І вона заховала сю любов у глибину своєї душі, бо з глибин душі вона зродилася, і на запитання батька сказала одверто, що любитиме тільки Юрка і більше нікого!
Була се любов, яка ломить окови і стіни, сідає керманичем на чайку життя і гине хіба разом із ним. Се була любов, яка буває тільки раз у житті, в душах чистих, святих, що блистять, мов жемчуг, серед життєвого бруду.
Старий батько бачив се і засумувався. Він глядів на світ іншим зором і бачив перешкоди, які ледве чи можна було побороти. І він заговорив про се з молодятами, та, на диво, вони відповіли йому: "Ми знаємо, що пан Василь буде противитися, але ми від свого не відступимо". Отець Андрей зрадів, коли про все дізнався, і відповів, що "яже Бог сочета, чоловік да не розлучаєт", поблагословив молодят і радив ждати.
Аж приїхав старий Угерницький і розлучив їх. Приїхав із двірнею так, що старий Попель мусів його аж святими іконами від гніву відводити. Юрко пішов у світ, а Галя остала сама. Але ні Юрко, ні дівчина не покинули своїх задушевних бажань. Старий Угерницький бажав було, щоб Галя віддалася за якогось там шляхтича, обіцяв навіть придане. Галя відказала, що за нікого іншого не піде, а Юрко втік.
І ось по трьох місяцях сиділи батьки при меду у світлиці, але їх лиця не були грізні, на дворі не було галасливої двірні, пахолків, ні гайдуків, тільки оба старі – козак, пан Цебрівський, та Іван. Галя при полиці з блискучою циновою посудою держала в руці збанок із медом. Вона ждала приказів гостей та споглядала час від часу на Юрка, що аж дрожав увесь, сидячи на лаві. Він не смів зразу до неї наблизитися.
Між присутніми залягла мовчанка. Ні старий Попель, ні Галя не знали ще, чого саме приїхав Угерницький до Іванівки, і ждали вияснення. Аж ось старий попив меду та почав.
– Галю, дитино! Ходи-но сюди до мене!
Галя спаленіла, але послушно підійшла до пана Василя. Сей узяв її за руку і усміхнувся. Дівчина прийшла швидко до себе і спокійно глянула в очі старому.
– Чи дуже гніваєшся на старого? – питав Василь дальше.
– Ні, батьку! – відповіла дівчина, називаючи старого "батьком" по давньому звичаю.
– Ось бачиш, я обидив тебе, а у нашому народі не слід і молодшого обижати. Чи не проклинала ти коли мойого кам'яного серця?
– Ні, батьку! – повторила дівчина. – Ти батько мойому Юркові, і проклін сей упав би на мене, коли б його висказала або хоч подумала. Усе, що з Юрком в'яжеться, се для мене святе, бо ми обоє належимо до себе, і не розділить нас ніяка обида, ні сила – хіба смерть!
Юрко зірвався та почервонів, мов грань.
А дівчина говорила далі.
– Коли хочеш, батьку, насилу нас розділити, то нехай, але не присилуєш ні мене, ні його продати себе проти нашої присяги.
Старий Василь слухав поважних та рішучих слів дівчини усміхався, а старий Попель гладив сиву бороду, коли чув, як розумно говорить та думає його дочка.
– Не бійся, дитино! – сказав вкінці зворушений Василь і погладив похилену голову дівчини. – Не бійся! Нехай Всевишній Бог дає долю та щастя тим, кого злучив, а простить мене, що я сій злуці противився.
Старий Попель зірвався з місця, а Юрко підійшов до Галі, взяв від неї збанок, поклав його на стіл і станув поруч неї. Усі присутні повставали також, а старий Василь звернувся до Попеля і сказав:
– Ходім, любий свате, поблагословимо наші діти!
Юрко і Галя клякли, а батьки поблагословляли по закону молодят.
– А тепер, – крикнув Угерницький з охотою, – подавайте меду для князя і княгині!
