Була вона волога, проте на диво тепла, ніби в кожній стеблинці струмувала жива гаряча кров. Цей дотик був солодкий, як у дитинстві.
— Мар'яно,— озвався Микола.— Я у вас маю дещо спитати.
— Може, не треба?
— А що втрачаю? От ви зайшли у двір — така просвітлена, святкова. Торкнулись рукою якогось кущика, заплющили очі... І я подумав: ось, Миколо, твоя доля сама до тебе завітала — дивися ж, не прогав її. Мар'яно, не смійтеся з мене: звідтоді, як померла мати, надто не часто на моє обійстя ступає жінка. Я оце за кавою розгледів у вас обручку. Ви добре живете з чоловіком?
Маєш освідчення... Подобатись — приємно, але ж так далеко заводити стосунки уже обтяжливо. Звівшись, Мар'яна обтерла туфлі об траву й вдягла їх. Стоячи, відчула себе впевненіше.
— Добре, не добре... Миколо, нащо про це? Ви ж мене зовсім і не знаєте.
— Ми всі одне для одного таємниця, та щось мені підказує, що, коли б ви зважились пов'язати свою долю з таким несучасним чоловіком, як я, то нам було б добре разом. А вам ніщо такого не каже?
— Ні.
— Шкода.
Микола весь ніби змалів, станув при місячному сяєві, й Мар'яні стало шкода його. Вона знов сіла поряд. "А з ним і справді хороше,— подумала.— 3 Джиглюком я ніколи так не почувалася".
— Миколо, я дуже хвора,— сказала несподівано для себе.— Нащо вам хвора жінка? Ви ж мали вже клопіт з матір'ю...
Він пригорнув її й уважно подивився в обличчя. Раптом Мар'яна побачила над собою Чумацький Шлях і здивувалась цій золотій кладці через небо. їй було незручно, але пози не змінювала — шкода було випускати з очей те мерехтливе сяєво.
— Ти справді хвора? — спитав Микола.
— Дуже. На мене чекає операція.
Він поцілував її й прошепотів якісь дивні слова. Спочатку Мар'яні здалось, що цей чоловік читає вірші, потім зрозуміла, що він промовляє ритуальну фразу, якою колись обмінювались пошлюблені.
— Беру тебе в жони, щоб мати тебе при собі на ложі своєму і біля вогнища свого, в красі й убозтві, в щасті й нещасті, в хворобі й здоров'ї.
— У хворобі й здоров'ї,— мимохіть повторила Мар'яна і, схаменувшись, випросталася з обіймів.— Це прекрасно, Миколо, по-справжньому прекрасно, але — пізно.
— А може, ні? Ти одужаєш, і життя триватиме.
— Я не про те. Це все не для такої, як я,— розумієш? Нехай інша жінка прийде в твій двір і не з хвилинним настроєм. А ос ти не труїтимеш — гаразд? Тобі не ли— чить.
Мар'яна незчулась, як перейшла на "ти", й Микола вочевидь зрадів тому.
— Та не труїтиму. Я одразу ж і пожалів про те — так собі, зробив дурницю в пориві господарського ентузіазму. Це ще одразу по приїзді.
— Мені так дивно, що в дитинстві я тих ос любила. І розмовляла з квітами.
— Ти й зараз любиш усе живе.
— Мабуть, уже ні. Це той урок, який я не мала звички повторювати, хоч загалом була дуже старанною ученицею,— засміялась Мар'яна.— Тож геть забула! Ой, Миколо, дитинство таки ж прекрасне. Воно мені здається гаєм, де багато всипаних квітами дерев. Але з віком їм разом стає тісно, відбувається нормальна міжвидова боротьба, й зрештою лишаються два-три стовбури, найпотужніші. Такі, що здатні брати з життя найбільше соків. Це неминуче, у цьому сенс дорослості. Можна позгадувати, позітхати за минулим, але жаліти ні за чим і ні в чому не треба сумніватися.
