Де він, дурненький, заблукав з отим листом? Добре, якщо зустрів пана інженера і разом з ним повернеться додому. А що, коли… Ой ні, краще не думати, краще самій шукати його.
Вибігла на вулицю. Завагалася. Куди йти? На віллу Кірхенбома? Там, мабуть, чекає свого друга маленький Віллі, видивляється на розкішні авто, на великі вікна мільйонерського будинку.
Вітер гуляє вулицями, осінній, дошкульний, влазливий — жодної душі не помине, всіх обціловує шорсткими губами. Де-не-де — запізнілі прохожі. Спиняються перед розкішними вітринами, п'ялять у них свої очі, вигрібають поглядами омріяне багатство.
На стендах клапті порваних газет. Крикливі заголовки: "Левіафан" дасть роботу всім безробітним міста", "Слава "Левіафану", гордості німецького технічного генія", "Не віддавайте "Левіафан" червоним, бережіть багатство нації"… Клапті паперу жалісно тремтять, вигинаються, падають на землю. І разом з ними падають на землю крикливі гасла.
Вітер налітає на Гельду, продирається під пальто, холодить кров, забирає сили. Якісь пещені панки чіпляються до дівчини, обдаровують її масними поглядами. Дурники, кому потрібні їхні компліменти?
— Може, панянці страшно самій?
Гельда навіть не озирається. Іде вперто далі, минає квартал за кварталом, розгортає грудьми вітер, наче ріже холодні хвилі. Швидше б уже та вілла. Де вона, проклята? Чи знайде вона малюка?
А з глибини свідомості, з теплих закамарків душі зринає інше питання, інша несмілива думка: чи побачить вона там пана інженера, чи зустріне сьогодні своє прокляття й свою любов, свою надію й свою згубу?
— Дивіться, яке розкішне волоссячко в цієї дівчини! — знову підступає до Гельди молодцювата постать у капелюсі. — Жаль, коли вітер розкуйовдить їй зачіску. Може, люба незнайомка ласкаво погодиться скористатися моїм авто? Не треба так соромитися, красуне! Ми ж усі німці. Всі єдинокровні брати…
"Ми ж усі німці!" Мала б зброю — не пошкодувала б кулі для цього нахаби. Пан Густав казав їм, що священні ідеали треба захищати кров'ю. Залізом і кров'ю! Як колись учив німців великий Бісмарк… Хто він, той Бісмарк? Здається, пан Густав згадував щось з історії, вихваляв його, ставив за приклад… А от вона забула. Знає тільки, що німці — велика нація, що треба гуртуватися, треба жорстоко помститися за минулу війну, за відібрані землі…
Ось і ріка. Спить у своїй кам'яній колисці, плямкає уві сні губами. Зрідка вздовж набережної миготять вогні фар, майне якась постать на мосту. Тиша, глухе безлюддя. Але Гельді не страшно й не самотньо. Їй тільки сумно. Дуже сумно і трішки-трішки образливо. Вродлива ж бо вона, навіть у штабі ордену є у неї гарячі поклонники (чи не вони ото й врятували її від тяжкої кари!). Могла б кохатися, мліти від гарячих поцілунків, чадіти любовними ночами в обіймах хлопців. А от іде сама, і тремтить у серці надія, маленька, крихітна надія, що побачить сьогодні пана інженера, почує його рівний, спокійний, такий знайомий і такий дорогий голос, що стане з ним поруч і гляне в його великі очі. Й спитає його… Про що? Про Віллі? Ні, ні, вона навіть не думає зараз про свого Віллі. Це соромно, ганебно, але нічого вона не може вдіяти з собою. Не думає вона про Віллі, от і все. Думає тільки про нього, тільки його голос чує на відстані. Забуло її серце про брата, про матір, про орден, про все на світі — тільки вишукує в пітьмі вистраждану, вимріяну постать, чорнявий чуб і задумливі очі.
