А ти кажеш – око? За око не обидно й умерти. А тут чоловік за шрифту помер. Та ще й хоча б ради нашого, а то через той, латинський.
Розділ XIV. Candida!
Вже коли ви йдете на поправку і більшість часу проводите біля дзеркала у ванній чи туалетній, пригладжуючи і змащуючи водою свою чуприну, й сумно думаєте: "Невже завтра випишуть додому, а Люба тільки післязавтра заступає на пост?! А я так і не встиг їй залишити своєї адреси", – вас справді виписують додому.
– Тепер все позаду, – кажуть вам лікарі.
Ви сумно посміхаєтеся, бо чудово розумієте, що вони мають на увазі. Позаду: горілка з перцем, столична, екстра, шотландське віскі, бренді, плиска, кубинський ром і навіть знаменитий "Арарат". Позаду: лікери, настойки, вина – сухі, десертні, кріплені. Позаду: борщі, біфштекси, ромштекси, беф-строганови, битки, січеники, шашлики, рубці, язики, голубці з м'ясом, печінка, нашпигована салом, свиняча грудинка з яблуками і ще багато різних дивовижних речей, які придумали, але вже не для вашого шлунка, кращі уми і гурмани людства.
– А що ж попереду? – цікавитеся ви.
– Усе! Живіть, як жили, – повнокровним і повноцінним життям...
Жити повноцінним – це означає їсти: яйце в мішечку з картопляним пюре № 191, кисіль із солодких фруктів № 1352, суп-пюре із зеленого горошку № 50, суп молочний геркулесовий № 61, зрази парові, фрикадельки парові, котлети парові, суфле парове, пудинг протертий, вареники пережовані, пюре з буряка, желе молочне № 367/149, сир протертий. Збожеволіти можна, думаєте ви і заявляєте:
– Я хочу до моря!
– До моря ще рано, – запевняє вас хірург.
– Я розумію. Ще тільки лютий, але я поїду на південь. Туди, де тепліше...
– Все одно рано. Вам рано. Ви мене розумієте? Не раніше, ніж через п'ять-шість місяців, і тільки восени. На "оксамитовий сезон".
– І це ви називаєте повноцінним життям?
– Моліть бога, що ви вижили. Вважайте, вам пощастило.
– Дякуйте не нам, а своїй жінці, що вас виходила. Тепер ви її повинні на руках носити, – втручається старша медсестра.
– Ні в якому разі, – насторожується хірург. – Принаймні вам не раджу. Королівська грижа – це вам не голубий апендицит!
– Отже, неможна? А що ж мені можна? Картоплю носити з базару можна?
– Категорично забороняю. Місяців шість...
– А у квартирі пересувати меблі, якщо жінці не сподобається їх попереднє розташування?
– 1 не підходьте близько протягом року.
– Гаразд, – примирливо кажете ви. – Це мене влаштовує.
"Перших шість місяців жінка цим сама займеться, а в усі наступні, гадаю, втягнеться", – думаєте ви.
– Я вам за все вдячний. Особливо за другу операцію, – ви тиснете доцентові руку і, начинені лікарськими порадами, вискакуєте (може, й не зовсім вискакуєте) на тротуар.
– Слухай, доктор, – підходите ви до таксиста, – Підкинь до Богдана Хмельницького.
– Я їду до Аскольда й Діра [62] , професоре, – кидає він вам у відповідь, як п'ятаком об асфальт, і щезає по той бік світлофора.
Якщо за кермом таксі дівчина, ви тепер обов'язково кажете:
– Сестра, га-а, сестра...
– Куди, браток?– хвацько висовується розмальована дівиця з вітрового вікна.
– До Богдана!
– А до парашутної вишки не хочеш? – показує вона разок зубів, мистецьки вставлених у платній поліклініці, і щезає за поворотом.
– Підвезіть, будь ласка, – застосовуєте ви політику пряника до водія, якому років, мабуть, більше, ніж вам і вашій дружині, якщо суму скласти і перемножити на два.
