Лице з синього стало поволі червоне, віддих звільнів.
– Мамо! Скажіть, де вона? – благав Остап.
– Бог вість! – відповіла пані Марта. – Тому дві години був Зглобіцький з двома прислужниками пана Корніцького і питав за тобою. Маруся пішла з Ганнусею в сад, а Зглобіцький заговорив зі мною.
– Зглобіцький! Га, злодію! – заревів пан Василь. – Гей, хлопці, ну же на коні!
– Тсс! – спинив його козак. – Куди хочете їхати?
– За ним! Не тратьмо часу! Гай!
– Еге, дядьку! То ви хіба з глузду теє… Хіба знаєте, куди саме сей чортяка попхався? Ось пождіть, почуємо, то й поїдемо.
– Кажіть, мамо, далі! – додав, звертаючись до пані Марти.
– Я вислала людей, щоби розпитали в селі, чи не було де більше опришків, але дізналася, що ні, тому не "політикувала" зовсім, і коли спитав, відповіла йому, що Маруся заручена. Тоді Зглобіцький встав і мовчки вийшов з хати. По годині стала я кликати дочку, але ніхто не відзивався. Я стала прочувати щось недобре. Усі кинулися шукати і найшли… ось що.
Тут Марта ухопила себе обома руками за серце і нагло вибухнула плачем. Старий водив непритомним зором по зібраних, а козак став видавати прикази панам Цебрівським.
– Зберіть, панове, так до двадцять мужа на добрих конях, та й самі, коли ласка, їдьте зі мною!
– Ласка? – гукнув Остап. – Ми йому язик вирвемо!
– Кіньми розірвемо! Злодій! Собака! – В млі ока всі приготувалися до походу, а двадцять лошнівських драбугів, здорових, знаменито уоружених а, що важніше, вправлених в уживанні зброї, ждали приказу.
Сонце вже зайшло, і хоч було ще доволі ясно, то все-таки ніхто не вірив, що Олекса найде слід.
А він підійшов до дірки в паркані і побачив, що її вирізано звичайною пилкою та що роботу виконали люди зручні й вправні. Се пояснювало й те, що пан Зглобіцький пірвав дівчину підступом. Він не мав, бач, достаточної сили, щоби заїхати рійну, оружну і укріплену субстанцію пана Василя. Пам'ять воєн іще не забулася, а лошнівські хлопи – се не були іванівські піддані, загукані та зголоджені. Пан Зглобіцький знав се і взявся до справи хитрістю.
Олекса вийшов крізь діру в частоколі в рів, перейшов на другий бік, але гайдуки та хлопи затоптали всі сліди. Тому пішов здовж рову на віддаль кількадесяти сажнів, а відтак став обходити місце злочину широким півкругом. Іван пішов за ним, не розуміючи, чому козак тратить дорогий час.
Але Олекса знав, що робить; він терпеливо йшов далі, вкінці спинився і показав на землю.
– Бачиш, – сказав, – се сліди чотирьох коней!
– Відки знаєш? – спитав Іван.
– По відтисках копит.
– Де ж вони?
– Ба! Ти, брат, вперед навчися, потім журися! Сі собаки їдуть поруч себе замість один за другим, то й прочитати легко.
І справді замітив Іван по хвилі якісь відтиски у зеленій мураві луки.
– Підемо тепер за слідом! Гей, хлопці! – гукнув Олекса, і громада їздців під'їхала з гомоном.
– Як же ж ти найдеш сліди поночі? – спитав Іван, що замітив з подивом зміну, яка зайшла в поведінці козака.
Його худощаве лице неначе загострилося, очі блистіли, мов у вовка, а ціла стать стала немов живішою та гнучкішою. Подоляки не бачили нічого, лиш око козака розрізнювало серед сумерку загнену травичку, кождий зірваний листок, кождий, хоч би найменший відтиск. На слова Івана засміявся.
– Ха-ха-ха! До чого бик навик… Бачиш, Зглобіцький бував у степу, я його знаю, то мені й дивно, що він так необережно їде. На Україні кожда дитина найшла би його слід напомацки. А тут ще й місяць…
– Ну, пане Зглобіцький, попрощайся на той раз зі своєю добиччю!
