Хоча декому це геть не подобається! Нехай їх лиха година схопить! Я знаю, що я сам обмиляюся. Хоча, можливо, той химерний англієць і мав рацію. Мої відчуття були значно вищими за мою свідомість – тоді, на березі Ризької затоки, коли я йшов за водою відпливу, яка була Мартою, за білою тремкою чайкою її сукні, щоб ніколи не повернутися назад, тому що не буває лейтмотиву в життя і смерті, як не буває співочого горла у безголосого грака. Мої ноги встругають у білий пісок, занурюються по саму кісточку – і я зненацька ріжу ногу об шматок гострого скла розбитої пляшки дня, але мені не боляче. Мені дуже страшно. Ніби я відчуваю, що мою пуповину надсік гострий ніж – і назад вороття вже немає, – саме так народжується спогад, який керує людськими вчинками, зумовлюючи тим ніби розклад мертвих тканин душі. І дар слова, який я маю, замикає мої почуття, і я від того слова – геть залежу: усі мої вчинки, роздуми й бажання – завше залежать од нього…" (с.110-111).
Ще один штрих до портрету В'ячеслава Гука – його захоплення мистецтвом. Літературний герой не відстає від автора. Янсон каже: "Прояв, може, незначний, мистецьких здібностей надав мені можливості зацікавитися роботами бельгійського маляра, дивного й загадкового пана Рене Магрітта, якого я ставлю вище за будь-кого з малярів двадцятого століття. Не знаю, скільки коштують його художні роботи тепер, але, напевно, багатії за них виклали б дуже грубі гроші, зважаючи на магріттський вишуканий смак і довершений стиль, уявлення про життя, що просто приголомшує і навіть шокує своєю відвертістю, бо воно занадто естетське, навіть снобістське. Він завжди був снобом, навіть у славетній своїй "Скриньці Пандори" змалював не когось, а самого себе. Не вірите? Я бачив саме чорно-білу фотокартку Рене Магрітта…" (с. 133).
2
Головного героя роману зовуть Асар Янсон. Це старий єврей. Йому 93 роки. Він "пережив жахи радянського загарбання", служив німцям, аби врятувати власне життя. Про себе каже так: "Я вельми втомився. Вичерпався до решти. Дійшов, так би мовити, до кінця. Ніби прожив на цій землі разів зо два… Моє тіло прагне сирої землі, щоб у ній нарешті ж спочити. Так. Це сута правда" (с. 12).
Коли стільки проживеш на світі, то мимоволі стаєш не лише філософом, а й циніком. Для головного героя філософствувати – це значить готувати себе до смерті. Янсон вголос розмірковує, а слідчий слухає його одкровення, що не мають жодного стосунку до розслідуваної справи, і це бісить чоловіка, який неодмінно хоче засадити старого до в'язниці, але з плином часу подібні філософсько-цинічні істини помалу роблять переворот у його мозку, ставлять усе з голови на ноги, і світ постає у своїй ницості саме таким, як про це каже Асар: "Брутальне вбоге життя має бути коротким, а ось моє – довге. Я хоч і старий, та, вибачайте на слові, іще при доброму глузді та трішечки при здоров'ї, хоча й маю купу тілесних хвороб. Хитався все своє життя межи добром і злом, світлом і темрявою. І все-таки здужав обернутися на злочинця. А ще я – страшенно впертий. Колись сам у власній душі розворушив бунтівні поривання, а потім усе життя почувався так, ніби повзав накарячках, охоплений усежирущим полум'ям. Повірте моєму слову, це сута правда. Життя людське – це жахне криваве бойовище, і я ніколи, на жаль, не був його переможцем" (с. 24).
Головний герой уже не живе надіями. Йому знадобилося ціле життя, аби збагнути його жаску нікчемність. Замість в'язниці, яка прихистила його, він хоче, аби це була могила.
Асар Янсон, за його ж власним визначенням, з плином часу не позбувся туги, а лиш удосконалив її, ставши фахівцем із цього питання.
Крізь увесь роман ми спостерігаємо за процесом розвитку й становлення свідомості душогубця, але вслід за автором і слідчим вбачаємо своєрідний стокгольмський синдром, відчуваючи співчуття і жалість до головного героя. Ми стаємо його заручниками, бо ніщо людське не чуже нам: "Муки душі є значно страшнішими за тортури фізичні: моя еволюція дійшла завершення, а те, що ви бачите, є її фінальним етапом. Так іноді лютої зими, коли температура повітря знижувалась усе більше й більше, надвечір на світло вікон летіли птахи, щоб урятуватись од холоду й смерті, але цупкі заледенілі шиби не пускали їх до теплих міських віталень, і пташки глухо й дужо бились у вікна закоцюблими тільцями, але – марно, і вночі птахи замерзали, залишивши на шибках червоні плями від крові, яка ще довго й рвучко струмила з пташиних поранених тілець. На ранок біля вікон лежали, заметені хугою, замерзлі пташини, схожі на осклілі бурульки, і в деяких із них були розплющені зранені великі блискучі очі, де все назавжди завмерло: і жах, і біль, і пручання…" (с.59).
Жертвою головного героя стала в притулку сестра Ірма, яка, на його думку, була народжена для того, щоби бути жорстокою наглядачкою в лікарні для душевнохворих, а не сестрою милосердя у притулку для літніх і самотніх. Коли слідчий запитує в Янсона: "До речі, ви, мабуть, забули один із головних заповітів Біблії – не вбий, про який має пам'ятати кожна людина?" – той відповідає: "Шостий, здається, за ліком заповіт. Я завжди про нього пам'ятав, проговорював уранці натщесерце, бо моє суспільне становище вимагало цього від мене, але, даруйте, одного разу я просто більше не зміг витримати знущання й ганьби…" (с.73).