– Далеко? – цікавиться таксист.
– До площі Богдана.
– На вокзал їду, – пускає він вам синій димок під самий ніс і натискує на стартер.
– Ух, доцент! – лаєтесь ви. – Ну, почекай, професоре! Я ж тобі цей номер запам'ятаю: 47-13. Ти у мене ще заплачеш. Без наркозу.
Якщо у вас настрій кращий, ніж перед операцією, до таксистів можна звертатися тільки "доктор" і по-панібратськи:
– Привіт, докторе! – І рвучко (наскільки це можливо після операції) відчиняєте дверцята і наказуєте: – До Софії [63] , старий!
– Я до Андріївської церкви.
– Вважай, що тобі пощастило, докторе, – кажете ви, дивлячись не на водія, а на вершечок телевізійної вежі. Шофер знизує плечима, і машина лягає на заданий маршрут, а ви – на заднє сидіння, поблажливо кажучи:
– Ну, ти й професор!..
– Тепер кожен професор свого діла, – каже таксист.
– Це точно, – задля годиться відповідаєте ви.
Таксі мчить швидко, хоч саме тепер вам хочеться робити величезні кола, віражі, зупинки, заїзди. Вам хочеться усим єством відчути повнокровне життя і ритм міста, більше і детальніше все побачити. Але перед вами тільки пробігають вітрини і вивіски крамниць, аптек, кав'ярень, вікна тролейбусів і трамваїв, тумби з афішами й оголошеннями, фотовітрини з найкращими і найвидатнішими відвідувачами, вітрини гастрономів з копченими ковбасами, в'яленою рибою, м'ясними і рибними консервами, пляшками і свинячими ребрами.
"Наче насміхаються, – втягуєте ніздрями ви повітря, яке, можливо, удосвіта було ще свіжим. – Висить все те, чого мені не можна".
"Місто живе, місто дихає", – думаєте ви, дивлячись на постових міліціонерів у білих рукавицях, на продавців газет, біляшів, яблук, лимонів, сплющених фініків і, звичайно, на модниць, що ходять, здається, день. і ніч по Хрещатику, не думаючи про те, що десь є хірургічні відділення, десь ходять у білих шапочках доценти з асистентами і вирізають апендикси: голубі, рожеві, аквамаринові. Вони про це не думають. Вони, певно, думають про море, про густонаселені південні пляжі, які в усіх країнах і краях, як і у Феодосії, чомусь називають золотими. Про ті масові місця, де щодня можна безплатно демонструвати свої модні купальники і фігури, і все це – на фоні голубого неба, блакитно-зеленого моря. А поки що вони демонструють наймодніші кожушки, шуби, пальта, кептарики, чобітки, капелюшки, брови, шиньйони, зачіски, зелені, сині, чорні, фіолетові, сиві вії і масу інших речей, яких не завжди зустрінеш навіть на універсальній промтоварній базі і в науково-дослідному інституті лікувальної косметики.
"Я хочу до моря, – мрієте ви. – До теплого сонця, до морського повітря, до троянд і пеларгоній, до вічнозелених пальм і олеандрів. Туди, де море перекочує свої хвилі і вони так лагідно плещуться об берег і дуже здорово впливають на здоров'я".
"До моря ще рано, – ніби кажуть вам хрещатицькі модниці устами доцента. – Почекайте трохи, поїдемо разом".
"Вони щасливі без моря і без кипарисів, – думаєте ви. – Їм добре й тут. Вони, певне, не знають, що таке третє хірургічне відділення і що таке молодий і красивий доцент, який під час операції думає про них і про цитати для докторської дисертації. Їм добре. Вони, модниці, знають тільки ательє, і то не третього, а першого розряду. І животики в них гладенькі. Не перепорені, не зашиті. А мені хоч купальник купуй".
