Водночас його пильні очі поглядали в люстерко заднього виду на пасажира. Це був битий жак.
Коли їхали по мосту через річку, Тищенко завважив, що в готелі-гуртожитку не світилося в жодному вікні. Вже в центрі він звелів повернути праворуч, у протилежний бік від того місця проспекту, де був біофак; за квартал зажадав зупинити машину. Він висів і впевнено, на очах у водія, зайшов у двір.
Від обснованої виткою рослиною альтанки відділилася невисока постать.
— Причандалля не забув? — почувся тихий голос Булиги-Компанійця.
Батько "Експарки" провів рукою по животу.
— Линвою обмотався. А кліщі... — Він дістав із-за спини довгий предмет. — Ось.
...У двір біофаку проникнути було неможливо. Перешкоджали не так високі ворота і яскравий ліхтар на стовпі, як прихована сигналізація і вічка телеоб’єктивів, що фіксували кожен закуток довгого двору між глухою стіною сусіднього будинку і самою університетською будівлею. Замкнені були і парадні дубові двері. Але з лівого боку будинку був майданчик для відпочинку: височезна розлога верба над штучним, обкладеним каменем, озерцем, кілька лавок.
Вони спостерігали з протилежного боку проспекту, де не горіло жодної лампи.
— На першому поверсі, в кінці корпусу є загратоване вікно, — озвався батько "Експарки". — Кватирка там прочинена.
...Коли Тищенко з кліщами для перекусювання арматури вже стояв на плечах у Булиги-Компанійця, почулося гудіння, а по тому вниз по проспекту проїхала патрульна машина. Правоохоронці, мабуть, не роздивлялись по боках, інакше помітили б нічних "гостей". Та як тільки машина зникла з очей, Тищенко один за одним перекусив три арматурні дроти. Тоді, відігнувши їх, спробував пролізти в кватирку, але не зміг. Він зістрибнув з плечей Булиги-Компанійця, і вони помінялись місцями. Прибулець із потойбіччя, на руках якого, як і на руках його колеги, були вовняні рукавички, мигцем прослизнув у вузенький отвір і відчинив вікно.
Вони пішли довгим коридором у протилежний бік від фойє, де, мабуть, куняв вахтер, а далі, немов тіні, майнули сходинами на п’ятий поверх. За стіною був Центр перевтілення, до якого можна було потрапити з двору.
— Якщо операція вдасться, — прошепотів з усміхом Тищенко, — "Експарка" зможе сміливо брати замовлення на пограбування банків. — Сказавши так, він ступив на вузенькі дерев’яні сходи.
То було звичайне горище, на якому завгосп біофаку тримав старі грифельні дошки, зужиті стільці, муляжі людських кістяків. Тоненький промінь міні-ліхтарика вихопив з темряви двері на дах. Тищенко погасив ліхтарик і став навпомацки розмотувати зі свого тулуба линву. Вже коли один кінець її був прив’язаний до крокви, а другим батько "Експарки" обперезався, Булига-Компанієць сказав пошепки:
— Там хтось є.
— Де?
— Під нами.
— Звідки тобі відомо?
— Не знаю. Але там хтось є.
— Де саме?
— Там, — прибулець із потойбіччя показав у куток горища, де під ним у Центрі перевтілення були сходи.
Отже, у "передбаннику" лабораторії сидів сторож. Тищенко якийсь час німував, а тоді озвався:
— Якщо не зараз, то вже ніколи. Багато слідів...
...Попускаючу линву, батько "Експарки" дійшов до краю даху і схилився над двадцятиметровою прірвою. Двір не освітлювався, але у вікні "передбанника" за рогом горіло світло. Отже, товариш його не помилився.
