Раптом Гнида з горища зраділо:
— О, хлопці, є!
Всі так і заніміли в сінях. А Яків над діркою в горищі розв'язав клунок і, придержуючи за один край, кинув униз шмат ситцю. Довгою стьожкою розкрутився і впав він аж до дверей. На сірому полі квіточки рожеві з зелененькими листочками. Тихін мов остовпів. Зблід. Дивився тупо, не кліпаючи віями, на стьожку ситцю. Кинув до дверей хатніх поглядом,— на порозі вже Марії не було,— у глибині хати до стовпа, що під сволоком, прихилилась і головою, й постаттю всею. Очима сюди — широко розкритими, немов у божевільної. Тихін все зрозумів. А ще, як глянув на отой ситець,— чому те згадалося, як не забулося? — таке було на кофточці в неї, ще як була дівкою, а він теслював на хуторах.
Матюха глухо сказав:
— В'яжіть його!
Тихін сам одкинув руки назад і схрестив їх за спиною. Да, тепер хай в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не він то, чи що. Хоч би своїм: і Півненко, і Гордій тут же. Ні слова. Мов не було його зараз у ньому. А так — просто на ногах — його тулуб, голова ще, а в ній усе переплутане. І ні жалю, ні гніву. Навіть не чув, як скручували руки вірьовками туго, чи боліло. Дивився, не кліпаючи очима, в розчинені двері сінешні, і що бачив він? Кому вслід хитав тихо з журою головою?
Яків зліз з горища й зібрав матерію. Тоді перекинув із сміхом, з глумом Тихонові через плече, як рушником старостів на весіллі. Довгий іще край,— через друге плече перекинув, навколо шиї обмотав, і ще край по спині спускався, аж до п'ят. Одхилився і зареготався, а тоді вдарив у лице.
— Оце, громадяни, такі ви? Душити вас, сволочів!
— Ведіть!— сказав Матюха.
Всі повалили з дверей за Тихоном. Один Яків забіг у хату й Марії кинув з порога:
— Все харашо! Вспокойся! — і грюкнув дверима, Ні, ще вернувся-таки й защепнув хатні двері з сіней: так вірніш буде.
XXVIII
Біля сільради вся вулиця запруджена народом. Як ярмарок. Шум, крики. Голосила жінка, а старий Книш з ґанку до народу промову виголошував. Та хіба за таким шумом що розбереш? Кричав щось:
— Знистожити таких треба! Це — не мене, не тебе ограбив, а весь народ! Народне ж то, кооперація. На словах партійні, а на ділі — бач... Може, то й коні вони водили?!
З юрби аж ревли:
— А хто б же?
— За які то гроші хоч і Мотузка коня вже собі купив?!
— Знистожити таких!
Але в юрбі це — окремі крики. А вся вона шумувала, глухо гула: "Не віриться мені, щоб Давид або Яким..." — "Своя політика, хіба не видно?.." — "Та що ж народ дивиться!"
—О, ще одного ведуть! — крикнув Книш із ґанку. Юрба з Тихоном уже звертала з вулиці. Був приснув регіт, але недружно: звідти, од ґанку. Юрба лиш колихнулась і пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху й Гниду за ним.
Знов од ґанку крик і регіт:
— Бач, перев'язався, як на весіллі!
— Рота йому ситцем набити!
— Ах ти ж!..— хтось лайнувся, і через голови людей з натовпу цеглина важко гупнула Тихона в плечі. Чумак тоді руки звів:
— Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?!
— Замовкни!
— Чи ви повірили, що справді злодії перед вами?! Та голову на одруб даю, що це чиста провокація! Чи Тихін? Та він як-як на світ дивиться. За що ж знущаєтесь?! Хіба не знати, чия це робота? Тоді ж не добили,— і досі харкає кров'ю, так отепер уже!..— і не доказав Гордій, бо в ухо з усього маху Матюха вдарив наганом, аж Чумак похитнувся і глухо охнув. Гнида кулаком ще вдарив, і дужі руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у сільраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке:
— Та за що ж Гордія?!
