зон: ні без'ядерних, ні безанонімних у нас не оголосить! Журналістові слід було б знати про це. От з'явилася постанова, щоб мовляв, анонімки, е-е, не розглядати. А навіщо вона потрібна була? Кому потрібна? Анонімки, щоб ви знали, — це теж акт патріотизму. Іноді буває так: те, про що пишуть, ніби й не підтверджується. Але все одно, покопаєшся, е-е, покопаєшся і чогось, як не на карну статтю, то на "догану з занесенням", а назбриаєш! Скільки ворогів народу ми виявили тільки завдяки анонімкам!
— Яких це ворогів народу?! — скипів Оснач. — Тих, десятки, а може, й сотні тисяч людей, яких тепер посмертно реабілітовують?!
— Та хоча б і тих, — спокійно відповів Представник 3 Району — Поменше начитуйтеся всіляких "перебудовних" статейок. Сталін! Сталіністи!.. Не знаю, про що там, у Москві, думають, даючи згоду на публікацію цих одверто ворожих соціалізмові статейок...
— "Ворожих соціалізмові"?
— Ащо, ні? Що вас так дивує? Ворожих! Що садили, розстрілювали? Правильно, і садили, й розстрілювали. Значить, було за що! Або так треба було.
— Кому... треба було?
— Кому? Нам. Тим, хто півстоліття будував наш, е-е, істинний, сталінський, соціалізм. Соціалізм, якого ми не зрікаємося і який, згадаєте моє слово, врешті-решт переможе. Що, незвично? Зараз іще не наважуються говорити вам таке одверто, у вічі? Нічого, посміливішаємо.
— Навіть так? Ну, тоді справді... Тоді хвала "листам труляпіих", навіть якщо всі вони анонімні і всі факти в них не підтверджуються! — й собі підвівся Оснач. — І нехай ніколи не переведуться копачі-переві— ряючі, надійні стовпи і символи сталінсько-соціалістичного ура-патріотизму! Що, незвично чути таке?
Якусь хвильку вони стояли один проти одного і мовчання їхнє, їх пронизливі погляди промовляли красномовніше за будь-які слова. Це було мовчання людей, які вже давно стоять по різні боки "барикади", і навіть не приховують цього. Бракує хіба що самої барикади. Вони готові звести її.
— Ну та все це теоретично, — першим відступив Представник. — А якщо конкретно про лист, е-е, Вандевури, за яким мене послано... Можливо, товариш Вандевура дещо й перебільшує. Можливо. Не сперечаюся... Але погодьтеся, що й історійка з бродом, теж, е-е, така собі, з душком... Чого це раптом оцей ваш., е-е, як його... Захар Шаблюк виявився в плавнях попереду загону фашистів? Це по-вашому що, за параграфом? Скажете: "Хлопчина свідомо прирік себе на страшну загибель у трясовинні? Баєчки, шановний, баєчки! А те, що він повів фашистів — доказів уже не потребує, бо це факт! Або ваші так звані "десантники"... Чого це раптом вони забилися на острівець, в той час, як наші доблесні війська вели наступ на всіх фронтах і вже
підходили до Дністра? Навіть якщо вони й були в складі десанту? Що ж виходить? Що всі інші загинули, а ці двоє чомусь виявилися на острівці! І замість того, щоб загинути у відкритому бою з окупантами, відкритому бою з фашизмом — ховалися. Га, вас це не дивує?
— Ось тут я з вами згоден — вони негідники. Не мали вони права відсиджуватися три дні на хуторі, в той час як "доблесні радянські війська вели наступ на всіх фронтах". Навіть якщо, відсиджуючись, вони й нападали на фашистів. У них був лише один шлях: негайно, е-е, загинути у "відкритому бою з фашизмом". До речі, захисники Брестської фротеці теж не кращі. Замість "відкритого бою з окупантами", в останні дні вони віддавали перевагу партизанській боротьбі в підземеллях. Відсиджувалися.
— Ви не хитруйте, е-е, не хитруйте! Я знаю, що кажу, і тут усе за параграфом. Або ця ваша Марія Святешна. Що дід її був поліцаєм — факт? Факт. А директор школи Грунтовий факт цей чомусь недооцінює. Політично, я б сказав, е-е, не дооцінює. Характеристику для вступу до вузу він підписав? Він. Щоб з інституту не відраховували теж він відстоював? Він. І на роботу влаштував, користуючись тим, що директором елеватора його давній знайомий. Ви гадали, що я всього цього не знав? Помиляєтеся. Хоч я щойно й над'їхав, але вже весь "в матеріалі".
— Просто ці люди відчули, що дівчину треба рятувати. Адже провини Марії Василівни в тому, що дід її був поліцаєм, нема. Так само, як нема вашої провини в тому, що ваш дід служив унтер-офіцером у царській армії, яка, як відомо, була вірною опорою царизму — пригноблювача всіх знедолених народів Росії. А батько — той взагалі знався з махновцями. Що, скажете ні? Був такий гріх у нього, був...
— А хто це вам сказав, що він був унтер-офіцером?! — вирячився на нього Представник 3 Району. — Та навіть якщо й був! Які махновці!? Та ви!.. Ви знаєте з ким говорите? Це шантаж!
— Чому ви вирішили, що шантаж? — усміхнувся Оснач, пройшовшись по кабінету голови сільради, де відбувалася ця розмова. — Я ж не стверджуватиму, а всього-на-всьго сигналізуватиму. А "копатимуть" уже без мене. Там люди з досвідом, розберуться. Ну, не з махновцями, то з денікінцями, чи білорумунами.
— Мені спадає на думку інше, товаришу, е-е, як вас там... Що тугу вас зібралася така групка людей, до якої треба у-важ-но, у-важ-нень— ко придивитися! І то придивитися за всіма параграфами. Але будьте певні: придивимося! Хоча, повторюю, товариш Вандевура, е-е, можливо, й той, в деяких параграфах своїх сигналів може відступати від істини...
Останні слова Представника 3 Району долинали до Оснача вже з-за зачинених дверей. Він не мав наміру вислуховувати всього, що скаже "копач"...
"Дід — унтер-офіцер царської армії! — розсміявся Радомир. — Збожеволіти можна! Садизм від демагогії — ось він: порятунок від садистів-демагогів! Ну, Вандевура, ну, геній морального садизму!.. Доведеться в тебе дечому повчитися! Боже мій, невже справді доведеться?!"
* * *
Давно час було залишити цю прокляту місцину і перебратися до першого-ліпшого степового яру, де можна більш-менш спокійно дочекатися ночі, одначе якась сила все ще не відпускала Святослава від озера, від його очеретяних джунглів. Так, йому довелося чимало пережити тут, кілька разів опинявся на лезі смерті, і все ж таки щось підказувало Осначеві, що порятунок його саме тут, у плавнях, біля цього острівця. Степ, як і раніше, відлякував його своєю беззахисною оголеністю і тією невідомістю, що чатуватиме там на нього на кожному кроці. А тут він невидимий. Для одних він загинув смертю Романчука, для інших — утік у степ. Кому спаде на думку розшукувати його тут, біля броду?
Святослав старанно очистив і змастив автомат, протер і вклав у магазин патрони, а потім, замаскувавши у виярочку карабін, перебіг на вершину пагор бай заліг там. Тепер, коли в руках його знову з'явилася зброя, десантник почувався впевненіше.