Отже, звідти, від шосе, теж ішов цеп фашистів. Я оточений. І єдиним моїм сховком, єдиним рятунком залишилася ця малесенька, на шість кроків у ширину, гущавина. Я відповз у центр її і причаївся. Вся моя зброя — пістолет і мисливський ніж, якого я поклав біля себе. Я непогано натренувався кидати його і вирішив, що кину, перш ніж пустити останню кулю в себе. Адже вони, напевне, спробують взяти мене живим.
Німці піднімалися схилом, з двох боків огинаючи мою схованку. Я бачив есесівця за якихось п'ять кроків од себе. Він зупинився біля гущавини і мені навіть здалося, що помітив мене, бо вже й автомат націлив... Але чомусь не стріляв і навіть не оглянув кущі. Та й кому могло спасти на думку, що парашутист, якого вони йшли ловити в лісі, ховається тут, у них під носом?
Коли фашисти зникли в лісі, я знову обережно підповз до краю схилу. На мій подив, біля колони залишилося тільки двоє вартових: один біля машин, другий — біля мотоциклів. Всі інші пішли до лісу. Офіцер, напевне, вирішив, що повернуться дуже швидко, і тому поставив у цеп навіть водіїв машин та мотоциклістів. "Ну що ж, — подумав я, — мабуть, партизани давно не тривожили їх у цьому селі, якщо вони такі безпечні. А шкода, що не тривожили". Я, звичайно, міг би поповзти понад схилом і потрапити до лісу по той бік долини, обійшовши село. Але, по-перше, там була рівнина і мене могли помітити. А по-друге, дуже хотілося помститись за командира. Та й конче потрібен був автомат, бо в тилу ворога пістолет — не зброя. А доведеться ж пробиватись до своїх через лінію фронту.
План з'явився якось сам собою. Вартові про щось поґелготіли, стоячи біля мотоциклів, потім один із них, шофер, сів у кабіну машини, а другий подався до хати, що стояла неподалік. Цим я і виріптив скористатися. Мені потрібен був мотоцикл. До середини сорок другого року я був у піхоті, в розвідроті, й одного разу мені з товаришем вдалося прорватись через лінію фронту на двох трофейних мотоциклах. Сподівався, що пощастить і цього разу.
Тільки-но фашист зайшов у двір, я скотився порослим травою схилом донизу, підкрався до машини і причаївся. А дочекавшись, коли водій відчинить дверцята, щоб вийти з машини, кинувся на нього. Досвід, набутий в розвідці, пригодився і тут. Фашист, щоправда, встиг крикнути, але неголосно, і той, у хаті, почути його не зміг. Я заштовхнув тіло водія до кабіни, схопив автомат, причинив дверцята і, пригнувшись, кинувся до стіжка, що стояв неподалік воріт.
Другий вартовий з'явився через кілька хвилин. Це був здоровенний чолов'яга років п'ятдесяти, з непомірно широкими плечима і якоюсь негармонійно худющою, півнячою шиєю. Він ніс у руках пілотку, в яку було накладено яєць, і гукав Ганса, що залишився в кабіні.
Коли я виринув позаду нього і вхопив його за плече, фашист озирнувся і з несподіванки аж присів, усе ще тримаючи в руках пілотку й очманіло дивлячись на мене. Якби мені було тоді до сміху, я, мабуть, розсміявся б. Але жартувати, обіймаючись зі смертю, мені не хотілося.
Я тільки оглушив його. Треба було, звичайно, знищити, бо жскіль— ки лиха накоїли ці карателі по наших містах і селах, але він повинен був залишитись живим. Залишитись і підтвердити, що на нього напав не партизан, а радянський парашутист. Це єдине, що я міг зробити для цього села. Тоді ми вже добре знали, що за напад партизан фашисти іноді спалювали село дотла, а жителів його страчували. Отож, я тільки добряче оглушив його та поранив ножем, щоб хоч на місяць вивести зі строю.