— Хто? — гнівно й гостро глянув з ґанку Матюха на гурт од огради, звідки те чулося. А потім поривний збіг по сходах униз до отих чоловіків і став бити Півненка. Згріб і поволік за собою в сільраду.
Натовп затих, але на мить. Знов загув, зашумував. Ще чийсь жіночий крик шарпнув сірий ранок, і хтось заголосив. На ґанок вийшов знов Матюха й за ним рудий міліціонер у червоному кашкеті з наганом у руці. Мовчки оглянув оком юрбу голова, немов когось вишукуючи.
Натовп аж завмер під його поглядом страшним. Матюха, знати, вдоволений — затягся, кинув цигарку недбало на ґанок і знов пірнув у двері.
Складали протокол.
...І було сонце під обід уже, а народ не розходився. Хтось одхлинув, хтось надійшов. Селяни никли головами й гомоніли стиха. Їх закликали в сільраду,— котрі в понятих, допитували й інших. Жінки божкали, хитали головами журно й тішили стару Карпенчиху, Чумачиху та півнівських жінок. Стара Карпенчиха невтішна. Уже з клуночком у руці — зараз же в район гнатимуть. А її не допускали в сільраду зайти, не прийняли й передати хлібину синові. Тут же сновигали діти поза оградою, по подвір'ю, а якийсь навіть на тин ізліз і звідти пильно дивився у вікно в сільраду, час од часу ділячись з товаришами своїми спостереженнями.
— О, б'є Андрія Півненка!
— Невже б'є?
— Ой, їй же бо! Ой, б'є ж! Прямо по голові наганом! Шумує натовп. Заглушені з сільради крики й стогони рвуться, та за шумом не чути надворі. В юрбі в декого в очах і блиск погас. Хтось розповідав, як десь теж отак обібрали кооператив.... Про приїзд попа на неділю автокефального... Багато курили й нетерпляче, а хто й з тривогою, поглядали на вулицю до церкви. Книш, палко довівши своїм бесідникам, що всякі оці нові попи — "розпуста, та й усе", бо тільки віру підривають,— позіхнув у жменю й теж глянув на вулицю.
— Довго немає. Не видно ще там?
— Та так що не видати!
Між жінками тужила Чумачиха. А стара Карпенчиха підійшла до ґанку з клуночком маленьким, підвелася по сходах важко, мов їх було не сім, а сімдесят. Згори їй Яків:
— Одійди, ніззя, кажу!
З сільради гукнули імення якесь йому, Гнида позвав голосно. І знов на юрбу пильно з-під. нахмурених брів: стереже, ловить кожне слово, кожен рух і думає: "Ану, ще хто?" І під його поглядом, як хто ловив на собі, одразу відводив свої очі й замовкав.
Нагло хтось од огради з гурту:
— Ведуть!
Юрба так і линула на вулицю. Ні, ще не видко, але ведуть, знати, бо від церкви летіла зграєю дітвора з криком. З-за школи раптом вилетів верхи на вороному — ні, то гнідий, та тільки мокрий весь і в милі — Филька. Сплигнув біля ґанку, комусь поводи кинув і швидко захеканий збіг по сходах у сільраду.
Юрба затаїла подих. І нагло знов, немов із одних грудей, як зітхання, вирвалось:
— Ведуть!
З-за школи вулицею повернули два вершники, і поміж них, усередині й трохи спереду,— піший. Тихо посувалися по вулиці. У натовпі тиша така, аж чути було, як біля огради хрупнули заломлені руки чиїсь і тихе: "Ой горенько!" Ближче, уже проти Книшевих воріт,— натовп аж хлипнув, мов то одні груди: вели, а чи Давида — пізнати не можна. Без шапки, обличчя все заюшене кров'ю, і чорне волосся кучеряве злиплось у крові. Шинель порвана на ньому й теж у крові і в землюці. Ззаду руки зв'язані, і од руки — налигач на шию вороному Матюшиному коневі накинуто. Знати — й тягли по ріллі, і гнали скочки по ріллях мерзлих, бо чоботи розбиті, а з них не ноги, а шматки м'яса червоного.
