Нарешті залишився сам, коли не брати до уваги Олексія Кириловича, який умів усуватися, ставати непомітним саме тоді, коли в тому виникала потреба, тонко відчуваючи такі хвилини. Але душевне збудження, що виникло на пероні, не покинуло Карналя й у купе вагона. Він уловив себе на незвичному для себе бажанні знов бути з людьми, йому не хотілося усамотнення, він зненацька втратив смак до звичного думання, з якого його весь час вибивало життя, виривали люди й обставини і до якого він послідовно, войовничо поривався завжди й усюди, часто дивуючи своїх співрозмовників або супутників, досить відверто домагаючись, щоб його залишили в спокої.
— Чи не покликати б до нас у гості журналістку? — несміливо поспитав Карналь Олексія Кириловича і, коли той рвонувся іти розшукувати Анастасію, притримав свого помічника і з невластивою для себе сором'язливістю пояснив, що волів би зробити це сам.
— Ви не турбуйтеся, Петре Андрійовичу, навіщо ж вам іти по вагонах?
— Ні, ні, моя ідея, моє й виконання. Вважайте, що в мене виникла забаганка. Це поза сферою ваших обов'язків. А ви, може, приготуйте тут пляшку вина, чи що. Як ви думаєте — наша журналістка може випити з нами вина?
— Я гляну в буфеті. Може, шампанське? —
Карналь не чув. Пішов по вузькому проходу, перебирався
через міжвагонні зчеплення, надійно закриті зібганими в гармошку міхами. Купейних вагонів виявилося кілька, в якому з них Анастасія, де її шукати і як це робити, він не знав, та й не личило йому відчиняти двері кожного купе, зазирати туди, бурмотіти пробачення. Тому просто йшов через один вагон.
другий, третій, добирався так до кінця поїзда, повертався назад, лаючи себе в думці за хлоп'яцтво, і ось тут назустріч йому з купе вийшла Анастасія.
— А я вас шукаю,— сказав Карналь.— Прийшов спеціально, аби запросити в гості.
— Мені як — приймати ваше запрошення чи відмовлятися? — чорнооко блиснула на нього Анастасія.
— Очевидно, приймати, коли я вже старістю повзаю по вагонах.
Слова про старість в його устах пролунали мовби кокету-. вання, заклик до гри, правила якої потребували, щоб Анастасія. негайно стала заперечувати його старість, казати, що він ще зовсім молодий, що на вигляд йому стільки й стільки, що... Але в дівчини вистачило такту не помітити Карналевого словесного промаху, вона стріпнула коротким чорним волоссям, зухвало махнула рукою.
— Гаразд! Може, все-таки я зумію колись виконати своє редакційне завдання!
— Тільки ніяких завдань,— попередив Карналь, настроюючись на її жартівливий тон,— ділові розмови забороняються. У нас був напружений день, маємо право на деяке розслаблення. Можу зрадити нашу невеличку таємницю: Олексій Кирилович старається щодо пляшки вина. Як ви?
— А коли б я напилася? Уявляєте, яка ганьба? П'яна журналістка поруч з академіком Карналем!
— Ми з Олексієм Кириловичем не допустимо до цього, обіцяю майже урочисто.
— Коли урочисто, тоді не боюся.
У купе вже чекав на них Олексій Кирилович, на столику розкладені були вагонно-буфетні багатства: жирна шинка, кабачкова ікра, нарізаний ще на початку п'ятирічки сир. Стояла й пляшка шампанського, дві пляшки кефіру, лимонад і пиво.
— Ще буде чай,— пообіцяв Олексій Кирилович,— а до чаю печиво "Зірочка" або ж вафлі, на вибір.
— Вафлі,— сказала Анастасія.
Олексій Кирилович налив у склянки шампанське, у веселому гаморі вони випили шипучого напою, Анастасії весь час хотілося чомусь безпричинно сміятися, академік запропонував випити ще, тоді попросив дівчину, аби вона трохи розповіла їм про себе, порушуючи журналістську традицію, за якою журналісти мають лише здобувати дані про інших.
— А що розповідати? Нічого.
— Я дотримуюся іншої думки,— гаряче заперечив Карналь.— У кожної людини є що розповісти про себе.
— А ви спробуйте уявити про мене,— засміялася Анастасія.— Адже математики відзначаються сильною уявою, так?
— їхня уява спрямована в сферу абстракцій. Перед кон-; кретною людиною вона безсила. Це. вже галузь художників, психологів, соціологів, політиків, ну, і, ясна річ, журналістів...
— Можу вам сказати, що ніхто в редакції не повірить мені,-коли я спробую розповідати, ніби їхала разом з академіком Карналем, та ще і у тому самому купе, та ще й пила з ним і його помічником шампанське.
— У наш час це не дивина. Мені одного разу пощастило летіти з Швейцарії в літаку знаєте з ким? З самою Софі Ло-рен! Серед пасажирів я був так само безіменний, як і вони всі. Зате з нами летіла Софі Лорен! Я тоді якось мовби зраділо подумав про те, що коли наш літак розіб'ється в Альпах, усі газети світу напишуть про цю катастрофу, зазначаючи, що в катастрофі загинула Софі Лорен, і, отже, про мою смерть, хоч і непрямо, рикошетом, теж повідомлять усі телеграфні агентства світу...
— Ви хочете, щоб я зажадала катастрофи нашого поїзда? — вигукнула Анастасія.
— Ми цього не допустимо,— сказав Олексій Кирилович,— ні Петро Андрійович, ні я — не допустимо...
