Студентка. Вища від нього. Називала його пузіком. Він сердився. Але ж була віртуозом у сексі.
А тут ні з того ні з сього заявила, що йде від нього геть. Не подобаються їй черевані. Та й у сексі він ніякий. Добивала його словами. Аж поки не вийняв з кишені золотий браслет, який мав намір їй подарувати. Студентка змінила платівку. Вони знову займалися сексом. Але невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині ніяк не міг пробачити їй усе, сказане недавно. Найпростіше було би всадити їй зараз кулю в лоб. Згадав, що й Яценюк говорив подібні слова. Посміхнувся сам до себе. Студентка подумала, що він їй усе пробачив. Почала щебетати. А він думав, що зараз задушить її. Ні, не треба нічого показувати. Прийде час – розправиться з нею. А зараз слід шукати нову коханку. На цій поставить хрест. Шкода, що витратився. Іншим разом буде розумнішим.
56
Марина мало не щодня з тривогою очікувала, що Андрій скаже їй: "Все, баста! Їду на війну!".
З того часу, як їх навідали хлопці, з якими Андрій був на Майдані, в її душі поселився страх. Кликали ж його на війну. Якось вдалося відбити від лиха. Війна в її свідомості неодмінно означала смерть. Причому це була конкретна смерть – її чоловіка.
Марина знала, що Андрій доволі часто телефонує друзям туди, де відбуваються бойові дії на Донбасі, або вони зв'язуються з ним. У таких випадках він завжди йшов на кухню, щільно замикаючи за собою двері, аби ніхто не слухав, про що розмова.
Вона розуміла його стан душі. Хлопці воюють, а він тримається за спідницю дружини. Але вони не одружені, а в нього двоє дітей. Якщо їх, не дай Боже, уб'ють, буде гірко їхнім матерям, а якщо загине Андрій, то Петрик і Павлик залишаться сиротами.
І Марина розуміла, що має право на те, щоб Андрій залишався вдома і не йшов на війну, бо в нього двоє дітей, і не можна, щоби вони залишилися без батька.
Якби хтось сказав їй, що вона не патріотка, не любить Україну, – очі б видерла тому негідникові. Але разом з тим Марина знала, що Андрій має залишитися живим, бо він батько її дітей, і в цьому її найбільший патріотизм і любов до України.
57
Коли Моніка почула, що Джон летить в Україну, запалилася бажанням і собі побувати на малій батьківщині бабусі.
– Мала, я лечу на роботу. А ти що там будеш робити?
– Я тобі готуватиму їсти, а вночі… А вночі я тобі запропоную таке, від чого ти не зможеш відмовитися.
– Я подумаю, мала, – розсміявся Джон.
Моніка знала, що коли він каже: "Я подумаю, мала", – це значить, що Джон уже прийняв рішення, позитивне для неї.
Стосунки між Монікою і Джоном важко було назвати якимось одним словом. Навряд чи вони були коханцями у зрозумілому значенні цього слова, хоча секс уже став невід'ємною складовою їхніх взаємин. Дружбою це теж не назвеш, бо чомусь вважають, що з другом не можна займатися сексом.
Якби все-таки хтось дослідив, що ж між ними насправді відбувається, то з подивом знайшов би одну парадоксальну річ: у Моніки і Джона було відсутнє почуття власності одне на одного, а тому, мабуть, вони не здогадувались, що таке ревнощі.
Джон працював репортером у столичному виданні, яке вирішило відрядити до України ще одного свого кореспондента у зв'язку з відомими подіями. Взагалі-то це була поїздка, розрахована на три-чотири місяці, але редактор багатозначно натякнув Джону, що навряд чи там усе так швидко закінчиться.
58
Після того як Едік Скворцов з друзями зґвалтував Зою, фіфочка втратила для нього будь-який інтерес. Він тоді не лише напився, а й нанюхався якоїсь дурноти, так що майже зовсім не пам'ятав ні процесу зґвалтування, ні того, що було відразу після цього. Отямився лише в якомусь барі, де на столі перед ним стояла гальба пива. Хлопці розповідали про його подвиги, але він мало в це вірив.
Навчання у школі закінчилось. Екзамени перетворились на формальність. Едік не збирався нікуди поступати, а якби навіть і хотів, то, мабуть, в умовах війни це стало би неможливо.
Все більше його тягнуло до тих, хто ходив по Донецьку зі зброєю. Він бачив, як їх боялись і поважали люди. Мабуть, саме цього йому найбільше і не вистачало у житті. Коли тебе бояться і поважають, ти можеш зробити з цими людьми все, що захочеш, навіть убити їх – і тобі за це нічого не буде.
Так думав Едік Скворцов, але не знав, як має втілити в життя свою мрію. Всі тупо ходили на роботу, вдома багато хвалили Путіна і говорили про Україну, яка їм нічого не дала. Вони навіть не підозрювали, що їхній син хоче красивого життя, якого йому, звісно, дати не могли. Ну, піде на роботу, як батько, щоби повторити його життєвий шлях – тупий і нікчемний, коли без алкоголю вже не обходиться жодний день. А красиво житимуть інші, і ти це бачитимеш, розуміючи, що життя минає, а ти нічого доброго хоча б для самого себе зробити не можеш.
59
Коли це стало доконаним фактом і невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині став їхнім начальником, Іван Трохимович зрозумів, що світ справді зійшов з розуму.