— Стій! — смикнув за налигач Тягнирядно. Став і стояв поникло. В сільраду його й не вели, а Тягнирядно навіть і з коня не злазив. Книшенко сплигнув і до ґанку підбіг, але назустріч уже вивалили всі з сільради: Матюха, два міліціонери, Гнида й ще чоловіки.
— А, ти вже тут! Що ж — не вдалось утекти? — вищирився до нього з невимовною злістю хмільний од перемоги Матюха.— А ти гарячий: мабуть, аж за Ганівською економією нагнали?
— Да, зараз же за економією,— сказав Тягнирядно.
— Обшукали ж його?
— Обшукали, знайшли ось,— Филька витяг із кишені й подав якісь папери. Матюха передав рудому міліціонерові.
— Та й ведіть, там влада розбере! Щоб тут народ не каламутили, а ти, Давиде, щоб партії не марав.
Давид не втерпів,— звів скривавлене, збите обличчя, очима блиснув:
— Ух ти ж, падлюко!
Матюха спалахнув і дуже вдарив Давида в лице. Зойкнула жінка якась.
— Да, тепер бий — я ж зв'язаний! — сказав з утомою. А в ухах дзенькнуло йому ім'я — жінка якась сказала: "То ж Зінька!" Поникнув Давид головою.
З сільради вивели й тих заарештованих: Якима, Тихона, пов'язаних і теж побитих, дядька Гордія, старого Мотузку і ще чоловіка з п'ять.
Давид назустріч їм дивився без здивування, бо ще дорогою з балачок він усе зрозумів і знав уже що тут коїлось. Тільки болісно скривились губи в нього.
Старого Мотузку відпустили зразу ж. А решту всіх вивели на вулицю, вишикували по два. Їх одразу ж оточили міліціонери, Тягнирядно й Гнида Яків. Усі з наганами в руках. І рушили вулицею.
І тоді знявся плач, і туга велика впала в серце побитим селянам. Десь, мов далеко, кричав Матюха: "Розійдись!" І навіть стрельнув угору, і гул голосів десь далеко. А в серце лиш плач та жіночий стогін падали гострими ножами.
Так — аж за село. І ще степом трохи. Рудий міліціонер крутнув конем і наганом замахнув:
— Та роззійдись! стрілятиму! — і пальнув двічі. Потім — далі, далі і плач, і тужіння... І тихо. А в тиші просторів степових така туга Давида обвила. І всіх, може, бо йшли понуро й не розмовляючи — мовчки. Вже в шелюгах тільки Яким перший — ішов у парі з Давидом.
— Уб'ють, падлюки. Отам, як із Щербанівки виведуть, та в шелюгах. Хіба це їм первина! Давид сказав:
— Да!— і йшов шелюгами, і мовчав. Потім, схвильований, чомусь зиркнув на верхового збоку і, не зводячи з нього очей, до Якима стиха: — Ну, то дурне! Хіба не разом вестимуть або пов'язаних... Я — рудого. Тихін — отого, а ти — хто буде там третій. Більш їх не буде як три. І як тільки — "лягай!" — так і... Я крикну тоді. Передай Тихонові.
Тоді ж за дорогу Давидові вдалось і Чумакові передати, що лист отой і ще дещо він устиг викинути, під грудки на ріллі заховав. Якби то знайти їх! Може, Зінька? Зараз там, за хутором, од звороту, на першій ниві в борозні.
...У Щербанівку привели — вечоріло вже, а ще сонце не зайшло.
На вигоні махали крилами вітряки, у вітряках люди з дверей на них дивляться. І так усе звичайно, мов ніде нічого не сталося. Видко, палять цигарки — димок пихкає, і спльовують. І цікаво їм: що воно? А хтось, може, скаже: "Кооператив в Обухівці обікрадено" — і сплюне. А їх же вночі, а може, завтра — отам, у шелюгах... Тягнирядно прямо ж, як гнали отам ще самого, хотів убити, та Филька одбив: "Нехай, ще потрібний. Недовго вже — до шелюгів тільки".
В міліцію, в зруйнований маєток на околиці, пройшли не вулицею й через базар, а повз гамазеї.