З вікна ти, певно, помітив, що вчора ми палили непотрібні нам папери, і все місто бачило дим, який валив із тюремного двору. Стихія! Нічого не вдієш! І ця стихія згубила нещасного Філіппе Россаріо. Отак, мій дорогий друже. Ти одумаєшся і зробиш те, чого ми вимагаємо від тебе. Короткий виступ по радіо — й ти будеш на волі.
— Але ж я мертвий! — впіймав Філіппе на слові свого ката. — Ви сказали, що оголошено про мою смерть.
Бракватіста на мить завагався.
— Це все дрібниці! Що ж із того, що оголошено? Мої агенти могли помилитися. Всі знають твій голос, Філіппе. Чудовий голос оратора! Ти виступаєш із короткою промовою, одержуєш свої двадцять тисяч песо й відпливаєш за океан. Прекрасна перспектива! Треба бути справжнім дурнем, щоб відмовитись од такої пропозиції.
В кімнаті запала тиша. Полковник обійшов навколо стола, зміряв Філіппе важким поглядом. Неквапно вийняв із кобури пістолет, що холодно блиснув синюватою сталлю, недбало зважив його на руці.
— Даю на роздуми три хвилини, — байдужим тоном промовив Бракватіста.
На Філіппе глянуло вічко пістолетного дула.
Останні в житті три хвилини! Філіппе відвернувся до вікна. Там було синє-синє небо. По ньому ліниво пливла хмарина, неначе вітрило на морській гладіні. Дивлячись на хмаринку, яка в цю мить заполонила всю його увагу, він сказав коротко й скупо:
— Ні!
Бракватіста звів курок, підняв пістолет.
І раптом серед мертвої тиші сполохано задзвонив телефон. Полковник нервово схопив трубку і закричав роздратованим голосом, що він слухає. Хто йому дзвонить? З приймальної генерала Батіса? Припинити екзекуції над ув'язненим Россаріо? Карамба! В чому річ? Масовий страйк! Он воно що... Полковник тупо глянув на Філіппе. Якби телефон запізнився хоча б на кілька хвилин, він, Бракватіста, власноручно вирвав би язика й виколов очі цьому червоному дияволові. Всі дванадцять куль свого пістолета він ввігнав би в його голову. Він топтав би його тіло доти, доки воно не втратило б людської подоби.
Але Батіс злякався. Філіппе Россаріо залишиться живим.
— Ви чуєте, Філіппе, — нахилився над столом полковник. — Ви чуєте, Філіппе Россаріо? Уряд дарує вам життя, але запамятайте: в моєму пістолеті залишиться куля, яка буде чекати на вас. Все життя я буду носити цю кулю, Філіппе Россаріо... Все життя шукатиму зустрічі з вами...
...Бракватіста немов прокинувся від сну. Намацав пістолет. У нього була куля, яка чекала Філіппе Россаріо. Правда, він може випустити її зараз, у голову цього старого дурня. Але ні, ще рано. В Антоніо не стане сил чинити опір, він скаже більше, ніж колись сказав його син.
Свічки палахкотіли на повну силу. Темні кутки кімнати то глибшали, то випинали до світла свої гострі ребра. А за вікнами дрімала ніч, найнепроглядніша ніч, яку будь-коли бачив полковник Бракватіста.
Старий Антоніо швидко хрестився.
Себастьян Олів'єро сидів біля столу і пив коньяк. Монотонне кумкання жаб здавалося йому таємничим голосом грізної сельви, а чорні тіні поліцаїв, що чинили допит, — зловісними привидами. Тіні били старого Антоніо ногами, про щось питали його, щось доводили, в чомусь переконували. Старий падав на підлогу. Його підводили й знову били. Себастьян Олів'єро був до всього байдужий. На нього навалилася втома. Він заплющив очі й гнав од себе гнітючі думки.
Полковник Бракватіста поклав Себастьянові на плече руку.
— Алло, Себ! Цей, здається, вже готовий. Не сказав жодного слова.
— Вони мов дерев'яні, — кволо відповів комісар.