Людина, яка прожила таке життя, може з повним правом сказати: "Я маю стан цілковитого супокою, який притаманний рослині чи насінню. Розумієте, пане слідчий, яке це щастя?" (с.91). Для нього неприпустим є те, що для інших здається нормальним чи дивним. Янсон обурюється, наприклад, коли жінку порівнюють з віолончеллю, бо саме жінка і віолончель, на його думку, "найліпше відбивають символіку людського тіла, яке зазнало душевних тортур…" (с.93).
Для багатьох з нас, можливо, це звучить парадоксально, але для Янсона цілком очевидним є наступне: "Я вже давно для себе відкрив таке чудове поняття – немузикальність музики, а ще – винайшов глухість того, хто пречудово чує" (с.143).
Янсон довго і, як здається слідчому, нудно розмірковує про тіло й душу: "Знаєте, я вже старий горопашний мужик, хоча колись у жилах моїх струмувала гаряча кров, і свого часу, можу вас запевнити, лиха хильнув надміру, тому що несхитно тяг лямку свого клятого життя, але навдивовижу ще зберігаю свої розумові сили та й фізичні, до певної міри, теж. Результат, на який розраховував, став незмірно важчий, аніж я сподівався. Оскільки я геть не врахував, що на злочин тіла потому так жорстко реагуватиме душа. Тепер я беззастережно під повнісіньким її контролем, і це, уявіть, дуже важко, адже людська душа для мене – усе-таки наволоч. Найпотаємніші глибини моєї душі – мертві давно, але вона є ще живою, як бачите. Тому зі свого тривалого й жахливого життя мимо своєї охоти мушу згадувати тільки сумне. Бо я, усе ж таки, тварина, падло, лайно собаче. І тому маю душу тварини, яка, як вам, певно, відомо зі "Святого Письма", виникла за повелінням Божим із матеріальної природи, а тому її призначення на землі не є моральним. Так! Так! Так! Я маю рацію! А тому для такої тваринної душі, як у мене, чуттєві потреби є, напевно, чимось безумовним і непереборним, як звірячі звички й інстинкти. У звичайної ж людини, не такої, як я, а створеної за подобою Бога, як давно колись стверджував лікар Христоф Вільгельм Гуфеланд, немає непереборних інстинктів. Уявіть-но, колись моє серце повнилося цілковитою терплячістю, але згодом його навічно повив цупкий присмерк життя і моє сп'яніння стало ще п'янкішим. Угу, так-так, повірте. Життя – як собаці на перелазі. І як мені було розкошувати в тому клятому житті?.. Я ж бо і їв, і пив – не на дурничку, за все мав платити, ніколи не жив на ласкавому хлібі та й міг працювати колись, геть не втомлюючись. Так, я купу помилок наробив, бо колись пхався межи люди й намагався любити серед зла і жахіття, але моєї провини в тому немає. Я, незважаючи на свою вдачу, завжди прагнув більшого, але мені ніколи не щастило. Усе було саме так, як ви собі уявляєте. До слова, я, власне, уважаю, що є чистісіньким безглуздям іще й досі не зрозуміти – що саме зі мною тепер відбувається. Але тіло моє тішиться перемогою, хоча душа і скавчить, як собака в руках гицеля. Люди, а не Господь усекараючий і найласкавіший, запроторили мене до цієї в'язниці. Але, щоб ви знали, я будь-якої миті з неймовірною радістю піду до суду на розправу. До того ж додам – я не собака і вихляти хвостом перед вами, даруйте, не буду" (с.29-30).
Страшна таємниця псує Янсону все життя. Коли він її розкриває перед слідчим, то, здається, йому самому стає легше: "Моя душа завжди була непохитною, душа людини, котра могла пройти службу в латвійському легіоні СС за часів Другої світової війни й залишитися морально чистою. В архівах Риги десь, певно, іще зберігається досьє на мене, моя справжня автобіографія, од якої мені було потрібно відмовитися під час загарбання СРСР території Латвії. У ній зокрема йшлося, що 1943-го я був завербований до німецької контррозвідки й навіть приятелював із головою зондеркоманди паном Фельдмессером, бабієм і розпусником, який … аж надто купався в розкошах, геть зневажаючи хисткі норми сучасної моралі" (с. 113).
Здається, слідчий шокований відвертістю Янсона і хоче знати подробиці. Для Асара нічого цікавого в цьому нема, але він задовольняє цікавість слідчого: "… маю дві автобіографії, із якими й досі живу: за однією я – учитель німецької мови й воював на боці радянських солдатів, був поранений у бою, лежав у шпиталі, а за іншою – я теж учитель німецької мови, але з тією різницею, що воював на боці нацистської Німеччини. Перша була просто легендою, друга – сутою правдою. А подробиць од мене ви не дізнаєтеся ніколи" (с. 131)
Після того як побачили, що Янсон шкодує вбивати людей, його відправили будувати касарні для німецьких солдатів. Він каже: "Зізнаюся, не було ніякого задоволення в тому, що я мав там робити, але то було краще, ніж брати участь у щоденних розстрілах" (с. 142).
Жахіття гітлерівської окупації не можуть не відобразитися на психіці людей. Янсон розповідає слідчому: "Я на власні очі бачив препаровану голову страченої єврейської дівчинки, яка слугувала за прикрасу до письмового столу голові зондеркоманди панові Фельдмессеру, із яким я мав колись дружні взаємини.