н Тамара збирала в себе колекцію квитків, — театральних і інших — із гордістю їх показувала. Була вже їх велика купа. Біда тільки з Нелею. Вона була мала ростом і завжди з нею щось траплялося.
Особливо набиралася вона горя, коли весною на естраді в Ботанічному саду почали давати оперу й концерти. Звісна річ, менша половина глядачів і слухачів ішла через контрольну фіртку, а пролетарське студентство вимикалося з кущів, із садових доріжок. Шлях був прямий — через паркан.
Задня частина саду була обгороджена високим дерев'яним парканом. Таким довготелесим, як Кость, або Тарас — скільки там діла перемахнути, — але от Неля! То спідниця зачепиться, то застрягне десь на половині паркану.
Але ще складніше стало слухати оперу, коли високий паркан обгородили дротом у три ряди. Пролетарське студентство, правда, скоро дало цьому раду. В двох-трьох місцях ці колючі загорожі були по-мистецьки приплюснуті до паркана й знешкоджені. Постраждали хібащо одна-дві спідниці пролетарських студенток, але перемога була за ними.
Тоді ті самочинні входи до саду хтось злісно обляпав звичайною вульгарною смолою з дьогтем. Це було найбру-тальніше, що могла придумати адміністрація саду на захист від студентських навал на міську культуру. Але перемога зосталася, кінещгкінцем, за пролетарським студентством. Аматори мистецтва завбачливо брали з собою газети, акуратно й міцно приліплювали до смоли з дьогтем і з комфортом перелазили через паркан. Тільки одна бідна Неля вмудровувалася й тут прийти додому вся в смолі.
V.
Серафим Кармаліта одбився сьогодні від своїх, — так йому заманулося, — і блукав по залі, убраній мармуровою колонадою, виліпленими на стелі Гірляндами та сяючій багатими переливами світла. Він, проходячи повз величезні дзеркала на всю стіну, оглядав свого чудесного розлатаного кожушка і довге, як у дівчини, спадаюче на комір волосся. Він нудьгував, бо цих лекцій про кохання й статеві взаємини було дуже багато і все товкли те саме, — про гігієну, про обов'язки, про патології... В уяві його існували інші поняття про це трохи божевільне явище, яке спадає на людину ні з того, ні з сього.
Дарма, щэ він усе був із Килиною, що оці гемонські Аякси увесь час знущаються із них, — все це не видобувало ані іскри того божевілля, був він вільний козак.
Втім, чогось він тут блукає, чогось хоче, — заплутатися в якісь тенета, чи що?
Не знайшовши нічого цікавого в багато прибраній залі, він пішов на балкон, — і там також добре буде чути, — став там десь збоку. Лекція починалася, лектор був уже на естраді. Щоб мати кращу позицію і бачити зза спин лектора, Кармаліта мусів весь час відхилятися, весь час якась голова йому заважала.
Це була якась стрижена, гарними хвилями викладена смоляна голівка. Не кучеряве, а саме хвилясте волосся робило цю голівку подібною на єгипетське божество, воно увесь час йому заважало.
Серафим з того всього перейшов на зовсім протилежний бік балкону. Там були лише такі самі грубі створіння, як він, — потиснув одного-другого — й уже влаштувався.
Єгипетську голівку звідси було видно йому, і ще краще, бо тепер він міг на неї роздивлятися зовсім без перешкод. Дівчина не знала, що її хтось спостерегае, вона суворо й нібито з недовір'ям слухала лекцію. Очі й уста її були однакової величини і справді нагадували щось із єгипетської мітології.
Цікаво знати, що воно за дівчина.
Здається, вона й сама. Ні з ким не перемовляється.
Ні, таки треба йти на той бік, — вирішив Серафим. Тепер він уже знав, де йому найбільш буде чути й видно. Вернувся назад, і так натиснув іззаду, що вона нетерпляче ворухнулася.
— Вибачайте, — сказав Кармаліта й чемно відсторонився, стараючись, проте, зайняти місце поруч неї.
