Як матиму її, — я врятована!
— Добре! — як щастя, вхопила ключа Мар’яна. — А в мене є ще квітчаста хустка. Чекайте мене тут, я швидко...
XVI.
Галина витирає з очей сльози. Дві симпатичні, елегантні панії закордонного вигляду співчутливо спозирають її сльози, а наймоднішої моди біле пальто Галинине робить сильне враження, рішучо завойовує їх. Одна з паній, та в бірюзовому костюмі, лякерках, з штудерно виложеним волоссям, спробувала потішити стражденну Галину.
— Я вас так розумію! Але вам не слід цим перейматися. Ми зробимо все, що тільки можливо, вам виправлять у пашпорті…
Галина все ще не може заспокоїтися від свого ненавмисного розчулення.
— Ви подумайте, яка це для мене трагедія! — зідхає вона. — Мама українка, папа українець, я так люблю Україну — і русская. Я завжди почувалася українкою…
— Нічого, не переймайтеся. Ми дуже раді, що ви до нас зайшли. Ми маємо сатисфакцію познайомитися з вами. Ви перша киянка, що маєте європейський вигляд, а признатися, мене Київ дуже розчарував.
Розмова потроху зсунулася на загальніші теми.
— Боже, я з дитинства мріяла про ту хвилину, коли побачу Київ, — чарівно всміхається друга панія, у хутряній накидці. Мене ж вивезли звідси немовлям. Київ — це було щось святе! Вимріяна кожна вулиця. А тут те вимріяне ніякого враження не справило, його заслонила сірість. В мене аж серце упало, як я побачила цю сірість. Засмічені вулиці, сіра публіка, що не вміє навіть убратися. Жадного капелюха, самі хустинки, ватянки, все таке сіре, убоге, обшарпане… Носять те, що в нас уже три роки тому вийшло з моди.
Як не як, а Галина — чистокровна киянка. За Київ — очі видряпає. Кращого міста за Київ нема, то їм впало в очі сміття, що завелося, як німці прийшли. — А полуплені будинки? — Певно, як пройдете з вокзалу Жилянською, то нічого й не побачите. Київ треба знати у всій його різноманітності, з усіх його точок. — А зле вдягнені. — В Києві ж зосталася сама біднота, тепер не до того. Ну, от вони по ній можуть скласти уявлення, що й київські жінки вміють із смаком убратися.
Галина нюхом чула, що тут треба "мати вигляд", що захід розцінює людей по убранню. І це, власне, їй відповідає. О, хто-хто, а Галина про свій вигляд дбає! І перша вигода не забарилася. Вона сподобалася паніям із жіночої служби міської управи, вони їй перероблять у пашпорті "русскую" на "українку". Бо ходять чутки, що всі неукраїнці на весну з Києва будуть виселені. Та й взагалі, при владі націоналісти.
— Ось тільки німаки зламають карка, — довірочно каже одна з паній, — наші люди вже подбають, щоб використати слушний момент. Вже все пришиковане, може статися все це дуже скоро.
— Але чого вони з полоненими так жорстоко повелися? Я була оце на Керосинній вулиці, бачила. З бездомними псами краще поводяться. Люди кидають через дроти їжу, бо не можна дивитися, такі виголоджені, а німці стріляють у тих, хто наблизиться взяти…
— Чим гірше, тим краще. Ми, навпаки, боїмось, що селяни будуть задоволені після більшовицького режиму й не захотять боротися з німцями.
Одверто, — але між українцями яке може бути недовір’я? Навпаки, вони тут на те й є, щоб виробляти націоналістичну свідомість у несвідомому збольшевизованому населенні. І це добра нагода — опертися на свідоміші одиниці, що самі приходять, виявляють прихильні інтенції.
— Чи маєте вже мешкання? — питає бірюзова панія.
— Я познайомлю вас із референтом суспільної опіки.
— Яке відношення має суспільна опіка до мешкань?
— Має… Як ми поручимо. Нерозграбоване мешкання…
Панія не доказала. Відчинилися двері… Ця Катруся Богданович, хоч і прожила рік у Львові, а ніяк не набула західньо-европейського вигляду. Її блакитно-сіре кроляче хутро й досі виразно совєтського крою, з хомутовою шаллю, як тепер уже не носять, а крім того, вона ще й дитину невміло несе поперед себе.
— Що це, Боже? — перелякалася панія в бірюзовому костюмі. — Жіноча служба має так багато важливих справ, а ви, Катрусю, ще й… Що це таке?
Катруся виправдується. От щойно їй дали. Хтось підкинув під двері управи, власне, біля плякатної майстерні. Співробітники побачили Катрусю й вирішили, що підкинутими дітьми повинні займатися жінки.
— Я проходила там. а вони завернули мене й ось поклали…
От тобі й маєш! Ну, й що тепер? Панії ззираються, безпорадно знизують плечима. Що робити? Дитина!
Перша догадується бірюзова пані.
— Плякатна майстерня? О! Несімо до пропаганди!
Панії знялися й зграйкою рушили до дверей, а Галина, не знаючи, що з собою робити, пішла вслід за ними.
Довгі, темні з аркадами коридори подільської школи тепер жваво розцвічені київською різношерстною публікою. Ходять парами, стоять купками, чекають на когось. Ну, вже міська управа укомплектувалася, тепер почнеться нормальне життя. Цікаво, які установи відкриються перші? Яку то систему заведуть німці? — Та ні, це ж наша управа, українська. Самоврядування. — От тобі, з уряду з’їхали на міську управу. — Що ви хочете, — все зразу? Як заробите, так і матимете. — А що ж казали, — за два тижні приїде український уряд? — А я чув, що столиця України буде у Львові, або в Кракові. — При чому тут Краків?
