Зробити офіціальні заручини". Він має перстенець, який йому подарувала мати після закінчення гімназії,— золотий перстенець з ізмарагдом, що символізує щастя родинне. Цей перстенець він накладе їй на палець. Але треба добитися згоди батьків. Як же це зробити? Вирішив діяти через сестру. Вона хоч і насміхається з його закоханості, але любить його і, певне, охоче буде клопотати за нього перед матір'ю, ну, а мати — перед батьком.
З такими думками зайшов Микола до Смяловського. Той лежав на кушетці і читав книжку.
— Що пан читає? — спитав Микола, привітавшись.
— "Графа Монте-Крісто" Думаса-ойца,— відповів по-польськи пан. Ім'я автора книги Дюма він вимовляв так, як було написано, тобто Думас, з польським наголосом на другому складі від кінця слова,— Дуже я люблю обох Думасув, ойца й сина,— додав пан, показуючи на етажерку, де в гарних оправах красувалися твори обох Дюма в польських перекладах. Тут були: "Три мушкетери", "Двадцять літ пізніше", "Королева Марго" і "Дама з камеліями" Дюма-сина.
— Читав пан? — спитав Смяловський.
— Не читав "Королеви Марго".
— Можу позичити.
Микола подякував, сказавши, що тепер не має часу, бо починається возовиця і він буде зайнятий у полі.
Довідавшись, чого прийшов Микола, пан відразу дав згоду на відпустку, проте з застереженням, що дні відпустки не будуть оплачені. Микола був готовий до цього, отже, не просив і не заперечував.
— Кеди пан хце м'єць урльоп? 1 — спитав Смяловський.
Микола сказав, що із завтрашнього дня. Пан погодився.
— Ванда! — крикнув він до кухні.
— Чого вам? — почувся звідти приємний жіночий голос.
— Дай-но вина і дві чарки! Почастую вас вином власного виробу, з малини,— сказав він, звертаючись до Миколи,— Колір прекрасний і смак непоганий. Одна вада, що трохи моложаве. Для людини молодість — це добра річ. Ось ви ще таке молоде вино, що бродить. А для вина потрібно довший час, щоб стати добрим. Спробуємо, яке є.
До кімнати ввійшла з тацею, на якій стояла пляшка і дві чарки, молода гарна жінка. Це й була Ванда, яку він кликав з кухні. Пан привіз її недавно звідкись як домашню робітницю, а потім зробив її своєю нешлюбною жінкою, і зараз вона вже була вагітна. їй було років з двадцять п'ять, не більше. Беручи на увагу, що йому йшов шістдесятий, то різниця віку була солідна, і вона служила приводом до частих посмішок, на які, зрештою, пан Смяловський не звертав уваги. Це був тип, який міг іти крізь юрму людей, як крізь мряку, не помічаючи її. Це була одна порода з графом, що побив колись Івана Думу. Той, наприклад, виходячи на вулиці Львова з екіпажа, кричав, як у лісі: "Гоп-гоп", поки його лакей не показувався з палацу, що стояв в п'ятдесяти кроках на горбку, оточений зеленню, і не збігав униз — забрати його валізку, що важила всього кілька кілограмів. А цей підпанок також не визнавав людей не свого кола, хоч, властиво, сам ні до якого кола не належав.
Зустрівшись очима з Миколою, Ванда густо почервоніла. Вона була ще не знайома з ним, але бачила вже його, і не раз душними літніми ночами він їй снився. Зараз вона червоніла з іншої причини: її соромило становище неофіціальної жінки, а до того жінки людини, яка могла бути їй дідом. Поставивши тацю на стіл, вона мовчки вийшла до кухні.
За чаркою чоловіки, як і при кожній зустрічі, заговорили про війну, і пан Смяловський висловив припу-
Коли хочете відпустки? (Польськ.)