У двері купе постукали. З'явилася провідниця, доволі осудливо поглянула на порожню пляшку від шампанського, пошукала очима ще пляшок, але знайшла самий кефір, що не завадило їй поспитати з суто службовими інтонаціями:
— Не могли б ви тихіше?
— А то що? — поцікавився Карналь.
— Бо в мене у вагоні їде академік. —— Академік? Не може бути!
— Сказала, що їде, то, виходить, їде. Мене попередила напарниця перед здачею зміни.
— Тоді нам справді треба тихіше,— зітхнув Карналь.
10
Смішний, хто вважає ніби досить бути схожим на того чи іншого, і вже це дає гарантію справді бути кимось: ученим, артистом, генералом, державним діячем. Найцінніше в людині — несподіванка. І для оточення, та й для самого себе. Ось ти був ніхто, а став усім. Ось ти загубився серед людських юрмищ, заховався, розчинився в суцільній анонімності, а насправді ти являєш собою неабияку цінність для людей. Карналь ніколи не міг збагнути, як то можна з дитинства мріяти стати композитором, художником, відкривачем нових островів і материків, полководцем, академіком. Скромна, доступна кожному мрія живе в дитячих душах: стати льотчиком, моряком, космонавтом, геологом, підводником. Але це тільки для дитинства. Юнаком думаєш про речі практичніші і, хоч як це дивно, якісь мовби розпливчасті. Вчишся, але ще не здогадуєшся, що жде тебе Ё науці. Працюєш там чи там, але не бачиш, як складеться твоє життя через рік чи два. Ясна річ, такі міркування слід було б віднести до категорії непедагогічних. Бо ж людина повинна вже змалечку задумуватися над своїм призначенням у житті, вибирати мету свого життя і всі сили докладати, аби здійснити свої наміри. Все це так, та, на жаль, ми спершу просто думаємо, а вже тоді лиш довідуємося, педагогічні чи ні наші думки й розмірковування.
Може, аби не Професор Георгій Гнатович, що зустрівся Карналеві на тяжких шляхах життя, то й не знати ще, як склалася б його подальша доля. У школі Карналь учився добре з усіх дисциплін, йому було однаково, що література, що мате-, матика, що природознавство, вченим ніколи й у гадці не мав стати, бо в селі вчених за фахом немає, а є просто люди розумні або дурні. Але страшні голодні ночі з Професором і Капітаном, тверда віра Професора в те, що розум конче має підтримати й визволити людину, хоч де б вона була, його мрія розв'язати якусь загадкову на той час для молодого хлопця велику теорему,— все це просто кинуло Карналя на математичний факультет університету, а проте навіть тут він ще не думав про свою майбутню роботу, не спокушався кар'єрою вченого, не сподівався, що доскочить якихось відкриттів, бо до відкриттів приходять не з заздалегідь заповзятими намірами, а найчастіше цілком випадково, як той же славетний Ферма, який працював скромним урядовцем у Тулузі й на дозвіллі, перечитуючи, скажімо, "Арифметику" александрійського вченого Діофанта, робив на берегах книжки свої зауваження або викладав міркування з приводу прочитаного й надуманого в листах до друзів. Щоправда, Ферма пощастило читати саме геніального Діофанта, а серед своїх кореспондентів мати не менш геніального Блеза Паскаля. Геній випадковий, але знання не даються випадком. Це Карналь зрозумів, щойно прийшовши до університету. Десь у найпотаємніших закутках пам'яті жевріло нагадування про намір покійного Професора знайти бодай часткове розв'язання Великої теореми Ферма, але студент уперто відганяв спокусу, вже знаючи тепер, скільки людей упродовж трьохсот років намагалися довести цю загадкову теорему, які справді великі уми бралися за це, які ошуканці й собі кидалися на, здавалося б, таку легку поживу, один час навіть існувала спокусливо велика міжнародна премія для того, хто знайде доведення теореми. Адже сам Ферма в примітці до задачі Діофанта написав: "Навпаки, неможливо розкласти куб на два куби, ні біквадрат на два біквадрати, і взагалі ніякий ступінь, більший за квадрат, на два ступеня з тим самим показником". А тоді несподівано додав: "Я відкрив цьому воістину чудесний доказ, але ці береги для цього занадто малі". Тільки вузькі береги "Арифметики" Діофанта не дали змоги Ферма навести доказ теореми! Було від чого втрачати сон багатьом поколінням учених.
Тепер Карналь розумів свого Професора, міг би й собі записатися в число добровільних виконавців безнадійної справи, але, як сказано вже, не відзначався ні марнослав'ям, ні звичайним практицизмом, був просто гарним студентом, старанним, наполегливим, невтомним у заповненні своїх мозкових порожнеч знаннями, а більше й нічого. Мріяв про наукову роботу, але не як про фах, а як про головний зміст свого життя. Великі завдання потребують знань. Про використання своїх знань Карналь майже не думав. Він збирав знання, як скупий золото, він штовхався в коридорах науки, сподіваючись з часом проникнути і в її розкішні зали, він хотів знати навіть непотрібне, бо хто може визначити придатність чи непридатність знань, хто може встановити обмеження, хто посміє проголосити заборони? Щоправда, в науці постійно перебуваєш оточений заборонами. Це помагає не вигадувати заново пороху й не відкривати ще раз теореми Піфагора, це застерігає від безвихідних ситуацій, але й шкодить, бо часто в так званих тупиках, зарослих травою забуття й безнадії, приховуються шляхи до великих відкриттів.