І це тому, що жінки тут складали ніби осібну громаду, так само й чоловіки, начебто колись, бозна-коли, тут зійшлося два племені: чоловіче, схильне не так до роботи, як до дудання й чаркування, а друге — жіноче, схильне і до роботи, й до корпоративних жіночих сходин, про що оповів дяку Комарницькому Максим Дударчук, ще й суворо застеріг, щоб дяк і не намагався щось про ті сходини вивідувати, а тим більше на них потрапляти, бо жінки можуть признати в ньому "прісну душу", а це, сказати б, вельми небезпечно.
— Що ж можуть учинити? — спитав здивовано дяк.
— Те, що кнуру, аби в нього м'ясо та сало сечею не відгонило, — політично сказав Максим, ще й ліве око примружив. — А коли тобі дуже заскалить жилу, — повідав далі цей навчитель та доброзичливець у перерві між гранням та дяковим співанням, — то на тих чортиць не кидайся — котрась із них сама тебе знайде, бо, коли таке з чоловіком трапляється, вони чуткі стають. Коли ж знайде, не дуже опирайся, бо з'їдять — лихі вельми робляться.
Це не вельми захопило дяка Комарницького, і він, подумки постановивши, що пробуде тут тільки до тепла (бо кому хочеться, щоб його з'їли?), обережно поцікавився: чому був прогнаний його попередник-дяк, хоч на це Максим уже йому нібито відповідь давав. Скажемо, що цю розмову вели вони за чаркою.
— А тому й вигнали, — значуще сказав Максим, — бо він, нехайний бувши, поліз одній удовиці під спідниці, а в нас звичаї суворі й за перелюбство карають не через суд, а громадою.
Григорій Комарницький при цьому зауважив, що раніше прогнаний дяк звинувачувався у пияцтві (при тому, що всі чоловіки тут пияки) і заводіяцтві (оскарження доволі непевне).
— Стривай, — сказав дяк Григорій. — Але ж сам сказав: коли котра мене знайде, щоб не опирався.
— Бачиш, — спокійно пояснив Максим. — Коли вже якась захоче тебе, то так усе обставить, що ніяка старшина вас не знайде й не викриє. За перелюбство в нас хапають тільки тоді, коли ти хочеш, а вона ні, а ти до неї ще й набиваєшся. А коли сама захоче, те діло інакше, сам знаєш: де чорт не пройде, пусти бабу.
І хоча дяк і вивчав у Київській академії науку логіку, але в цьому селі вона, здається, творилася за такими законами, яких учені мужі ще не пізнали.
Іще одну річ завважив дяк: чоловіки в селі були низькі, окоренкуваті, із сивими очима, з попелястим волоссям, повільні в рухах та діях, а жінки високі, статні, з очима та волоссям чорним, до того ж розріз очниць мали навкісний, ледь звужений, а самі рухалися жваво й стрімко. Але найцікавіше, що помітив: хоч Максим ще в дорозі сказав, що жінки їхнього села фіндюристі, але віталися перші, а оті дивні чорні й палкі очі молодші відвертали, а старші приглядалися відвертіше, але без жодних зальотних стрілянь та іскор. Про це й оповістив Григорій Максиму; до речі, був то простий чоловік, але напрочуд розсудливий, навіть мова в нього була хоч і селянська, але плавка й не кострубата.
— Це тому, що тепер зима, — сказав Максим, — а взимку вони наче сплять, принаймні в тому ділі. Та й у кішок не завше буває любовна пора.