– І життям! – закінчив Остап.
На краю неба стояв великий червоний місяць. У лузі було вогко, довкола пахло сирістю. Комарі раз у раз дзвеніли над ухами їздців жалібною музикою. Коні відмахувалися хвостами, хвилями бряжчали вудила коней та шаблі їдучих.
Усі мовчали і поволі зближалися до ріки.
Нагло почули за собою тупіт коня. Іван занепокоївся.
– Хто се може бути? – спитав.
Похід здержався, й усі вслухалися в темряву. Від ріки подував легенький вітрець та перепинював хвилями гомін, який плив із противної сторони.
Перед їздцями чорнів ліс. Тут кінчалися лошнівські поля, й годі було надіятися, щоби промені місяця могли продертися крізь густе склепіння дубів та вільх і освітити сліди. Олекса оглянувся й указав рукою в сторону Лошнева.
– Ось там двір, – сказав, – там, за лугами. Правда?
– Так, – відповіли хором гайдуки.
– Злочинець їхав, отже, просто сюди в ліс.
– Авжеж, – сказав Танас Цебрівський. – Дорога до Теребовлі за нами відти наліво, до Іванівки якраз по противній стороні, а направо – дорога до Тернополя.
– В такому разі Зглобіцький їхав у ліс! – замітив козак. – Що ж там є в лісі?
– Як-то? Звісно, що, – відповів Микола. – Серет, за ним дерева, корчі, ягідник, а вкінці Стрипа.
– Пусте говориш, брате! – махнув рукою Олекса. – Я питаю, чи там є де яка хата?
– Є арти! – замітив один з парубків.
– Арти? А багато?
– Три.
– А де саме?
– По лівій стороні, від Теребовлі…
– Ага! – крикнув Іван. – Дальше у тім самім напрямі лежить стара лісничівка. Коли в лісі були арти, то там сидів старостинський побережник.
– А тепер?
– Тепер нема там нікого!
– Є туди яка дорога?
– Дорога була! – відповів другий парубок. – З Теребовлі до лісничівки, але вже заросла.
– Гм!
Козак задумався.
– А віднайдете її?
– Чому ні? Ми всі їздили сею дорогою, – сказав Микола. – У нас були зі старостою справи за ліси.
У тій хвилі над'їхав чвалом їздець, і всі пізнали в ньому Юрка. Він пробрався через стоячу юрбу і під'їхав до Олекси.
– Ти, Олексо, ведеш погоню? – спитав.
– Я!
– Спасибі тобі!
На лиці молодця закаменів вираз болю і лютості. Лиш в очах миготіли іскорки гніву, і ні словом не згадав він сього, що побачив дома по повороті.
– Ти певний того, що їдеш за злочинцем? – спитав.
– Так! – відповів Олекса, дивлячись зі співчуттям на молодця. – Так, – повторив, – і зловимо його, хоч би й під землю скрився. Він, певно, в лісі сховався або держить у нім коні. Все-таки когось найдемо, а щонайменше – нові сліди. Ану! Вперед!
Всі з'їхали вділ до Гнізни та в'їхали, не шукаючи броду, в річку. Вона була не глибока, лише дуже болотиста. У світлі місяця було дуже добре видко пообриваний копитами берег, куди їхали втікачі. Але по тім боці ріки починалася діброва, і там губився всякий слід. Молодці стали розглядатися, коні раз у раз потикалися і падали, галуззя било їздців по лиці, а пітьма була кромішна.
– Далеко ще до тої лісничівки? – спитав козак Юрка.
– Миля!
Олекса став поганяти коня швидше.
– Ти відки знаєш, що Зглобіцький там? Мені не видається, щоби він так близько задержався. Він, певне, утік аж до Бережан або ще десь дальше! – сказав Попель.
– Еге ж! Ти думаєш, брате, що мене такий бісів шляхтич виведе в поле? – розлютився нагло козак. – Почисли лише: Зглобіцький в Микулинцях не може бути, бо там чимало знакомих, так само в Тернополі, Теребовлі і Струсові. Правда?