— Я вже здогадуюсь, що ти маєш на увазі. Потужні стовбури — це заповзятливість та практицизм, вони приносять конкретні, а не міфічні вигоди. Вгадав? Так, це потужні насоси. Але вони висушують і той грунт, на якому ростуть, ніщо інше там уже не пускає коренів. Втім, може, я не правий? — зм'якшив тон Микола.— Може, це міркування таких, як я?
— Хочеш сказати — невдах? — спитала Мар'яна.
— Ні в якому разі! Невдаха — це людина, якій життя не приносить радості, я ж її творити вмію. Здавалося б, навіть ні з чого! І в тому, коли хочете, моя цінність — як людини й педагога. Мені є що сказати іншим.
— А ви певні, що ваша наука піде на користь учням? Для радості все ж таки потрібні якісь вагомі підстави. Люди, які ні з чого світяться, мені завжди здавалися блаз— нюватими. Спочатку треба закласти міцні підвалини життя, а потім...
— А потім, гадаєте, вистачить сили світитися?
У чомусь, Мар'яна відчувала, він був правий, і це її дратувало.
— Можливо, й не вистачить — кому як поведеться. І все ж таки всі пам'ятки людської цивілізації створені заповзятливістю...
— Ні. Творці краси щонайменше мали з неї зиску, та вони його й не шукали. Творчість не потребує матеріальних благ, бо вона сама по собі найповніше втамовує прагнення щастя. Багато від життя хочуть ті, хто позбавлений творчого начала.
— Пишете вірші?
— Пишу. Але не сподівайтесь, що буду їх вам читати. Ось бачите, який я!
У Миколиному голосі вже не було ні смутку, ні жалю — смутно стало Мар'яні, бо здалося, що вона йому перестала подобатись. "Невже ті, кого я мала за слабачків та невдах, насправді такими не були? — подумала Мар'яна.— Мабуть, уся справа в мірці, з якою підходиш до людей".
Саме час було кінчати розмову, й Мар'яна звелася:
— Спасибі, Миколо, за плесо під місяцем. Та й веди вже мене до готелю, бо пора для гулянок не рання.
Назад вони пройшли тією ж дорогою, але шпарко, тож Мар'яна незчулась, як опинилася на вулиці,— обминувши високу дорогу, потрапили туди второваною стежкою.
— Ну, все гаразд? — спитав Микола.
— Все, все...
Біля готелю вони поцілувались — спокійно, як давні приятелі; натиснувши кнопку дзвоника, Микола відступив у темряву.
Чергова відчинила двері із запобігливою усмішкою.
— Знаєте, від нас вимагають, щоб ми не кидали вхід напризволяще, вже вибачте.
— Нічого.
Мар'яна хотіла югнути в коридор, де був її номер, але висока незворушна жінка заступила їй шлях.
— Я хочу з вами ще раз поговорити про те ж саме, бо ви не маєте підстав ображатися. Коли б же добровільно не пристали на запропонований варіант... Чому ж одразу не протестували?
— О боже!
Мар'яна прихилилась до стінки й так глянула на чергову, що та злякано відступила.
— Я обіцяю нікуди не скаржитись. Ви дасте мені нарешті спокій?
— Вибачте, вибачте... Солодких сновидінь!
У номері вона одразу погасила світло і, відхиливши штору, глянула на вулицю. Не було нікого, лиш здаля долинали чиїсь кроки по старовинній, вимощеній візерунчастою цеглою вулиці. Щойно пережите хвилювання, туга по чомусь, втраченому назавжди, роздратування, збуджене настирливістю чергової,— все навалилося так одразу, що, не роздягнувшись, Мар'яна впала на ліжко, кусаючи подушку. Найкраще було б заплакати, але вона так віддавна зневажала сльози, що їх джерело, здається, безнадійно висохло... "В щасті й нещасті, у хворобі й здоров'ї",— звучало в ній, і не мала сил одігнати голос, що промовляв ці слова.