На цього резона дяк Григорій Комарницький полегшено зітхнув, адже після пристрастей у Ворониному, Сорочому та Синичому трохи й отухи праг, не кажучи вже про те, що заклявся щодо жіночого племені. Отож твердо вирішив: тільки настане тепло, покинути це дивне село не гаючись, бо твердо покластися на себе в таких справах не міг, і хай воно, те Одудяче, собі дудає чоловічими ротами, і хай кипить у жіночих тілах — нема йому до того діла! Єдине, що звідсіля візьме: навчиться грати на дуді, а може, якогось чарівницького струмента й собі випросить. Але й ця справа, скажемо наперед, йому не вдалася, бо, як сказав принагідно Максим, на дуді дяка грати він навчить, а струмента з села винести не дозволить, бо це так у їхніх звичаях: хто село покидає, а в них таке зрідка трапляється хіба з прибульцями, то дуду має залишити, хіба сопілку дозволять узяти, тобто дудочку. Спокійно і в достатку прожив дяк у цьому селі до тепла: люди давали на школу щедрі приноси, учні були здібні й швидкі до науки, та й у селі чоловіків неписьменних майже не було, навіть деякі жінки вміли читати й писати.
І от однієї залитої срібним молоком ночі, коли місяць царював серед неба і коли відбувається струс, від якого зима відступає в холодні небесні рури, а натомість приходить весна, дяк Григорій Комарницький прокинувся від дивних звуків: село грало й співало. Звідусіль лилася солодка музика дудок, а при ній підносилися високі й чудові жіночі голоси, які витинали веснянок. Дяк не витерпів і вийшов на шкільного танка та й спинився вражений: уздрів, що ніч наповнена тінями, які позавмирали біля хат, і ті тіні ворушилися, деякі ходили чи повільно танцювали, і прочувалася в тому всьому особлива напруженість, бо здавалося: не тільки люди почали рухатися дворами, а й дерева, а може, й усе село стало круглим, як цей місяць, щитом, де поблискували шибки, наче зорі, чи це зорі поблискували в тих шибках; саме там кублилися молочні хвилі, але не був це туман, а дивно розсіяне місячне світло; біліли стіни і жіночі сорочки, так само сорочки чоловічі, заламуючись на згинах, і все це: і дорога вулиці, й будівлі, і дерева, кущі, тини, загорожі ніби повільно кружляли, а може, все це йшло від дивовижної, рівної, але широкої мелодії й отих цілком поганських пісенних вихлипів, зльотів, вивищень та опадань, які з'єднувались у дивовижній сполуці.
Жінки співали про якихось яворових людей, котрі будують мости, із приспівом: "Явор, явор, яворові люди", і що вони через ті мости не хочуть нікого пропускати, хіба подорожні залишають у плату одну з них, а пропустити мають яворові люди подорожників до Гірської землі; а не пускають їх яворові люди, бо бояться, щоб збудовані мости не зламалися. Але перехожі пообіцяли іти "стихейка", а ще й залишити яворовим людям найкращу з-поміж себе, котра зветься Весна.
А коли закінчилася ця пісня, почалася інша про якогось Володаря, в якого просили відчинити ворота слугам великого Пана, котрий несе ярії бджолоньки, а до того додадуть "мизиннеє дитя". Виспівувало цю пісню два хори: один з одного кінця, а другий з другого, тонкими голосами вигукуючи:
— В чім те дитя?
— В сріблі та злоті,
В червонім чоботі.
— На чім воно сидить?
— На золотім кріслі.
— Чим воно покрите?
— Червоним оксамитом.
— Чим воно грає?
— Червоним яблучком.
— Чим воно покрає?
— Золотим ножиком.
— Кому воно дає?
— Кому йому мило.