І враз (бувають же такі чудеса!) за спиною в Гельди — скажений скрегіт гальм. Вона рвучко повертається і… мало не сліпне. Просто в лице їй б'є фарами машина.
— Гельдо! Це ви, Гельдо? — кричить з відкритих дверцят знайомий голос.
Фари гаснуть, але Гельді здається, що світло підносить її на своїх крилах і кидає в просторінь неба. Гельда чує голос інженера Ріхтера. Це ж він стоїть біля машини і з радістю дивиться на неї. Кинутися б до нього, пригорнутися до його дужих грудей і прошепотіти оте гаряче, таємниче слово, яке кривавим клубком запеклося в її серці. Любий! Але чому він стоїть? Чому не радіє з цієї зустрічі?
Ось він підходить, кладе їй руку на плече, струшує легенько, немов хоче розбудити од сну, повертає до себе її скам'яніле обличчя, довго дивиться на неї. Посміхається.
— Я впізнав ваше волосся, Гельдо, — каже він лагідним голосом.
їй стає млосно. До краю, до неможливості напружується кожна клітина, кожен нерв, вона ловить його слова, вириває їх з його вуст, витлумачує по своєму. Він упізнав її волосся! Серед ночі впізнав! Нащо тут розмови, пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що він не байдужий до неї, ясно, що його очі блукали по нічних закамарках, прагнучи й чекаючи її…
— Я теж довго чекала…
Ах, дурні, непотрібні слова, зовсім інше вона хотіла сказати. Що саме? Байдуже що. Хай він посадовить її коло себе, повезе в порожнечу вулиць, і тоді вона розповість йому все-все: про грізний присуд трибуналу, про свій відчай, про свою ревність до отієї далекої, Ґанки… Їй трохи холодно, але це нічого. Зараз буде тепло, затишно в його розкішному авто. Зараз усе відкриється для неї, усе віддасться їй.
Ось Ріхтер вже взявся за дверцята, якось загадково посміхнувся. Потім повертається до Гельди.
— Не можна отак блукати нічними вулицями.
— Не можна, — озивається Гельда, потроху набуваючи певності і навіть почуваючи себе здатною до кокетування. — Головним конструкторам великих кораблів теж не можна отак їздити допізна по місту. Чи, може, пан інженер наодинці з самим собою накреслює деталі "Левіафана"?
— Наодинці? — не розуміє дівчину Ріхтер. І враз усе осягнув, безтурботно зареготав, і полетіли в прірву всі Гельдині сподіванки. — Я не сам, дівчинко. Радий, що ви прилучитесь до нашої компанії. Тільки прошу бути великодушною до свого брата.
На Гельду стріляють з мороку кабіни винуваті оченята Віллі. І бачить вона ще чиїсь очі — звісно ж, палкі, вродливі очі красуні під пишною зачіскою. Мила компанія! Радість за Віллі змішується в її серці з тоскним болем розчарування.
Мотор фуркоче, нетерпеливиться. Ріхтер вже сів за кермо, скоса позирає на Гельду. Чом вона стоїть наче вкопана?
— Ну ж, Гельдо?..
Ах, ось як, її просто підібрали на вулиці, мов паршиве кошеня. Гаразд, вона сяде, слухняно скориться цьому брутальному, холодному наказові. Але ніколи в житті вона не забуде образи. І той чорнявий чуб над високим лобом, і міцні руки на кермі, і знайомий, рідний голос вона викреслить назавжди з свого серця.
— Спасибі, пане інженер, я сідаю.
Гельда вмощується біля Віллі, з люттю шарпає до себе дверцята. Досить церемоній, досить сентиментів. Тепер вона поведе наступ за всіма вимогами ордену. Там, де зневажено кохання, починається помста й боротьба.
