І вкотре за сьогодні втратив свідомість.
Алі швидко повернувся до тями, та ні говорити, ні рухатись не міг. Він чув, що в узилищі захвилювались люди. Та ніхто не підступив до нього і не допоміг йому, не зняв з нього обгиджений одяг. Почали в'язні, хто арабською, хто фарсі, хто ще якоюсь, кричати. Бряжчали ланцюгами, тупотіли, ляскали в долоні. Горлали з усіх сил:
– Ганьба! Ганьба! Вбивці дітей! Гієни! Шакали!
Гвалт здійнявся неймовірний, кричали вони, аж бризкали слиною. Очі їм вилазили із зіниць. Цей гармидер рознісся по всій башті, підсилений луною. Та й назовні якимось гомоном долинув.
Десь нагорі відчинилися двері, в темний завиток сходів проникло розпорошене світло. По сходах важко погупав турок-страж. Він підскочив до грат, перед якими спинились негр, жовтовидий і наглядач.
Страж притис обличчя до грат і зі світла спочатку не міг нічого розгледіти.
Потім роздивився лежачого на підлозі, при відкритих очах і з піною на вустах, Алі.
— Ану швидше витягніть цього шакала на свіже повітря! Відмочіть його у воді, щоб отямився!!!
Алі схопили і потягли кудись. Занурили по шию у водойму, звідкіля брали воду для обмивання коней та миття підлог у фортеці.
Поволі вода розчиняла гидоту, прохолоджувала його тіло. Та водночас заходила в рани під нігтями і билась там пульсуючим болем.
15. ПІДСТАВНИЙ ЧОВНЯР
Негр тримав за комір сорочки хлопця, щоб той не захлинувся у водоймі. Та не тільки щоб не захлинувся, а й щоб не напився. Коли кат пхнув його у воду, то Алі встиг зробити все ж два ковтки. Ця смердюча вода здавалась йому, для його пересохлого, перепаленого рота, солодшою за найкращий багдадський шербет! Та трохи згодом ті два ковтки спричинились до такого болю в шлунку, що Алі не міг себе стримати й стогнав, і йому було байдуже, чи когось радують його муки, чи хтось радіє його горю. Часом в голові у нього наче вибухав білий туман, як ото вибухає дим і пар, коли заливають водою вогнище. Алі різало очі світло, хоча вже наближався вечір. Він заплющив очі і подумав, коли на мить спазм відпустив його нутрощі: "А Джарія там усе готує до банкету… Дурна негритяночка – їй аби пшоняні оладки й барабан…" Та водночас і шкода стало, що вона дарма старається, дарма там клопочеться… Далі він подумати нічого не зміг, бо знов налетіла болюча задуха, і його почали бити корчі, пливло в очах червоне марево. Лише дзвін стояв у вухах і ніяких звуків, слів навколо і над собою він не міг розрізнити й зрозуміти…
Знайомий, рідний дим від кізяка залоскотав хлопцеві ніздрі.
Перед лицем хлопця тонкі вправні руки жовтолицього. За руками – пласке чорнооке лице. Власне, не очі, а чорні щілини. Вивернуті вуста розкриваються і говорять:
— Хлопчику! Твоя моя слухай! Моя твоя не мордуй. Лікуй твоя. Сиди тихо –голка не рухай!
Алі подивився, куди показував палець чужинця – і аж шарпонувся від страху – з верхньої губи і з підборіддя в нього стирчали дві тонкі сталеві голки. Але болю в губах не відчував, лише в місцях уколів ніби набряк і тепло.
Алі чув від базарних брехунів, що китайці так уміють лікувати проколюванням, як ніякі арабські лікарі не здатні лікувати ані припіканням, ані розтинами розпеченим різцем.
Китаєць відкілясь узяв ще голку її всадив хлопцеві в тім'я. Запекло вогнем і спало з болем, перетворилось на тепло і розлилось по всьому тілу, біль відступив наче не дуже, але голова проясніла. А за якийсь час Алі відчув, що в нього геть змінився настрій і він отак би сидів і сидів, так йому було добре сидіти і зовсім-зовсім ні про що не думати й не рухатись. Та китаєць зняв із жаровні казанок і вилив у чашу якесь пійло. Пахло гірким, кисло-терпким і ніби соком молочаю.