І тільки закінчилася ця, як дівчата заспівали про зелену діброву, питаючи в неї: "Хто в тій діброві гуляє?". А гуляють, як виявилося, всі: і заміжна жона, і бідная вдова, яка має "дев'ять думок"; заміжна жона йде з корчми, бідна вдова з поля, а дівчина гуляє, як собі хоче. І відразу ж за цим задзвеніло: "Ой Див, Див, Ладо, Див!" По тому один хор із кінця села запитав у козла, як діди скачуть, а як баби, а другий відповів: "Нехороше, непригоже", а дівчата та хлопці — "хорошенько отак, пригоженько". І все це покривала й справді солодка, якась несвітська музика дудок, від чого дяк відчув, що тіло його ціпеніє, напружується й бубнявіє, що срібне молоко наливається в нього, як у дзбан, і починає в його тілі бродити, закручуватися, закипати — що в голові, що в грудях, а що в паху. І від того всього він відчув, що й сам стає яворовою людиною, яка будує в цьому світі мости, але вони все ламаються, а може, він із тих перехожих, що ламають мости, а може, той і той в одній іпостасі. І йому здалося чи привиділося, що посеред села срібне молоко ночі згустилося в напівпрозору кулю, котра лягла серед вулиці, і в тій кулі щось яскраво заблищало, а відтак почало проявлятися дитя, одягнене в срібло й золото і з одним червоним чоботом на нозі — друга нога залишалася боса; дитя сиділо в золотому кріселці, покритому червоним оксамитом, і з промінним яблуком у руці. А довкола того дитяти повільно пливли в танку, й землі не торкаючись, утворені з того таки молока звивні білі тіні, від яких відривалася одна й підходила з м'яким прискоком до дитяти, схиляючись перед ним у низькому поклоні, відтак дитина врізувала золотим ножичком з палахкого яблука крайку й подавала укляклій тіні. І коли тінь брала ту крайку, то на мент переставала бути окуджена й непрозора, а її обличчя осяювалося, облямоване густим, розсипаним по плечах іскристим волоссям, і обличчя те було, як у дівчат цього села: з косо прорізаними темними й палкими очима. Відтак відпливала в ніч, а на її місце пританцьовувала інша тінь, доки всі не дістали по окрайцю яблука. А музика дудок лунала, а музика заливалася несамовито і, здавалося, звуки самі ставали мімічними танцівливими тінями, а може, яворовими людьми, а може, образами тих дивних чаклунських дівчат. І все це було таке незвичайне, й небачене, і нечуте, що дяк мимоволі подумав, що все це йому сниться, а може, він вийшов на ґанка в подобі одмінця, як це вмів чинити. Серце йому схвильовано билося, але тіло лишалося непорушне, мов дерев'яне, дерев'яне, але не мертве, бо в ньому зграйно нуртувало срібне молоко.
— А що, пане дяче, — почув раптом із мороку жіночого голоса. — Подобаються тобі наші веснянки?
— Нічого подібного не чув! — відказав дяк. — А хто це мене питає?
— Не пізнав? — голос долинав зблизька, але нікого ніде не бачив. — Я Максимиха Дударчукова, жінка того, до кого приходиш учитися грати.
Ту жінку пам'ятав, була то ще молода, статна, міцна в тілі, яскраво-чорнява, із розрізаними навскісно очима, але ніколи при ньому не говорила, тільки мовчки подавала до столу, навіть не дивлячись на гостя. Звали її Ганна.
— Чогось хотіла, Ганно? — спитав дяк.
— Захотіла, — засміялася жінка, хоч і досі не бачив, де заховалася і звідкіля говорить. — Отож, поки всі зайняті співанням та гранням, а з ними й мій домашній грач, ходімо зі мною.
— Куди й чого? — спитав Григорій Комарницький, шукаючи очима співрозмовницю.
— А ти й не знаєш? — засміявся голос. — Коли прийшла весна, про таке не питають, а йдуть.
— Але ж твій чоловік Максим — мій приятель! — кволо заперечив Григорій, а серце йому в грудях застукотіло ще тугіше. — Вчить мене грати й приязний до мене.
— Саме тому й вибрала тебе, — сказав голос. — Бо чи б спала з ворогом свого чоловіка? А коли ти його приятель, то й услужи мені.
— Але ж я тебе не бачу! — кволо мекнув Комарницький, згадуючи, що сам Максим навчав його: коли вибирає його жінка цього села, опиратися не можна.
— Хіба не бачив мене раніше? — спитав суворіше голос. — І чи не красна тобі?
— Красна, Ганно, але…
— Не алекай, а йди! — суворо наказав голос.
— Куди ж іти, коли не бачу тебе? — спитав дяк, озираючись, — чи з наміром співрозмовницю уздріти, чи пригледіти стежку до втечі.
Однак він її вже побачив, бо біля тину проявилося щось біле, зовсім таке, як оті танцівниці, що вели хоровода довкола дитяти в золотому кріселці.