Шовк парашутної стропи вгруз йому в тіло, коли він, зійшовши з карнизу, завис над двором. Попускаючи линву, Тищенко, немов скалолаз, почав спускатися до вікна. Невдовзі підошви черевиків шурхотнули по блясі підвіконня. На мить він завмер, а тоді штовхнув кватирку. Саме кватирка, яку господар ніколи не зачиняв, була тією слабиною, з якої вони вирішили скористатися. Сигналізація спрацьовувала тільки тоді, коли розбивали скло. Тищенко просунув руку всередину і, намацавши важілець, відчинив спершу внутрішню раму, а тоді з допомогою такого ж важільця — зовнішню. Це були старовинні бронзові ручки, які дивом збереглися на вікнах.
Опинившись у приміщенні, батько "Експарки" помітив вузеньку смужку світла, що сочилося крізь щілини між дверима й одвірками передпокою. Зачаївши подих, він відхилив ширму, яка перегороджувала кімнату, і зайшов до відеозалу. Провів променем ліхтарика по відеотеці і, витягши з кишені торбину, почав пакувати в неї касети. Так само безгучно знову підійшов до вікна і, прив’язавши пакунок до линви, смикнув... Він не став очікувати, поки Булига-Компанієць спустить мотузку і знову зайшов за ширму, де стояла також арка і комплект електронних блоків. Це був такий самий апарат перевтілення, з допомогою якого Тищенка і Компанійця відправляли в потойбіччя. Тримаючи в зубах ліхтарик, він заходився висмикувати роз’єми кабелів, що сполучали арку з блоками.
Раптом спалахнуло світло. Коли засліплені яскравим спалахом очі набули здатности бачити, Тищенко уздрів спершу дуло автомата, а потім високого чоловіка, в ручиськах якого автомат здавався пістолетом. Біля відсунутої ширми, метрах у чотирьох, стояв колега з "Експарки" — Вадим.
— Кого-кого, а тебе, Тишо, побачити тут я не сподівався, — промовив охоронець.
— Як для цивільної людини, ти надто природно тримаєш зброю, — зауважив Тищенко.
— Ну, я не зовсім цивільний... — з усміхом мовив Вадим. — Тобі, братику, доведеться скласти руки за спиною. І без жартів. Наказу взяти живим я не маю.
— Що тебе наполохало? — намагався виграти час Тищенко. — Все ж було тихо, мирно...
Вадим не приховував вдоволення.
— Прокол у тебе вийшов. Ти нас завжди вчив не нехтувати дрібницями, а сам схибив. Протяг. Ти відчинив вікно.
— Он воно що...
Спостерігши, як Тищенко сумирно заклав руки за спину, колега поцікавився:
— Мабуть, ще з-завидна сидиш? — І не дочекавшись відповіді, додав: — Авжеж, тут кепське повітря. Якоюсь синтетикою тхне. Але міг би й потерпіти. А то вікна — навстіж, як у себе вдома.
— Ти хоч знаєш, що охороняєш? — зволікав батько "Експарки".
— Я знаю тільки одне — за цю роботу мені добре заплатили. До того ж передплатою. А що це за апаратура, біля якої я тебе, братику, застукав, — то їхній клопіт. Кожен мусить робити своє діло. Але ми ухилились від теми. На час я скасовую наказ тримати руки за спиною. Оті всі роз’єми, що ти повисмикував, повставляй знову в гнізда, і щоб усе залишалося так, як було.
Тищенко без поспіху заходився з’єднувати арку з електронними блоками, завважившши подумки, що охоронець не звернув уваги на порожню полицю відеотеки. Отже, він не знав, що касети зникли, а відтак не підозрював про спільника. Раптом у просвіті між ширмою і стелею, в якому видно краєчок вікна, майнула постать, що зсовувалася по линві. Уздрівши те, бранець навмисне впустив на паркет важкий роз’єм, який упав з гуркотом.
— Що, братику, руки тремтять? — сказав глузливо Вадим.
— Тремтітимуть... Під дулом автомата.
— Авжеж, авжеж, — не без втіхи в голосі погодився колега з "Експарки".