Мотоцикли стояли обіч дороги, на лужку, вишикувані з німецькою акуратністю, ніби під шнурок. Я побіг до крайнього і, переконавшись, що він заводиться, викотив на дорогу. Потім кинувся до машини, знайшов каністру з пальним, облив машини і мотоцикли і підпалив їх. Тепер у мене було два автомати з кількома ріжками патронів, і мотоцикл із кулеметом на колясці. З такими трофеями не соромно було показатися й партизанам. Побажавши фашистам "щасливого повернення" з лісової прогулянки, я сів на мотоцикл і помчав селом. Зараз головним для мене було — якомога швидше дістатися лісу.
Уже за селом я побачив підлітка років п'ятнадцяти, який брав воду з криниці.
— Хлопче, ачи не знаєш ти часом, як дістатися до партизан? — неголосно запитав я, притормозивши біля нього.
— Ні, — відказав хлопець, а потім раптом вражено вигукнув: — То це ви? Ви звідки? — вказав на небо — Це вас пішли шукати?
— Так, звідти. Отже дороги до загону не знаєш?
— Та знаю, звичайно, знаю! Можу показати. Поїдемо вдвох. Я зараз.
— Почекаю у лісі, — мовив я, знову рвонувши з місця.
На узліссі я звернув з путівця і заховався з машиною за гущавиною ялинника. Звідти мені добре видно було хату, в якій жив хлопчина, і я побачив, як він вийшов із двору. А ще я бачив зі своєї схованки, як палали машини. А потім один за одним пролунало кілька вибухів.
"Ну, тепер фашисти переполошаться", — мовив я собі, по думки підганяючи хлопчину, який і так щодуху біг до лісу. Я вивів мотоцикл йому назустріч і хлопець скочив у коляску, поклавши поперед себе, поруч із кулеметом, вузлика.
— Тут півхлібини і цибулина, — пояснив він. — Усе, що було.
Хлопчина був блідолиций, худорлявий, але з вигляду досить міцний, із тих, кого називають "жилавими". І руки мав міцні, звиклі до роботи — це я теж одразу помітив.
— А може, тобі краще не їхати, — завагався я. — Поясни, як розшукати, і повертайся. Ти хоч батьків попередив?
— Так. Сказав матері, що біжу в Микитівку, це сусіднє село, по той бік лісу. До баби, материної матері.
— Ну, а де партизани?
— Ще трохи проїдете і помітите праворуч широку стежку. Звертайте на неї. А далі побачимо...
Оце його "побачимо" одразу насторожило мене. Але все ж таки поради його послухався. Потім ми довго шукали бодай якогось сліду партизанів, хоча б якоїсь покинутої землянки, але так нічого й не знайшли. Ліс ставав усе густішим, яри і балки крутішими й іноді їх доводилось по кілометру об'їжджати. Напевне, вже давно слід було покинути мотоцикл, але кидати його було шкода.
Тільки пізнього вечора ми потрапили у сосновий гайок, посеред якого, на узвипшті, стояла напівзруйнована хатина лісника. Я оглянув її і вирішив заночувати.
— Зізнайся, що ти й не знав, де партизани, — порадив я хлопчині, коли ми відкрутили кулемет и занесли його на напіврозкрите горище хати.
Хлопчина, його звали Дмитром, якийсь час помовчав, а потім тяжко зітхнув:
— Не знав, дядьку льотчику. Тільки ви не сердьтеся. Мені дуже хотілося потрапити до партизанів. Кілька разів вони заходили до нас, але з собою не взяли. А шукати в лісі самому я не наважувався.
— Отаке ти брехло! — розізлився я. — Зізнався б одразу, не слухав би твоїх "мудрих" порад і вже, напевне, давно зустрілися б з партизанами.
— Нічого, дядьку пілоте, ми зустрінемо їх завтра. Ось побачите.