Надворі почулась голосна лайка. Хтось намагався прорватися в мерію. Але патруль не пропускав. На ґанку загупали кроки. Рвучко розчинилися двері — і до кімнати влетів Ганкаур. Волосся на ньому було скуйовджене, очі горіли недобрим вогнем. Велике смагляве тіло вилискувало від поту. Видно, Ганкаур біг багато кілометрів.
Він приніс недобру звістку про сутичку з людьми доктора Коельо. Ганкаур говорив сердитим голосом:
— Білі люди вбили людей апіака. Багато людей. Вони влаштували засідку в лісі й зустріли нас кулями.
Комісар розлютився. Він засипав індіанського вождя образливими словами. Схопивши Ганкаура за плечі, Себастьян несамовито закричав:
— Ти — підлий син сельви, виплодок ягуара й пантери! Якщо ти збираєшся ховатися за нашими спинами, я перший застрелю тебе, як собаку. Де твої воїни?
Ганкаур дивився на одутле обличчя комісара, на його вузенькі очі й чомусь думав про зустріч у лісі. Перед його зором ще й досі тремтіла гостренька борідка доктора Коельо. "П'єтро", — лунало у його вухах. Він теж назвав його чудернацьким іменем "П'єтро"... А цей кричить і називає образливими словами.
— Замовчи, скажений дияволе!
— Ти... ти смієш...
— Я перегризу тобі горло, якщо ти ще раз образиш великого вождя апіака Ганкаура.
Його струнка мускулиста постать майнула до дверей.
Вогники свічок злякано затріпотіли. З гуркотом упала на підлогу пляшка й покотилась під ноги комісарові.
Біля самого порога Ганкаур зупинився. Йому раптом до болю, до нестерпного щему в серці захотілось дізнатися про все. Схопившись руками за одвірок, він, не повертаючи голови, спитав:
— Хто такий П'єтро?
Себастьян розгубився. Що сказати цьому дурневі?
— Вернися, касік могутнього племені апіака. Комісар Олів'єро забирає назад усі погані слова, які він сказав тобі.
Ганкаур вернувся до столу.
— Хто такий П'єтро? — повторив він з притиском.
— Я вперше чую це ім'я, — вдав здивованого комісар. — Ти почув його від негідниці на Ріо-Оскуро?
— Я почув його також від доктора Коельо. Він назвав мене П'єтро і вистрелив мені в груди. Але добрий дух не захотів моєї смерті.
Себастьян поклав Ганкаурові на плечі руки— це мало свідчити про їхнє цілковите примирення.
— Клянусь тобі, Ганкауре, що я розгадаю таємницю доктора Коельо. Ти не повинен більше думати про це. Злий дух Курукіра відмовиться від тебе, якщо ти забудеш своє справжнє ім'я. Я не знаю ніякого П'єтро, я знаю великого касіка Ганкаура.
Його урочистий тон заспокоїв індіанця, повернув йому певність.
— Я вірю тобі, комісаре, — примирливо озвався Ганкаур. — Мої люди помстяться за смерть своїх братів.
— А від мене ти отримаєш велику нагороду, — сказав йому Себастьян.
Далі розмова пішла в спокійному діловому тоні.
Комісар розповів Ганкаурові про те, що люди доктора Коельо збираються вирізати усе його плем'я, що вони не будуть щадити ні дітей, ні жінок. Їм на допомогу приїхали чужинці, які подорожували на судні "Голіаф". Жаль, що тоді Ганкаурові не вдалося запалити корабель. Сьогодні вночі білі чужинці стали на якір біля причалу і, мабуть, завтра ж вирушать у далеку дорогу. Злий дух Курукіра повинен покарати їх.
— Я ще не чув від нього такого наказу, — промимрив Ганкаур, збагнувши, що йдеться про досить-таки небезпечне діло. Мати справу з білими чужинцями Ганкаурові зовсім не хотілося.
— Я тобі наказую! — підвищив голос комісар. — Білі чужинці не повинні заглиблюватись у сельву. Якщо вони вийдуть із селища, воїни Ганкаура повинні напасти на них і...