— Послухай-но, ось зараз я направлю все, як було, і жодна істота не довідається, що тут сталося. Петраєш, до чого я веду?
В сіроголубих очах найманця з’явилося щось схоже на азарт. Тищенко завважив, що в нього й справді маленькі круглі вуха; у поєднанні з хижим блиском очей вони робили симпатичне обличчя схожим на писок гієни — гігантської білої потвори. Вадим завагався, водночас у його свідомості точилася якась боротьба... І тут зіниці його стали розширюватися, важка нордична щелепа відвисла, щоки й чоло стали блідими, як у мерця.
— Один рух, і куля розтрощить тобі хребет, — почувся з-за спини охоронця буденний голос Булиги-Компанійця. — Автомат візьми за дуло і передай своєму колезі.
Тищенкові здалося на мить, що то не жива істота стоїть, а муляж чи манекен, такою неприродною зробилася постать виконавця особливих доручень "Порядку".
— Ну! — Прибулець із потойбіччя чимось штовхнув найманця в спину, і той повернув автомат дулом до себе.
Коли зброя опинилася в руках батька "Експарки", Булига-Компанієць і тоді не поспішав виходити з-за спини велетня.
— Он, бачиш, крісло під аркою? Давай — туди.
Коли вони вже стояли біля апарату перевтілення, прибулець наказав Тищенкові обшукати вахтера. Розпустивши змійку сірої куртки, той виявив під пахвою пістолет, на поясі наручники, а в нагрудній кишені посвідчення майора служби охорони "Порядку". Фото й гербова печатка свідчили, що це не "ксива". Все те батько "Експарки" робив лівою рукою, правою ж тримав автомат, спрямований в живіт охоронцеві.
— Сідай, — наказав.
Вадим слухняно сів у крісло під аркою.
— Руки поклади на руків’я.
Коли велетень уже був прив’язаний шматком дроту до крісла, Тищенко запитав:
— Скажи, скільки тобі заплатили за вбивство Хоми?
— Я його не вбивав. Його вітром віднесло...
— Нагадаю, як те було насправді, — озвався з-за спини Булига-Компанієць, усе ще тримаючи навпереваги, як зброю, кліщі для перекушування арматури. — Ти його оглушив ломакою, а тіло заволік в епіцентр пожежі. Але перед тим стягнув з нього термотривкий одяг. Якби ти цього не зробив, група знайшла б останки. А так вони згоріли.
— Вигадати можна все, що завгодно, — відказав Вадим.
— Можна, — погодився прибулець із потойбіччя. — Але є факти, які тобі доведеться спростовувати. Безіменний палець твоєї правої руки прикрашає перстень із червоного золота. Цей перстень Хома Булига носив тільки тоді, коли йшов на ризиковану операцію. В буденному житті він його не носив. І, отже, в Хоми цього перстня ніхто не пам’ятав.
— Дурне, — роздратовано сказав Вадим. — Зайди до ювелірного. Там сотні яких завгодно перстенів.
— Авжеж, там багато всього. Але на жодному немає ініціалів "П. Б." — Петро Булига. Цей перстень належав покійному батькові Хоми і був синові за талісман.
— Немає на ньому ініціалів — можеш подивитись.
Тищенкові довелося чимало поморочитись, поки він стягнув перстень із пальця майора.
— Таки немає, — похитав він головою.
— Ти не там дивишся. З внутрішнього боку глянь. Літери малі: гравер користувався мікрорізцем і лупою.
Батько "Експарки", заклавши автомат за плече, підніс обручку до люстри, напружив зір. По часі озвався:
— Є, ось вони...
— Годі дурня клеїти, — озвався Вадим. — Хочете мене пришити, то й робіть своє. А то перстень, перстень... Не думайте тільки, що це вам зійде з рук. Наслідили добряче...
Та коли охоронець сам побачив літери (Тищенко підніс йому перстень до очей), рішучість його похитнулась.