— Вибачайте, — сказала й вона, неуважно озирнувшись, і знову всю увагу втопила в слух.
— Цікава лекція! — сказав Кармаліта, як лектор закінчив і збиті докупи слухачі почали розходитися.
— Не дуже, — усміхнулася глузливо єгиптянка. — "Записки лікаря" Вересаева куди цікавіші.
— А чого ж ви так^уважно її слухали?
Дівчина вперше викриваюче-допитливим оком кинула на нього.
— Ви звідки знаєте?
І сховалася за байдужість.
— Я слухала тому так, щоб можна було не погоджуватися.
Вони вже сходили в вестибюль, дівчина була сама.
Серафим не відставав ані на крок, йому цікаво бvлo, куди поверне дівчина. Може на трамвай сяде? Може... Йти додому йому аж ніяк не хотілося.
— Ви далеко живете? Хочете, я вас проведу! — несподівано для себе бовкнув він.
— Я не боюсь. А як хочете прогулятися, то прошу. Тільки... будете каятися. Я живу дуже далеко!
Щоб він каявся! Та хлопець був такий заінтригований цією єгиптянкою, яка з часів Озіріса прийшла сюди й так сміливо, незалежно поводиться, що він уже й не думав оце зразу згубити її в нічній темряві.
Розмовляючи про лекцію, пройшли вони залиту вогнем центральну магістраль і раптом втонули в глуху, темну, безлюдну вуличку, за якою починався один із міських ринків.
— А ви не боїтеся, що я вас витрушу із вашого пальта? — раптом запитав Серафим. — А може я вуркаган?
Дівчина скоса подивилися на його розлатаного кожушка й довгі патли.
— По-перше, моє пальто не являє жадної цінности, а по-друге, ви ж щойно самі сказали, що ви не безпритульний, а студент.
— Я? Коли я сказав?
— А от кілька хвилин тому сказала* "У нас в ІНО... Бісова дівчина, вона ще й спостережлива!
— Ага, то ви ловите людей на слові! Гаразд, я вам скажу про вас. Ви живете без тата й без мами, ви... де ви вчитесь? В театральному інституті?
— А може й ніде...
— У всякім разі, не в ІНО, бо я б уже вас давно знав... Дівчина дрочилася, ніяк не хотіла сказати про себе, —
де вона вчиться і як зветься, а сама вела богзда куди, в якусь далеку околицю міста.
— Ні, ви справді мене не боїтесь?
— А ви не боїтесь, що я вас заведу до " малини*?
— В "малині" не читають " Записок лікаря*, — помстився Кармаліта.
В цій частині міста Серафим ніколи не був і, власне, не Кармаліта вів дівчину, а вона його і щораз більше й більше заінтриґовували вони одне одного. Кармаліта, викритий уже, як студент, і прізвище своє сказав, і адресу. А ще й досі не міг нічого сказати про неї крім того, що вона дотепна, спостережлива, смілива й має єгипетську красу.
— От я тут і живу! — сказала вона нарешті.
Вони були біля якогось великого будинку модерної конструкції, ніби не житлового типу. Він один височився серед старосвітських безповерхових будиночків.
— А що це за установа?
— " Малина*. Нарешті, ви вже й злякалися! Десь недалеко пробила дванадцята година.
Дівчина ще стояла, не прощалася, не прощався й Серафим.
— Як хочете, я зараз у цю "малину" зайду, — налякав він дівчину.
— Як не боїтеся...
І дивна річ, дівчина пропускає його вперед, ідуть вони якимись сходами, потім якимсь переходом, потім коридором. Вона відмикає двері, заходять вони в якусь кімнату.
В кімнаті було не по-родинному, але стояли ще два ліжка, — не сама вона тут жила. Проте, вона нікого, видко, вже не ждала сьогодні.