Тепер мало не кожний свій крок він повинен був узгоджувати з начальником. Добре, якщо той просто вислуховував його і на знак згоди кивав головою. Спочатку було смішно, а потім ставало сумно, коли невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині втручався в розслідування тієї чи іншої справи, давав, що називається, цінні вказівки – і спробуй їх не виконати. А потім, якщо щось йшло не так, він у всьому звинувачував Івана Трохимовича чи інших оперативників відділу, ніби забуваючи, що сам наполягав на тому, що слід зробити саме так, а не інакше. Згодом йому все-таки вистачало клепки в голові дати людям повну волю у своїх оперативних діях. І коли вони виходили на позитивний результат, усі лаври переможця діставалися йому. Аякже, все робилося під його мало не цілодобовим керівництвом, з внесенням коректив – і саме це допомагало розкрити той чи інший злочин.
Як не парадоксально це було, але начальство саме так тепер сприймало невисокого череваня з масивними окулярами на носі-картоплині, приписуючи заслугу відділу виключно йому. І за попереднього керівника, який після інсульту відійшов від справ, показники були не гіршими, але тепер усе полягало в тому, як з вигодою для себе подати результати. Невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині навчився робити це бездоганно.
Але найцікавіше, що він сам увірував у свою виключність, незамінність себе, коханого, для їхнього відділу. Те, що для інших здавалося непрофесійним у його діях, в своєму розумінні для нього було бездоганним. Зрештою, він дійшов до такої вишуканої брехні і підміни понять, що сам вірив у те, що не лише казав, а й про що думав. Якби під його керівництвом не працювали професіонали, які за будь-яку ціну хочуть розкрити злочин, не дуже турбуючись про те, кому дістанеться солодка цукерочка чи чергова зірка на погоні, – то дуже швидко всі могли б виявити нікчемність невисокого череваня з масивними окулярами на носі-картоплині. Підлеглі цього чоловічка просто робили свою справу – і часто всупереч спротиву, який він їм чинив.
60
Звичайно, він хотів стати міським головою Дрогослава і вже навіть увірував у свій успіх, коли люди з його оточення казали, що перемога в кишені. Потім, звісно, проаналізував хід подій і прийшов до висновку, що чимало з тих, хто казав, ніби голосуватиме за нього, насправді надали перевагу іншим кандидатам. Та чому іншим – нинішньому безмозглому міському голові. Він ніби прозрів, хоча мав би бачити це раніше. Їхня поведінка, слова, блиск очей, анемічні посмішки – все ніби кричало: не будемо ми голосувати за тебе! А він, сліпий, цього не бачив.
Головну ставку робив на посаду міського голови і ще би трішки – й пролетів як депутат. Все-таки з великими труднощами вдалося перемогти на своєму виборчому окрузі. У зв'язку з поразкою на виборах міського голови від нього відвернулося багато людей, які хотіли розв'язати власні проблеми. Але він не довго панікував. Зібрався з силами і провів перемовини з багатьма, хто переміг на своїх округах. Вимальовувалася хороша картинка, щоби стати секретарем міської ради.
Кандидатура міського голови на цю посаду пролетіла, як фанера над Парижем. Казали, що ця директорка школи, колишня однокласниця, була його коханкою. Саме ці плітки, мабуть, зіграли вирішальну роль, що її не обрали.
Міський голова зрозумів, звідки дує вітер. У нього не було іншого вибору. Мусив змиритися з тим, що секретарем міської ради стане той, кого він не передбачав бачити у своїй команді. Голосування пройшло нормально. Очікував на кращий результат. Але, мабуть, декого не оцінив належним чином. Сховалися за таємницею волевиявлення й проголосували проти нього. Дуже цим не переймався. Думав, що вирахує їх пізніше.
Тепер у якості секретаря міської ради розумів, що насправді відіграло вирішальну роль. Його батько був політв'язнем, а він, його син, очолював одну з націоналістичних сил у Дрогославі. Все-таки люди ведуться на це. Патріотів не бракує. І лише він знав справжню ціну цьому. Не засуджував батька, якому після сталінського концтабору довелося жити за радянськими законами. І трохи краще, ніж бойовим побратимам, які не скурвились.
Третя копа
1
Після того як через пиятику Орест Бориславський позбувся посади головного архітектора Дрогослава, він почав вести цікавий спосіб життя.
Грошей не мав. Мама щодня приносила йому їсти. Деколи сестра підкидала пару копійок. А здебільшого він за чаркою горілки спілкувався з тими, хто його вгощав. Орест жив у квартирі на дев'ятому поверсі, яку батькові дали за декілька років до його смерті, мама – у сестри, яка з чоловіком і донькою мала трикімнатну квартиру в центрі міста.
Орест ще пам'ятав, як вони жили в іншій батьковій хаті. Взагалі-то вона не була його як такою. Коли тато повернувся зі заслання, йому заборонили жити ближче ніж за сто кілометрів від обласного центру. Дрогослав був на сто першому кілометрі.
Поселились на околиці міста у небагатих господарів біля церкви, а коли ті померли, викупили хату в їхніх дітей.
Батько був великим любителем книг. Здавалося, всі зароблені гроші віддавав на те, щоби їх придбати, а весь час – щоб прочитати. Пенсії на прожиття не вистачало. А тут підвернувся покупець.