Іван метнувся живо за медом, але батько здержав його і сам вийшов з кімнати. За хвилю вернув із шовковою платиною та великою, мохом порослою пляшкою. Добувши затичку, розвинув платину, і очам усіх показався прекрасний, щиро золотий кубок старогрецької роботи з горорізьбами, – давнє споконвічне добро родини Попелів. Хто знає, якими шляхами дістався він у руки родини та яким чудом передержався у її руках серед нахабної польської "браці". Цілий берег був висаджений карбункулами і бірюзою, а старий Угерницький зчудувався, коли побачив під убогою стріхою такий скарб. У кубок налили блискучого меду, і по цілій хаті розійшовся чудовий аромат.
– Сей мід, – замітив Попель, – ситив ще мій небіжчик дід, і йому буде поверх сто літ. Се буде остання чарка сього меду, нехай же вона освятить нинішній день, щоб ще других сто літ цвіло щастя у нашому роді. Напийтеся, діти!
Галя випила дещо з поданої чарки, а Юрко випив решту.
– Ну, а тепер поцілуйте, діти, себе та нас, старих!
Юрко поцілував Галю, і аж очі загорілися в обох. Відтак старі обняли молодих і пили по черзі з чарки, доки стало меду. Коли Остап Цебрівський узяв з руки чарку, вийшов на середину хати і поклонився старому Угерницькому в пояс.
– Простіть мені, батьку! – почав. – Коли нині день весілля для всіх, у мене тим дужче болить серце, що моє щастя ховається за хмари… Не тільки вашому Юркові, але й мені дав Бог "возраст", у якому всякому пора пошукати собі дружини. Тому я й прибігаю до вас та прошу: при розділюванні щастя не забувайте і за мене! Віддайте за мене Марусю! Я раз уже просив вас, та ви висміяли мене. Чи й тепер не найду ласки перед вашими очима?
Бадьорий тон, яким начинав Остап свою мову, тратив звільна силу і змінявся у покірну просьбу. Голос високого та, мов дуб, кремезного парубка задрожав і, певно, був би скінчився плачем, коли б Остап не перестав говорити та не впав із ломотом до ніг пана Василя. Усі засміялися, бо ніхто не сумнівався у відповіді пана Угерницького супроти його попередніх натяків, а ціла подія була дуже забавна. Старий батько сміявся також і по хвилині дав бажаний дозвіл.
Тим часом сонце клонилося до заходу. Гості розпрощалися та сіли на коні. Юрко лишався в Іванівці, зате проводив їх Іван. Коли попрятано посуд, старий пішов у поле, а молодята остали разом у садку на камені, який стояв під величезною грушею. Було тихо й любо, тільки на заході вкривали небо хмари, що стояли низьким валом на овиді.
– Бачиш, Галю! – почав Юрко, а вся стать його аж сіяла з радості. – Перебороли ми лихо, і вже ніхто не розділить нас на віки! Ось і уловили золоту пташку, та вона нам співатиме, поки нашого життя.
Галя усміхнулася, але якось сумно.
– Дивно мені, Юрку! – сказала і провела рукою по чолі. – Розвіялася хмара, та чи назавсіди? Мені чомусь не видиться, і якийсь біль давить серце. Чомусь і батько невеселий…
– Бачив се й я! – замітив Юрко, і нагло почув сам, як щось підсувається до серця, мов зрадлива гадюка. Він обняв Галю, а її русява головка впала йому на груди.
– Поцілуй мене, мій соколе! – сказала. – Я не хочу, щоби ти сумував: сум – се ворог душі.
Юрко поцілував її, приговорюючи ніжними словами:
– Моя ти перлино чудова, мій самоцвіте, мій ангеле Божий…
Дівчина відповіла на поцілуї одним довгим та щирим, а у відповідь на слова сказала:
– Слухай, Юрку! Коли б якась люта рука ще раз розділила нас, покинь мене!
– Галю, дитино, що тобі? Як же ж ти можеш таке балакати? – Юрко аж відсунувся, збентежений до краю.