Мда! Уже не вам ходити по пляжах, застромивши в яскраві японські плавки пістолетом пачку сигар і повісивши на них модні чорні окуляри, не дрейфувати поміж комунгоспівських грибків і пляжних парасольок, шезлонгів та лежаків і гукати: "Ей, красуне, де такі шоколадні ноги продають?"
Шоколадний загар. У вас і зараз шоколадний загар. Але від кварцу. Безплатний. Не куплений, разом з путівкою, на берегах сонячного Криму чи Кавказу.
А до моря хочеться. Ой як хочеться. Так ще ніколи не хотілося. А поки що ви їдете додому. Щедро розраховуєтеся з водієм (у ці дні грошей не жаль, аби одужати!) і заходите у під'їзд з таким виглядом, ніби ви двічі герой.
Вдома, де ви збиралися набиратися сил, білків і калорій, несподівано для себе помічаєте, що вени знову починають здуватися.
– Candida [64] ! – запевняє вас дільничний хірург, викликаний додому. – Це не страшно. Треба частіше полоскати рот фурациліном або шалфеєм. Можна борною кислотою, настояною на дубовій корі й безсмертнику. Добре звіробій з прополісом і котячими лапками.
– А флебіт?
– Флебіт? Компреси, мазь гепарину або мазь Вишневського, ногу тримати високо. Можна компреси із спирту, горілки. Бажана українська 56-градусна.
– А коньяк?
– Тільки per os...
– Як? Як?
– Per os. Тобто, тільки через рот. Але не більше ніж двадцять п'ять грам. Ви зрозуміли?
– Зрозумів.
– Через три місяці повинно розсмоктатись.
– А як не розсмокчеться?
– Не страшно. Цю вену можна буде вирізати. Її функцію на себе вже взяла інша.
– Але, товаришу хірург, нога...
– Ви, по-перше, не дівчина, а по-друге, це операція зовсім не складна. Головне, аби вам удалося потрапити до гарного спеціаліста.
– Спасибі, лікарю, – посміхаєтесь ви. – Ви мене заспокоїли.
– Такий наш обов'язок, – розводить він руками, – Вище голову.
– А ногу?
– І ногу теж. Швидше розсмокчеться.
Розділ XV. Як бути з швами
Епілог для оптимістів
Нашу повість можна було б завершити й попереднім розділом, якби не одна деталь. А саме: замість точки Мак-Бурнея у вас на животі несподівано з'явилися шви, схожі на нерівну шнурівку черевичків з високими халявками.
Як бути? Чи гордитися їхньою появою, чи, навпаки, – соромитися? Все залежить від вас і від того, як ви повернете цю справу.
Якщо у вас, наприклад, на носі висипали веснянки і вам знайомі й посібники щиро радять користуватися кремом "Сюрприз", бджолиним воском або цинковим білилом та звичайним відбілювачем і ви все це вже давно застосовували, а наслідки однакові, відповідайте:
– А для чого? Веснянки – це ж модно.
Щось аналогічне відчуваєте ви після того, як хірурги на згадку про себе залишають вам на животі шви. "Як же бути? – думаєте ви. – Чи гордитися ними, чи шукати спеціалістів-косметологів, аби їх якимось чином ліквідувати? Чи хай будуть?! Може, вони надають мені мужності і викликають співчуття?"
В усьому цьому хаосі вам самому розібратися дуже важко. Тим більше, що з цього приводу немає ні порад, ні рекомендацій, ні підручників, ні післямов. Наша порада вважатиметься першою, хоч ми й не претендуємо на всю повноту і широту її викладу. Як і не певні того, що після нас нічого вже не можна буде сказати чи написати з цього приводу.
– О, так у тебе зовсім чудовий вигляді! Ніколи б не подумав, що ти переніс дві операції підряд?! – замість привітання, вигукують ваші знайомі. – Чи це все вигадка?
– Тобі що, шви показати?
– А чого ж – цікаво, як хірурги зашивають.Так, як шевці, чи краще?!
– Хочеш подивитися? – перепитуєте ви і про себе думаєте: "Живіт – не голова, а шви – не лисина.