– Так!
– Отже, він їхав через ліс, десь від Бережан. Дві милі такої дороги, як отся, і то туди й назад, – се зовсім вистане, щоби помучити коні до останку. Отже, Зглобіцький мусить мати в лісі коні до переміни або сховок з хатою. А хата є лише одна.
– Чому ж саме хата?
– Адже він не сам. Хто знає, чи він не держить де у лісі якого духовника, щоби таки зараз взяти шлюб, і тоді буде забезпечений до певної міри перед пімстою, бо вся католицька шляхта стане за ним!
– А не діжде він, собачий син, вінця! Хвороба зжерла би його скоріше, чим стане перед аналой, – проворчав Остап. – Ба, пусте твоє, козаче! Коли б його Маруся лише раз рукою, то би дрантя полетіло. Не така вона, щоби датися…
– Ба, коли зв'язана!.. – сказав козак, і молодець замовк.
Перед його очима майнула картина зв'язаної дівчини та гидкої тварюки Зглобіцького. Він зціпив зуби, закляв чортами, і картина зникла, наче чорна тінь. Його нагай свиснув у воздусі, а кінь, зірвавшись, напер на кущі груддю…
– Поволі, козаче, бо спізнишся! – крикнув Олекса. – Коли скрутиш карчило або розіб'єш голову, чим думатимеш?
Усі замовкли, але кождий підганяв коня скоріше, і чимраз швидше просувалися їздці крізь гущавник. Козак приказав їхати всім гусаком, так що лише один кінь мусів поборювати перешкоди, а інші поступали вже протореною стежкою. Зразу їхав передом сам, відтак пустив Юрка, Юрко – Івана, а сей – Остапа і так дальше. Сим способом не потомлено так коней. Аж ось по двогодинній їзді виїхали молодці з лісу.
– Серет! – крикнув парубок, який їхав на чолі. – Отут буде й дорога на лісничівку попри чорторию.
Їздці з'їхали з берега на підмоклий луг, що купався тепер у срібному місячному світлі. Легесенький мрак простягся понад річкою, яка недалеко під берегом вирила чималу яму. В сю яму плили хвилі, відбиваючися від берега та звалених деревних пнів, і шуміли, мов на лотоках. Густий шувар сріблився у світлі, а пасмуга води блистіла, наче викута з металу. Комарі цілими роями дзвеніли у воздусі, а віддаля серед рахкання жаб почувався раз у раз голос чаплі, а з другого берега гуділо хвилями грімке "гуп! гуп!" птиці пугала.
Хвилинку спочивали їздці, любуючись сим казочним, мов вимріяним, раєм природи. Кождий згадав сі чудові ночі, коли-то ходив на лови водяної птиці та вишукував співаків нічного хору Поділля. Але хвиля, в яку вслухувалися в сю музику ріки, минула.
– Де тут брід? – питав козак.
– Тут всюди переїде в сій порі, – відповів Іван, – лише, щоби не поплисти у чорторию.
І, тонучи в болоті по черева, полізли коні у воду понижче чорториї. На середині ріки втратили коні грунт під ногами, але лише на малу хвильку, а відтак усі виїхали щасливо на той берег і стали спинатися на правий берег, який стрімко піднімався вгору. Зараз на горі замітили вузьку стежину, зарослу до половини травою та лозами, і при ясному світлі місяця вказав Олекса на неї.
– Бачите? Зглобіцький їхав у ліс простою дорогою, у лісі скрутив наліво, хто знає, чи не завадив Струсів, але відтак доріжкою поїхав знову в ліс, бо думав, що ми підемо аж завтра рано просто за слідом. Слід зовсім свіжий, не минуло й години, як сюди переїздили коні, – се вони.
Всі були очаровані такими певними висновками степовика і голосно висказували йому приймання.
– Тут нема нічого дивного, кождий найде слід, треба пише роздумати, як належить, куди міг поїхати втікач, а куди ні, ось і все!
– Доволі балакання.