щення, що війна швидко закінчиться, що поверне Австрія і він продасть ліс. В Миколи болісно стиснулось серце на цю звістку. Цей ліс був колискою його матері, дядьків і його власного дитинства. Вся родина любила цей ліс, як якусь святість. Скільки пригод було зв'язано з ним, скільки приємних спогадів! В ньому був знайомий кожний куточок, майже кожне дерево, бо мало не всі дерева садив дід власними руками. І ось прийшов чужинець, зайда, безбатченко і якимось диким, неприродним правом хоче продати ліс! Коли б це сталось, дід муситиме вийти з лісу, і не буде до кого приїхати; в цій хаті, де побачили світ найближчі йому люди, поселяться нові господарі, і стане цей ліс чужим, як чужий він зараз для папа Смяловського, який не знає його, не любить і не розуміє. Юнака взяла досада. Випливла наверх ота Страшна нерівність, яка панує в світі, згадалась сцена з графом у лісі, став перед очима Дума Іван. Щоб досадити панові, Микола сказав, що має відомість про назрівання нової революції, яка, можливо, перекинеться на Австрію і на весь світ.
— Сконд пан то вє? 1 — спитав стривожений Смя-ловський.
Микола розповів, що чув від Івана Думи про голодні демонстрації в Петрограді та інших містах Росії, про страйки робітників, про заворушення в селах, підпали поміщицьких маєтків, убивства поміщиків.
— В Австрії революції не буде,— запевнив пан Смя-ловський.
"— Чому?
— Тому, що Австрія — конституційна монархія, а Росія була деспотична і такою залишилась.
— А що, коли ця частина Галичини відійде до Росії? — спитав Микола.
Смяловський замислився.
— Неможлівим єст,— сказав по хвилині і випив чарку вина.
Такого він не міг уявити.
Другого дня вранці Дмитро на одному сноповому, возі, а Микола з Євгеном на другому виїхали з двору. День був ясний, безхмарний, заповідалась спека. На дорогу в поле баба дала яблук-зеленок. Це буди особливо смачні яблука, не дуже показні з вигляду, зелені, але
Звідки ви це знаєте? (Польськ.).
б В. Гли^ькии, Т. 2
161
такі соковиті, що дуже добре гасили спрагу, і їх баба тримала спеціально для тих, хто їхав у поле.
За лісом повівав вітерець, пахло збіжжям, скошеними травами і в'ялими квітами. У небі — ні хмаринки, на полукіпках, покладених вздовж дороги, сиділи яструбці і зосереджено вичікували малих гризунів.
Настрій у Євгена був прекрасний, він правив кіньми, щасливо розглядаючись на всі боки. Микола сидів сумний і зосереджений, як той яструб на полукіпку.
— Чого ти сумуєш? — спитав Євген.— Так гарно на світі, а ти сумний.
— Невесело мені.
— Ти закохався, правда? — спитав Євген,
— Звідки ти знаєш?
— Я чув, як мама татові говорила.
— Що ж вони говорили?
— Що ти закохався і женитись хочеш.
— А тато що?
— Сміявся. Я думаю, що це неправда.
— Що саме?
— Що ти хочеш женитись. Всі ці жонаті такі нудні, неприємні. Не думаю, щоб ти хотів проміняти нас усіх на жінку.
— Чого ж я мав міняти вас на жінку? Ви лишились би такими, як були, а... жінка жінкою.
— Ні, не кажи,— не погоджується брат.— Дядька Ярослава пам'ятаєш? Доки не женився, був веселий, бавився з нами, а як оженився — і не той став, за жінкою світу не бачив. Та й учитель Ведмідь так, усі так. Я думаю, що ти такого не зробиш? Правда?
— Правда, я не збираюсь женитись.
— Ото молодець! Я не повірив, як почув таке про тебе. Я певний, що ти сказав би мені, коли б щось таке у тебе трапилось. Ми ж ніколи не мали таємниць один від одного, хіба що...
— Що саме?
— Хіба що зараз ти утаїв щось від мене.
— Нічого я не утаював.
— Ну, й добре. Я й не повірив. Ти гляди навколо, який світ прекрасний! Коли б ще не війна, яке чудове було б життя.