— Пий, і не треба болить нічого рука, не треба болить п'яти!
Алі випив гіркувате пійло, і воно пронизало вогнем нутрощі, та швидко заглухло всяке відчуття болю.
— Вставай, бігай, не плакай…– Китаєць засміявся, і його очі й рот перетворились на три задерті риски – двоє очей і вуста майже до вух, а ніздрі дивились двома роздутими дірками.
Зайшов страж і віддав Алі зв'язку ключів, хустку, пояс, а торбу йєменську надяг хлопцеві через плече.
— Вставай! – наказав.– Покажу тобі одну річ, і можеш іти додому.
Алі з острахом підвівся – і нічого! Не хитався, не падав, рани навіть під пальцями не боліли. Якесь здерев'яніння в роті, в руках і у всіх м'язах. Та ні болю, ні слабості не відчув.
— Пішли! А ти молодець, Чжан!
Китаєць поклонився в пояс стражеві.
— Моя людина слухняний. Скажеш: "Помри цього чоловіка" – робим йому помирай! Скажуть: "Оживай того чоловіка" – робим йому оживай!
Страж обернувся і взяв за руку хлопця. Говорив ласкаво і спокійно, ніби й не він нещодавно заповзявся замордувати на смерть хлопця. Алі не знав, що, поки його відмочував негр у водоймі, поки він корчився без пам'яті, страж зустрівся із соглядатаєм, що страхав Алі на Корабельному острові. Страж наказав повторити слово в слово, про що маленький чоловічок говорив із хлопцем. У соглядатая пам'ять була бездоганна. Тому страж подав йому динар:
— Іди геть. Та швидше! Добу не показуйся ніде!
І от після розмови страж зовсім змінив свою поведінку з Алі.
Він вивів хлопця на вулицю з башти, і Алі побачив над темними зубцями башт на тлі нічного неба місяць, як розпечене жорно червоне. Над фортецею метушилися сотні кажанів.
У фортеці палали десятки ліхтарів і чаділи смолоскипи нафтові. Іржали коні, метушились люди.
А страж вів Алі до іншої, кутової башти – найтовщої і найвищої.
Їм відімкнули двері, і вони зразу ж пішли кудись униз, а за ними ззаду йшов дозорець з ліхтарем у руці. Він підняв його високо над головою, і від Алі і стража-тюрка по ослизлих каменях затанцювали здоровенні, велетенські тіні.
Потім вони спинилися перед кованими міддю дверима. Наперед вийшов дозорець з ліхтарем, поставив ліхтар на підлогу і відімкнув запори.
Замість підлоги тут були тикові товстенні палі, складені в грубезну решітку. Між собою їх сполучали мідні скаби.
Під палями плюскотіла вода внизу і чулось якесь хрипіння та сопіння, хтось ніби вовтузився та зітхав.
— Дивись! – показав страж хлопцеві в отвір між двома палями. А сам підніс над головою нафтовий ліхтар.
Застрибали внизу на воді смердючій червоні, багряні відблиски вогню. І враз із чорної чорнильної тіні з'явилися людські обличчя. Вони дивились угору, замруживши очі, і прикривалися від яскравого для них світла. Скільки потім Алі переплив морів і річок, де тільки не побував, але цього жаху, ще може зробити водяна в'язниця з людьми – він ніколи не міг забути. Те, на що перетворились у цій мокроті шкіра людей, їхні бороди й волосся, як відкрились на всьому тілі виразки й рани, як витікала із них сукровиця – не можна було ані забути, які переказати, пояснити іншим людям. Особливо ж страшні були в них пальці – пучки розмоклі й розбухлі стерті нігті – з-під яких витікав слиз і кривавий гній.
— Що в них із пальцями? – тремтячи, спитав Алі.