Себастьян Олів'єро на мить затнувся. Він звик убивати й калічити, приневолювати й ганьбити, але він завжди робиз це мовчки і в наказах завжди був обережний.
— Їх треба знищити! — бадьористим голосом докинув полковник Бракватіста. — Всіх до одного. Тільки подалі від селища. І щоб анінайменшого сліду!..
— Так, так, — підхопив Себастьян Олів'єро, — подалі звідси! Чуєш, Ганкауре?
Ганкаур розумів Себастьяна.
— Мої люди можуть оточити "Голіаф" і спалити його разом зі всіма, хто там є, — хизуючись, сказав Ганкаур.
Але Себастьян обірвав його:
— Ти не зміг спалити "Голіаф", коли він ішов по річці. Тепер пізно. Запам'ятай мій наказ: якщо білі не вийдуть із селища, не чіпай їх. Якщо вони підуть до селища Курумба або до людей племені арекуна, ти повинен покінчити з ними.
Ганкаур опустив голову. Чорне волосся закрило йому чоло. Він усе зрозумів і до всього був готовий.
Не сказавши більше ні слова, він, задкуючи, наблизився до дверей, потім круто повернувся й вийшов із мерії.
Себастьян чув, як по дерев'яних східцях ґанку швидко затупотіли босі ноги.
І тоді полковник Бракватіста промовив твердим незаперечним тоном:
— Ми негайно починаємо діяти і вирушаємо до ранчо Гуаяніто. За півгодини гніздо Коельо буде знищено, як мурашник. Я звик до нічних операцій.
Цього дня доктор Коельо був спокійний. Десь глибоко в душі затаїлася радість від того, що занапащений його син П'єтро — Ганкаур не впав від його кулі. Йому вдалося чудом вирватися з кільця партизанів. Не впав, то й годі. Це сама доля вирятувала його зі смерті. А раз так, то її вирок буде остаточним. Хай живе, шукає своєї власної смерті.
На ранчо Гуаяніто доктор Коельо бував рідко. Тут надто небезпечне місце для постійного проживання такої відомої людини, як він. Поряд — великий поліцейський загін, звідти щоразу можна сподіватися нападу. Але й забути Гуаяніто доктор Коельо не міг і не хотів. Тут він провів своє дитинство, в цьому білому, арендованому в поміщика будиночку жив його батько — сільський лікар, тут він поховав свою матір, та, власне, поховав і свої сподіванки на щасливе життя. Коли вирушаєш на дорогу боротьби, яке там уже щастя!
Зараз його тривожило одне: де перебуває радянська наукова експедиція? Коли вона прибуде і де причалить її корабель? Як зв'язатися зі знаменитим радянським професором Крутояром? Охоронці доктора Коельо заспокоювали старого: про все дізнаємося, все з'ясуємо.
І він їм вірив, цим хвацьким хлопцям в сомбреро, вчорашнім робітникам з нафтових промислів, вакеро, що втратили роботу на збанкрутілих ранчо й гасієндах, каучеро, яких вигнали в сельву злоба й жорстокість наглядачів, їх тут небагато, головні сили загону розташувалися далі на північ, в глухих районах сельви, там, де вони почуваються в повній безпеці. А тут — якась летюча групка, чоловік двадцять, з автоматами, гранатами, люди відважні й кмітливі. Доки доктор Коельо гортає якісь свої записники в батьковому кабінеті, партизани швендяють по двору, зазираючи у господарські прибудови, хтось приліг поспати, хтось стиха грає на гітарі.
Ось до них підступив юнак-мулат в крислатому капелюсі, почалася розмова про се, про те, виявляється, хазяїн ранчо, великий латифундист, що майже весь час сидить в столиці, крутиться біля генерала Батіса, а тут у нього управитель, негідник з негідників, як тільки почув про наближення партизанів, то одразу ноги на плечі — і під охорону поліції в сусіднє селище.
— Може, ти б показав нам, де у пана управителя заховані запаси продовольства? — запитав один з партизанів.