– Бачиш, ти не знаєш, скільки крові пролило моє серце, коли твій батько розділив нас. Він тоді бажав тобі багатої польської панянки, і мене не раз гризла совість, що я саме перешкоджаю тобі до значіння та достоїнства. Один Бог, перед яким я день у день сповідалася, знає, що витерпіла я тоді. Але коли б щось інше нас розлучило, то не знаю, чи змогла би остати стійкою. Мені видавалося, що саме небо не хоче нашої сполуки.
– Галочко, серце! – крикнув молодець і зблід, як смерть. – Невже ж ти не любиш мене?
– Люблю тебе, козаче, більш душі моєї, більш життя та сонця, і не раз здається мені, що моя любов – гріхом проти любові Бога. Але, бач, я люблю тебе, щоби дати тобі щастя на весь вік, а не сльози!..
Юрко увесь спалахнув та здавив Галю в обіймах, що аж віддиху бракло їй у грудях.
– Дівчино! – крикнув. – Хоч би все пекло відкрилося та всі його чудовища простягли кігті по тебе, хоч би ти сама не бажала нашої злуки, не віддам тебе нікому, нікому! Чорт чи чоловік захлиснеться кров'ю, коли стане мені в дорозі, Хіба самого мене роздавить судьба, – аж тоді умре моя любов та присяга враз зі мною!
Галя усміхнулася.
– Так нехай нам поможе Господь у всіх допустах, хоч би й найстрашніших! Знай тільки те, що коли не стану твоєю, то можеш мене сміло вписати у пам'ятник своєї родини, бо тоді не буде мене вже в живих.
І Юрко усміхнувся…
Весело доїздили гості пана Попеля до Лошнева. Коли, одначе, під'їхали до хати, застали браму отвором, двері також, а ніде – ні живої душі. І, нагло скочивши з коней, подалися всі прожогом у хату. Нікого!
– Що се? – спитав пан Василь зміненим голосом, впав на лаву, мов без сил, і, витираючи піт з поблідлого лиця, водив переляканим зором по присутніх. Вони мовчали, бо вправді не могли найти відповіді на се просте питання. Уся хата мов вимерла, на поклик не обізвався ніхто…
– Чи повтікали, чи що? – крикнув знов пан Василь і зірвався. – Шукайте їх!
Пани Цебрівські розбіглися, а Іван пішов до городу. Не застав і тут нікого. Аж ось у куті городу, біля валу, побачив товпу людей. Рівночасно углядів і козака, як біг, придержуючи шаблю. Бігом подався туди й Іван.
Уся двірня стояла товпою при отворі у частоколі, який виломано сокирою та пилою. На валі лежала наймолодша донечка Угерницького з розваленою головкою, а мізок оббризкав палі кривавою масою. Над нею клячала мати з закритим лицем, непорушно, мов надгробна статуя. Пан Василь надбіг і, розділивши товпу, найшовся усередині. Коли, однак, побачив сю страшну картину, обімлів. Його очі розкрилися широко, лице поблідло, відтак посиніло, а він став бити руками повітря, мов поцілений кулею в груди.
Нагло загудів страшний, дикий голос Олекси.
– Гей, гайдуки! Щезайте відси до чортової матері пильнувати статку! Геть відси!
Хлопи й жінки розлетілися, мов горобці перед яструбом, а козак прискочив до старого, що упав був у рамена Івана, і потряс ним, мов билиною.
– Що ти, старий, Бога не боїшся? Схаменися, отямся!
– Се кара! Кара за відступство, – прохарчав старий, переводячи дух, мов у агонії.
– Живо, хлопці, вина або горілки! – гукнув козак, і два Цебрівські скочили до хати.
Козак обернувся до матері.
Але, на диво, підняла вона бліде, мов полотно, лице мучениці і сказала:
– Лиши мене, козаче! Я стара, до горя звикла, шукай Марусі!
– Господи, де ж вона? – крикнув Остап.
У тій хвилі принесено вино, і насилу влив Іван старому спорий лик у горло.