— Тепер уже я вас трохи боюся, — відверто сказала вона. — Але я певна, що ви отак постоїте, та й підете. Бо чого вам тут треба? Ви вже виконали свій лицарський обов'язок, пальта з мене ніхто не зняв і в нагороду задовольнили свою цікавість, — знаєте, як я живу. Бачите, що тут нічого загадкового нема. Хочете курити? — раптом спитала.
— То ви курите? — розчаровано протягнув Серафим. — Єгипетське божество — і курить!
— Так, і ще й махорку! — з легковажним викликом відповіла дівчина.
Чекаючи, що він уже піде, вона не пропонувала йому сідати. Він не знав, що з собою робити і почав слідом за нею крутити цигарку.
— Ну, а тепер вже йдіть!
Серафим вагався. В душі вагався, бо щохвилини інше враження напливало на нього. Яка ж дівчина, живучи не сама, ходить в таку далечінь на вечори одна, яка запросить опівночі незнайому людину в такій страшній кожушині й почне на самоті з ним курити махорку?
І все ж, він не насмілювався сісти, як вона не запрошує, щось образливе сказати їй, — так вона поводилася якось, не то по-дитячому, не то недоступно.
— Ну, а як я не піду?
— То чому? — безпечно спитала. — Поки зайдете додому...
— А якби я так тут заночував...
— Ні, вам надокучить так стояти. А я вже хочу спати! — дитячим химеристим тоном перебила його. — То ви таким лицарем показали себе, а тепер хочете зіпсувати враження про себе.
— Маєте рацію, але я думаю, що, — пустився Серафим на очайдушне. — Я думаю, що всі дороги ведуть до Риму.
— Ходімо, я вам покажу дорогу, — рішучо встала дівчина. — Ви напевно, самі заблудитеся.
І вона відчинила двері, чекаючи, щоб він вийшов і тим самим шляхом вивела його на вулицю.
— Я вам прощаю, — сказала аж тут вона, подаючи— йому на прощання руку. — Ви є гарний хлопець і тому я вас не боялася ні хвилини. А той "Рим" вам анітрохи не до лиця. Я не вірю, що ви такий... зіпсутий. Як хочете — заходьте коли! Мене зовуть Тосею. Ї
Ішов додому Серафим у чаду, закоханий по самі вуха.
VI.
Того самого вечора з Нелею трапилась також одна пригода. Вона прийшла додому аж на світанку.
Вона несподівано залетіла аж до театру імени Заньковець-кої на прем'єру експериментально-конструктивного театру під невідомим їй іменем "Березіль".
Це була не "Мірандоліна", де в поклонах кавалери перами своїх капелюхів замітають підлогу, не побутова " Суєта*, не клясичні "Розбійники", а щось зовсім-зовсім нове. Якісь трапеції, піраміди, куби, багатоплощинність і ритмічна масовість не то спортсменів, не то балерин. Артисти приходили на сцену із залі, спускалися десь із стелі... Не то цирк, не то балет, не то Гротеск, — а в цілому якесь вихрово-свіже, несподівано спадаюче на глядача враження краси. В цілому
— якийсь патос, якесь піднесення, вони розривали Нелині груди. Вона ще такого не бачила!
Вистава, як звичайно, скінчилася об одинадцятій. І якби Неля була обачна, поміркована дівчина, то вона пам'ятала б, що сьогодні вона сама, що йти далеко, що пізно, а головне,
— що треба їй іти через базар. Але їй щось таке зробилося, що вона не могла покинути залю. Що буде, те буде, а хоче й вона зостатися на урочистій частині відкриття нового театру. Бо й ніхто не виходить, усі сидять, мов прикипіли до місць. Як же це вона відмовиться від такого епохального, урочистого моменту? І самого Леся Курбаса побачити, — як же тут встати й піти?
Вона упивалася доповіддю Леся Курбаса про творчий шлях "Березоля", старалася втямити його творчі засади, втямити ось це, щойно бачене.
Все це було якесь таке стрясаюче, що вона вже й забула думати про час. П