Темний ліс, а тут треба б за щось зачепитися. — Я тільки що був у відділі пропаганди, питався, чи відновиться інститут меліорації, а там мені той рудовусий каже: "Чого ви всі за посадами ходите? Беріть у свої руки фабрики, виробні, промисел. Нам треба своїх купців і промисловців, нам треба багатих людей. Якби я був на вашому місці, то я вже давно мав би става чи млина й зробився мільйонером…"
Панії пробігли повз усі ці розмови й влетіли до великої кімнати, повної людей. Сиділи, стояли, курили, чекали своєї черги до отого в чорній довгій шинелі, з рудими, по-франковому звислими вусами, вертлявого чоловічка. Він вимахував руками, здавалося, що в нього їх не дві, а чотири, і говорив з кількома разом. По один бік — шкільне видавництво підручників, виставка вишивок і килимів, по другий — жінка репресованого письменника просить мешкання, бо німці з Московської вулиці виганяють; ззаду — науковець із невиданою книжкою, за ними з-за плеча визирають якісь проекти й пляни… Тут же портрети Мазепи, Петлюри. Плякати. Можна замовити приватно, тепер все на самооплатності. Тут же — сива пані вульгарно кричить: "Я в тюрмі гнила, а ви мені нічим не допомагаєте".
Обіч стоять двоє. Чоловік і жінка, як це можна часто вгадати з одного виразу-печаті на обличчі. Вони значущо спостерігають всі ці стовписька і між собою шепочуться. До них черга не доходить, вона, мабуть, ніколи й не дійде, а тим часом вони мають дуже важливі справи. По-перше, остерегти від більшовицьких агентів, які вже тут повлазили, по-друге, представитися: голова науково-літературного товариства, заснованого в сімнадцятому році у Ленінграді, але недіючого через більшовицьку навалу. А точніше, — найвідповідніший президент української Академії Наук. Так, Щука, а не Агатангел Кримський до цього надається, бо Кримський пішов на службу до більшовиків, а Щука — ніколи. Рильський продався за тістечка, а Щука жадного слова в більшовиків не видрукував… От що, і ще багато іншого має сказати ця значущо шепітлива пара. Он бачили, бігає тут в управі секретарка? Вона ж в ЦК партії служила! А отой, — той виказував на українців. Видко, вони ніколи не дочекаються. А тому ініціативніша жінка пішла в лобову атаку.
— Мій чоловік написав оду Гітлерові, ми в газетах не хочемо її друкувати, а думаємо видати окремою книжкою, — врізалася вона в розмову про шкільні підручники.
— Валерику, прочитай отой розділ, подяку за визволення України.
Рудовусий у чорній шинелі знає вже, чим то пахне, — знову поет, що принципово не видрукував жадного слова за ці двадцять три роки, почне загробним голосом шаманити оду. Щоб запобігти цьому лихові, він уже хотів засипати нав’язливу пару градом свого невичерпного красномовства, як тут влетіла жіноча служба із дитиною на руках.
— Пане Андрію, що ми маємо з цією людинкою робити?
Пан Андрій перше елеґансько поцілував паням-добродійкам ручки, а потім вхопився за голову. То це пропаганда вже й підкинутими дітьми має займатися? В дитячий будинок! А де він? — Добре, я дістаю додатковий приділ, молоко, віддаю цій дитині. — А опікуватися? — Ну, ясно, — не я ж!
Загальні веселощі. Хоч який розкиданий цей рудовусий пан Андрій, а всі в нього почуваються дуже добре, всі йдуть саме до нього, а не до кого іншого, рвуть його на шматки. Та він сам за все водночас береться, в цьому хаосі він — у своїй стихії. Зрештою, рятує його те, що він усіх переговорить, усіх своїх найрізноманітніших клієнтів, і хоч нічого реального в його мові нема, кожен відходить від нього з почуттям, що полагодив свої пекучі потреби та справи блискуче.
А секрет такої надзвичайної популярности пана Андрія крився не в рудих вусах і навіть не в чорній шинелі, яку він носив із гордістю, бо це йому якась жінка подарувала тут у Києві, — був той секрет іще простіший. Бо сам пан Андрій промінював бажанням познайомитися з київською людиною. В кожному одвідувачеві, що прийшов до нього, як до "націоналістичної влади", він вбачав свого можливого найкращого особистого друга і розкривав свої обійми. І хоч позаду висли хмари інших можливих особистих друзів, з цим поспішав він досхочу наговоритися, від цього не міг відірватися... А може це й було саме те, що найбільш потрібно в ці дні, коли на руїнах зруйнованої Картагени починається розбудова національного життя: познайомитися, ба ні, кинутися в обійми обом бокам Збруча, подивитися в обличчя тому, кого так довго виглядали.
— Пані-добродійко! — накинувся він на бірюзову панію. — Чи ви вже, нарешті, підшукали мені секретарку? Гину, потопаю в справах!
Пані-добродійки переглянулися. Слово чести, є! Вони тільки не спитали в тієї Галини Полтавченко, чи вона хоче. Але хто не хоче мати посаду? Серед цієї азіатської, безформної маси вона, справді, найвідповідніша. Репрезентативна особа. І, здається, знає стенографію.
Галина в цей час стоїть у коридорі, розмовляє з Михайлом Івашком. І він тут? Так, Івашко працює. Завідує відділом архівів та музеїв. От який він! Протекція, чи що? Ні, сам прийшов, зголосився. Кучерявий правду каже — українці чухаються, коли треба ставати до розбудови українського життя.
— А я й не знав, — дивується Івашко, — не думав я, що ви так добре володієте українською мовою.