— Всі вони тут швидко божеволіють. А тому й думають проколупати м'який, насичений водою вапняк і вилізти назовні. Це страшна омана: для свіжих нігтів такий вапняк по силі, але поступово нігті розмокають, і вони тільки калічать себе і посилюють муки…
Люди внизу важко дихали, хрипіли, але жоден не проказав і слова.
— Тепер іди сюди! – Страж відтяг хлопця під стіну, щоб їх не бачили ті люди знизу.
Страж підняв над свою головою ліхтар і освітив малого. Заговорив пошепки, перед тим виславши наглядача за двері:
— Ось тобі одне з чудес світу. Це замість водяних гір. Це водяна в'язниця. Я не птах Рух, але сили в моїх пальцях досить, щоб тобі полетіти туди вниз, до в'язнів. Звичайно, там, внизу, риби-кашалота ти не побачиш. Але тобі не буде кому про це пожалітись – Чжан тобі підріже язика. Він великий майстер, найкращий лікар, якого я знаю! І ти збожеволієш отут, як і вони. Їм вода майже по коліна. Тобі вище. Ти згниєш у цьому болоті раніше, ніж останній вітрильник попливе в Індію в цьому сезоні. Зрозумів?
— Я не хочу, благаю – не хочу! – кричав шепотом Алі і вчепився в руку свого ката.– Благаю милістю Аллаха – не хочу!
— Тоді скажи мені – надсилала тебе Кадарія до міняйли продати перстень чи ні?
— Я ходив подивитись його троянду. А перстень я їй віддав, коли витяг із каналу…
— Чому ти не віддав Абу Амару? Це ж його перстень…
— Бо він так зо мною говорив, ніби я нічого не вартий…
— Тоді ти вирішив не віддавати лал Абу Амару?
— Ага. Я вирішив піти від нього… Але мене ніхто не бере на корабель ні слугою, ні матросом… І я подумав, що коли я заплачу гроші за проїзд до Індії, мене візьмуть… Тому я поніс Кадарії лал – думав, вона багата, винагородить мене динарами за таку послугу.
— Скільки вона тобі виділила динарів?
— Нічого. Жодного.
— І вона нічим тебе не віддячила?
Алі вагався, чи говорити, чи не говорити. Тоді страж опустив ліхтар і тицьнув його в руки Алі.
— Іди подивись на них. Уважно подивись на їхні пальці… Твої стануть такими за один день. Навіть якщо ти не колупатимеш стіну… Чи ти забув, що Чжан тобі зробив з нігтями?..
І тільки це сказав страж, як Алі відчув, що біль починає повертатися до нього.
— Вона дала мені перстень з синім діамантом! – на одному подиху вистрілив словами Алі.
— Де перстень?..– ледь чутно зашепотів страж.
При боковім вході в садибу одвірок зліва внизу має сучок, прибитий пилом і брудом. Якщо сучок вийняти, під сучком перстень…
— Присягнись Аллахом, що ти до нього більше не підступишся!
— Присягаюсь Аллахом, я не підступлюся більше до схованки!
— Хто ще знає, крім тебе і мене?
— Ніхто.
— А Абу Амар знає?
— Якщо Кадарія ще не сказала, то Абу Амар не знає. Але вона з ним не могла побачитись. Вона з купцями гуляє, а він на полюванні. А з ким – я не знаю.
— Я знаю. Іди додому і мовчи. Ось тобі десять динарів на дрібнички. Писнеш Абу Амару, що тебе мордували, чи про синій діамант – твоя подорож кінчиться у цій башті.
— А пальці і смуги на тілі? Що я скажу?
— Скажеш, був на Корабельному острові, і на тебе впали жердини.
— А сморід від одягу?
— Намочи і відмий із попелом. Весь сморід відійде.
— Як же я дістанусь додому?
— Тут завжди човнярів вистачає…
Біля причалу, під фортецею стояло кілька човнів. Страж підійшов до одного човна.
— Егей ти, син повії, відвези цього байстрюка до садиби Рустема! – А тоді тихіше: – Та гляди не втопи його! Бо знаю я вас – заради десятьох дігтярів ви й маму рідну заріжете! У, бандюги ви басрійські! Ось тобі п'ять фалсів.