Після тих слів брата Микола наче повеселішав. Він ніколи ясно не міг уявити себе в ролі жонатого. При самому уявленні, що він може бути батьком, — червонів
сам перед собою. Це ж була б справжня нісенітниця! Але в той же час. не міг уявити життя без Оксани, серце рвалось до неї, і зараз, їдучи в поле, він мріяв побачити її хоч здалека, бо може ж таке статись: поле близько села, і вона може вийти чого-небудь у поле.
"А може, вона прийде в ліс?" — подумав Микола.
Думи хлопцеві перервав голос Дмитра. Він повертав коні праворуч, на стерню, і крикнув, щоб і Євген їхав за ним. Це вже було поле діда:, невеличкий дво-морговий клин не дуже доброї землі, але тому, що найближчий від дому, то найкраще удобрений і через те найбільш врожайний. На ньому досить густо, в два ряди, стояли полукіпки.
Дмитро заїхав на кінець гонів і зупинився перед першим полукіпком, звідки мали починати брати снопи. На всіх полях, куди не глянь, стояли ще не вивезені полукіпки. Тільки на одному клині їх не було вже, і клин цей орав плугатар на зяб. Здалека обличчя плугатаря не видно було, але кидалось у вічі те, що він налягав на ногу.
— Ми думали, що перші будемо звозити снопи, а бач, вже хтось вивіз свої і на зяб оре,— здивувався Євген.
. — Це ж багач Шапковський,— пояснив Дмитро.
— Я чомусь його не знаю,— сказав Микола.
— Він тут недавно. Сам з Ласковець. Як парцелювали панське поле, він купив кілька моргів, побудував хату і переселився сюди. Про нього кажуть, що він з чортом у змові. Його жінку грім забив, як ішла з серпом із поля, а сам він віз якось мливо з млина, а був п'яний, перевернувся з возом, упав під полудрабок і зламав ногу. Тепер кульгає.
— Чого ж йому чорт так погано помагає? Жінку, кажеш, громом забило, а сам ногу зламав,— спитав, усміхаючись, Микола.
— Зате до війська не пішов,— пояснив Дмитро. Микола задумався.
— Людина рада, що кульгає, тільки б на війну не йти,—промовив він.—Я пригадую, як солдат Шестаков, що стояв у нас на квартирі в п'ятнадцятому році, говорив, що погодився б обидві ноги втратити, тільки б живим вернути. Чи варте життя аж таких жертв?
— Видно, варте, коли люди так дорожать ним,— сказав Євген.
6*
163
А Дмитро додав зітхнувши:
— Кожному життя миле, найменшій тварині: миші, комарикові миле, а це ж люди!
Почали накладати снопи на віз.
Накидав на віз Микола, а Дмитро складав. Євген допомагав ретельно, але коли добирали полукіпок до кінця, він кидав вила, озброювався батогом і слідкував за останнім снопом, під яким майже завжди були миші. І як тільки сніп, настромлений на вила, йшов угору, миші розбігались, а Євген бігав за ними, ляскаючи батогом; а що батогом в таку маленьку та ще й рухливу мішень важко попасти, то миші, звичайно неушкодже-ні, ховались у нори.
Закінчивши накладати першого воза, сіли в тіні його закурити. Під сусідній полукіпок побігли миші. Дмитро побачив і показав Євгенові, але, поки той встав, миші поховались.
— Чи може таке бути, щоб чорт у мишу перекидався? — спитав Дмитро.
— Хто б у таке вірив?
— Не кажіть, старі люди повідають.
— Мало чого старі люди не скажуть. Не всьому треба вірити.
— А я вірю, бо сам бачив на власні очі.
— Що ви бачили?
— Отак, як тепер, я виїхав на снопи, а гриміло, збиралось на бурю, і бачу я — біжить поперек поля миша, та здорова, і біжить галопом, і тільки вона шугнула під полукіпок, ударив у нього грім.
— При чому тут чорт?
— Як при чому? В звичайну мишу грім не вдарив би,— сказав Дмитро.
— То грім ударив не в мишу, а в полукіпок.
— Але під полукіпком була миша,— твердив Дмитро.
Розмова набирала характеру суперечки.