Вони з Джиглюком узяли одне одного тільки на щастя та на здоров'я...
Вранці з полегшенням побачила, що на чергування заступила інша жінка.
— Я вам нічого не винна? — спитала, віддаючи ключі.
— Ні. Щасливої путі!
Йдучи до автобуса, згадала, що забула востаннє подивитись на слонів під пекучим сонцем, але вертатись було безглуздо.
"ТАК ЦЕ Ж МАШИНА!"
— Валюшо, Віктор Кирилович у себе?
Сівши на стілець перед секретаркою, Валерій дістав величезний гранат — заради нього мусив узяти не елегантний фінський дипломат, а звичайний, портфель з тенденцією перетворюватись на саквояж — і поклав перед секретаркою. Екзотичний плід червонозубо всміхався, схожий на сонечко з дитячого малюнка.
— Ох, яка розкіш! — Валя склала на грудях красиві руки.— І де ви його роздобули в такий час? Ви — добрий чарівник!.. У себе, але, на жаль, не сам, голубчику, Валерію Дмитровичу, в нього нарада. Не знаю вже, що й робити...— останні слова секретарка вимовила так, ніби сама необачно скликала ту нараду.
— Давно?
— Та скоро має закінчитися. Вже більше як годину сидять.
— Що ж, почекаю, це навіть добре. Де його й відпочинеш, як не в приймальні начальства,— пожартував Джиг— люк, і Валя охоче засміялася.
Валерій пересів ближче до вікна у велике крісло й заплющив очі. Відчував якесь малодушне полегшення: так буває, коли приходиш до лікаря рвати зуб, і раптом виявляється, що з якихось причин цю операцію треба відкласти на потім. Принаймні має час ще раз подумати, що скаже Клюеву, що і як — останнє дуже суттєво... Поки що ж на кілька хвилин може дозволити собі розслабитись.
Валерій почувався дуже втомленим. Якось поважчали всі звичні клопоти й турботи, все менше їх вміщалося у день, у тиждень, хисткими почали здаватися недавно такі реальні плани. Незрозумілий страх, що часом переймав його — це теж, певне, була ознака нервової перевтоми. До того ще й Мар'яна... Сила, яка в ній приваблювала, мала б перед ним відступити: жінці самою природою належало пропускати вперед чоловіка — з любові, коли не з порядку речей... Саме з любові: він не якийсь там ортодокс, щоб мислити інакше. Але півроку тому дружина спокійнісінько захистила докторську дисертацію, не поділившись із ним ні експериментальними даними, ні теоретичними висновками, і хоч би тобі крихта сумніву. Найгірше ж, ця образа якось підітнула Валерієву впевненість у собі: тим-то він відклав гостру розмову на потім. Тримався відчужено, але і в Мар'яні відчував той самий внутрішній холод: найшла коса на камінь. Авжеж, не такими були з ним інші жінки.
Валерій не любив згадувати людей, що залишилися у минулому, але ж вони існували, щось робили, і паростками тих їхніх непередбачених дій могло прорости його майбутнє: Олена, Хвильовий... Напад страху знов перейняв Джиглюка, долаючи його, відкрив очі і, всміхнувшись на стурбований Валин погляд, безжурно закинув ногу на ногу. Вузькими й довгими яскраво-червоними нігтями секретарка видлубувала з граната вогнисті зернята, й від того плід-сонечко зроняв на білий папір червоні краплини-зай— чики.
— Чому ви не похвалите моєї колекції кактусів? — спитала Валя.
Не зводячись, Джиглюк усім корпусом повернувся до підвіконня і в німому захваті розвів руками, хотів щось сказати, але за подвійними ледериновими дверима вже глухо зашуміло. Валя підхопилась і, зробивши Валерію великі очі, вмить перетворилася на регулювальницю, що виразом обличчя, усмішкою, ледь уловимими порухами голови скеровувала всіх в одному напрямку — скоріш з приймальні, у коридор, на інші поверхи.