Ніч видалася теплою і зоряною. Я навчив хлопчину поводитися з автоматом і кулеметом. І там, на розколошканому горищі, ми засну— ли, вимостивши собі з подертих ватянок і пропаленої ковдри щось схоже на пташине кубельце.
А на світанку нас розбудили постріли. Стріляли десь неподалік, автоматними чергами. "Невже прочісують ліс? А он і з рушниць стріляють. Це вже, мабуть, партизани!"
— Залишайся біля хатини, — наказав я хлопцеві, беручись за кулемет. — А я піду розвідаю.
— Ні, я з вами, — твердо відказав Дмитро, підхопивши коробку з кулеметною стрічкою. Може, там справді бій. А в мене ж автомат.
— Ну, якщо автомат — тоді звичайно... — всміхнувся я. — Дивись тільки в бою не підведи.
Виявилося, що наш сосновий гай знаходився край лісу. А далі починалася широка долина, посеред якої виднівся став. А за ставом ледь угадувалися у світанковому тумані обриси будівель. Напевне, долина ця дуже красива, але милуватися нею було ніколи. Ми вже бачили, як пологим схилом, перебігаючи між кущами, відходили до лісу троє чоловіків. А від ставу поспішав за ними цеп фашистів, чоловік із двадцять. Цеп розходився, охоплюючи партизанів півколом, напевне, фашисти мали наказ взяти їх живими. Мотоцикл ми залишили в лісі, і ні партизани, ні фашисти нас поки що не помітили.
Ми залягли за височезними старими соснами, прилаштували кулемет на пенькові і приготувалися до бою.
Ті троє зробили останню перебіжку і залягли метрів за двадцять попереду і праворуч нас, у невеличкому вибалочку.
— Рус партизанен, здавайся! — загорлали фашисти, звужуючи півколо.
Партизани не відповідали і не стріляли, мабуть, вирішили підпустити фашистів по ближче і дати бій.
Поява кулемета була такою несподіванкою для фашистів, що залягли вони тільки після третьої черги, коли я скосив уже щонайменше п'ятьох із них. Та й то не одразу збагнули звідки стріляють.
Зрозумівши, що підійшла несподівана підмога, партизани поповзли до лісу, а я прикривав їх короткими чергами, примушуючи фашистів, що роззосереджувалися, охоплюючи нас півколом, не поспішати. Ось партизани уже в лісі. Двоє літніх чоловіків падають біля нас і готуються до бою. Третій, хлопчина років вісімнадцяти, тримаючись за поранене плече, плентається далі, в ліс.
— А ви хто такі? — придивляється до мене сивобородий партизан. — 3 якого загону?
— Будемо з вашого, — відповідаю, посилаючи ще одну чергу по німцях. — Допоможіть своєму хлопцеві. Відходимо, до лісникової хатини.
Як на те, мотоцикл довго не заводився і я з пораненим хлопцем у колясці зумів зрушити з місця, коли фашисти вже з'явилися у гайку. Озирнувшись, я гукнув Дмитрикові: "Сідай", але він відповів: "Я з ними", — і відстрілюючись, почав перебігати разом із партизанами від дерева до дерева, прикриваючи наш від'їзд. Не думав я тоді, що бачу його востаннє. Коли я повернувся з підмогою, обидва партизани вже були мертвими. А хлопчину ми не знайшли. Тоді ми ще сподівались, що він просто заблудився, або повернувся додому. І тільки через два місяці дізналися, що того дня Дмитрик Золотан був схоплений фашистами. Пораненим. Коли ті двоє партизанів уже загинули. Що він пройшов через усе пекло гестапівських допитів, тримався надзвичайно мужньо, а вночі перед стратою Золотан і якийсь підпільник убили тюремщика, пробуючи вирватися на волю, й обоє загинули в перестрілці, в бою, як солдати...
Ось так я знайшов й одразу ж втратив свого друга.