ГАЗОВА ЛИХОМАНКА ПАНА ПРЕЗИДЕНТА
Зайшовши до своєї квартири, Ріхтер стягує плащ, падає на канапу і довго бездумно дивиться в стелю. Здавалося б, все лишилося там, за дверима: і Росана, і нічна мандрівка по місту, і дивна зустріч з Гельдою. А отже ніяк не вгамується серце, все рветься, все тріпочеться, прагне простору.
Нащо йому простір, нащо крила? Підрізане воно, немічне, знівечене. Він — одинак, самотній геній, проклятий долею, засуджений на вічні сумніви. Фауст! Нікчемний Фауст двадцятого століття. Ех, немає тут Ганки, немає Крейського. Їм просто і легко. Розклали життя на барви й відтінки. Виліпили з нього високий ідеал справедливості і живуть-поживають згідно з тим ідеалом. Оце, мовляв, добро, а оце кривда. Так слід робити, а так не варто.
Поясніть же йому, Ріхтерові, витлумачте, намалюйте оту ясну картину дійсності. Хай і він затямить собі, де треба йти прямо, а де звертати вбік, згинатися, ухилятися від ударів. Він геть заплутався в круговерті подій, збитий з пантелику, знічений і безсилий.
Неспокій охоплює душу Ріхтера. Ось він підвівся з канапи, підійшов до вікна, втупився непорушним поглядом у холодне безлюддя нічної вулиці. Там глухо і німо. Там тиша взулася в чорні панчохи і блукає між домами, гасячи останні вогники, нагадуючи людям про короткочасність їхнього сну.
Тільки до його, Ріхтерового, вікна не наважується підійти. Бо скільки б не домагалася свого, все одно його серце надто збентежене, надто переповнене тривогами дня, щоб віддатися теплим обіймам спочинку.
Знову була гостра розмова з старим президентом фірми. Той ніби глузд втратив. Ніби якась лихоманка причепилася до нього. Вимагав одвертості і… секрету. Тільки секрету. Тільки формули доктора Браузе.
— Вона у вас, я знаю, — хрипів, тупо дивлячись Ріхтерові в лице.
— У мене немає формули, пане президент, — сказав йому Ріхтер. Сказав спокійно, твердо. Бо ж дійсно не мав ні формули газу, ні остаточних рішень.
Але старий не відставав, не хотів вгамуватися. Перейшов до ділового, батьківського тону. Потираючи захололі, подагрично скарлючені руки, повів мову про те, що він щиро дивується з поведінки свого інженера. Яка йому користь від приховування таємниці? Росіяни її все одно знають. Наука рано чи пізно здійснить відкриття "флегматизації". Так нащо ж грабувати себе? Нащо?
— Пане президент, — запально заговорив Ріхтер. — Не розумію вашого тяжіння до тієї клятої формули. Що вам від неї? Ми будуємо корабель, який дасть вам в тисячу разів більше зиску й честі, ніж сотні формул. Російський газ і є бажана формула.
— Мені набридли ваші балачки! — скипів Кірхенбом. — Російський, російський!.. Доки ми будемо рівнятися на російські винаходи? В космосі — все російське! На полюсі — російське. На дні океанів — російське… Я хочу, щоб моя фірма випускала німецькі дирижаблі.
— Але ж… контракт з синдикатом зобов'язує нас до спілкування.
— А я не хочу спілкування! Чуєте? Не хочу, та й годі.
Ріхтерові тільки тепер ніби проблиснуло в свідомості. Он воно що!..
— Пробачте, наскільки я розумію, пане президент, ви хотіли б узяти спорудження корабля в свої руки, — вигукнув роблено веселим тоном Ріхтер.
— Ну… так. Принаймні у майбутньому.
— Значить, цей корабель ми збудуємо спільно, а наступні — виключно німецькими силами?
— Безперечно, пане Ріхтер.
— Тоді справа розв'язується сама собою, — ніби торжествуючи, промовив Ріхтер. — Доки ми приступимо до закладки нового "Левіафана", росіяни розсекретять свій винахід.
Кірхенбомові урвався терпець.