Двоє ві-кон, які виходили д сад, були так високо над землею, що без драбини не було ніякої можливості до них долізти, і це давало обложеним велику перевагу над супротивником; крім того, проти вікон на протилежній стіні було велике трюмо, так що обложені могли, не оглядаючись, бачити все, що робилося в саду.
— Запирай вікна, закладай двері! — скомандував Андрій.
За одну хвилину двері, які вели в будуар, були забарикадовані.
— Ми тут з Явтухом станемо,— гарячковим тоном казав Андрій,— а ви по одному коло кожного вікна. Вибити по одній шибці для цівок пістолів. Стріляти влучно, не витрачати куль даремно. Кожного, хто нападає, валити на землю! Та прислухуватись, чи не почуємо крику чайки або пугача, тоді через вікна — до нього!
Та не встиг Андрій докінчити своїх розпоряджень, як крики солдатів і тупіт копей почулися вже у дворі, і за кілька хвилин увесь дім наповнився озброєними людьми.
— Сюди, сюди, тут заперлися! Вперед, хлопці! — почулася команда.
І на двері, які охороняли Андрій і Явтух, посипались сильні удари. Але двері не піддавалися.
— Неси сюди ломй, сокири! — скомандував хтось.
Стукіт подвоївся; двері тріщали, але не рушились, підтримувані залізними плечима Андрія і Явтуха.
— Ач, чортові ведмеді, та скільки їх там засіло? — прогарчав один з нападників.
— В сад! Заходь з тилу!
Почувся тупіт важких чобіт по сходах тераси.
— Ге-ге! Та їх тут не достанеш. Драбин, колод сюди!
В саду, освітленому загравою, що розгорялася, видно було як удень. Один із хлопців, стоячи коло вікна, прицілився, і один з атакуючих упав, мов сніп, на землю. Від цього пострілу нападники осатаніли. За одну мить були принесені колоди, драбини, столи, і люди полізли на приступ. Але, незважаючи на велику кількісну перевагу нападників, шанси їх були не однакові. Як тільки хтось наближався аж до вікна, хлопці зустрічали його влучною кулею, і поранений сторч ;головою котився вниз... Двері тим часом тріщали, але все ще не піддавались: їх підтримувала гігантська сила Андрія. Звичайно, кінець кінцем обложених мали взяти в полон або вкласти на місці. Але облога загрожувала затягтися надовго.
— Чи є хтось у домі з вірних слуг або панів? — звернувся офіцер до солдатів.
Точно так, ваше благородіє, валяється там одна стара жінка: так одшмагали її каналії!
— Ну, гаразд, не відступати звідси!
Офіцер пішов кудись.
Через кілька хвилин нападники відійшли.
— Щось .затівають! — тихо промовив Андрій.
— Чи не хочуть викурити нас, наче бджіл? — зауважив Явтух.
— Ні, будинку не підпалять! — заперечив Андрій.
— А може, думають виманити в сад? — спитав один із хлопців.— Бач, відійшли всі од вікон!
— Ні! Вони всі сюди навалились, на двері. На допомогу, хлопці! — тихо скрикнув Явтух.
Справді, облога посилилась; сокири й ломи застуками з такою силою, що Андрій і його товариші ледве розрізняли власні голоси.
— Сюди, на допомогу! Держи! Держи! Дивись за вікнами! Живими не здаватися! — хрипів Андрій, напружуючи останні сили.
XXI
Хлопці кинулися до дверей, зрідка поглядаючи в дзеркало, в якому відбивалися й вікна, і найближча частина саду. Нападники накидалися на двері з дикою лютістю, обложені хрипіли, навалюючись на них з одчаю останніми силами.
Захоплені обороною, оглушені гуркотом ударів, Андрій і товариші його й не помітили, як трюмо, що було коло протилежної стіни, помаленьку повернулося і в цей отвір прокралися десять озброєних солдатів і зразу ж кинулись із-за спини на оборонців дверей — переранених гайдамаків. За ними кинулися й інші.
Приголомшені цим несподіваним нападом, Андрій і його товариші рвонулися були захищатися, але солдати, які навалилися з-за спини, не дали їм можливості навіть обернутися. Від несподіваного удару меблі, які навалили гайдамаки коло дверей, впали, а з ними впали і Андрій та Явтух.
Майже тої ж миті повалились і двері, і в них удерлися всі інші солдати, перекидаючи й розкидаючи по кімнаті нагромаджені коло дверей меблі.
— В’язати живих! — крикнув офіцер.— їм на кобилі буде почесна смерть!
У кімнату ввійшов начальник загону.
— Піхто не втік? — звернувся він до солдатів.
Ні, ніхто, ваше благородіє.
— Ти дивись: тільки четверо, а наробили такого клопоту!
— Коли б не обман, живих нас не взяли б! — прохрипів Андрій, ледве вимовляючи слова.
— Го-го! Та ти хто такий будеш? — підійшов капітан до зв’язаного Андрія.
— Кармелюк! — відповів коротко Андрій.
— Брешеш, собако! — капітан штовхнув Андрія в бік ногою.
— Кармелюк,— вперто повторив Андрій.
— А ось зараз узнаємо. Приведіть сюди стареньку.
— Ваше благородіє, їм ніяк не можна! — відрапортував бравий вахмістр, вискакуючи наперед.
— Так їм ще гірше буде!..
— То принесіть!..
— Тягни стару, віслюче! — крикнув капітан і сердито тупнув ногою.
— Рад старатися, вашо благородіє! — відкарбував переляканий вахмістр, виструнчуючись, і зник у дверях.
Через хвилину він повернувся в супроводі двох солдатів, які тягли Феліциту попід руки.
Вигляд пишної панни був тепер воістину жалюгідний!
Зігнувшись наперед і ледве пересуваючи ноги, вона волоклася, голосно стогнучи й зойкаючи. Розтріпані кіски стирчали навколо червоного, розпухлого від крику й сліз обличчя; панчохи, посповзавши, теліпалися навколо ніг, зелененька спіднична була розірвана, і папна марно намагалася вирвати свою руку з рук солдатів, щоб поправити її.
— Що, бабусю, чи не цей господарював тут? — звернувся капітан до Феліцити, показуючи на Андрія.
Почувши слово "бабуся", панна миттю випросталась і кинула на зухвалого москаля погляд, сповнений вогненної злості, але відразу ж з голосним зойком повисла на руках солдатів.
— То що ж, цей? — удруге спитав капітан, не розуміючи вбивчого погляду Феліцити.
Панна перевела свій погляд на Андрія і зойк, роздираючи душу, вирвався з її грудей.
— Що, він? — звернувся до неї капітан.
— Ох! Він у грабя...
— Що? Зарізав, убив?..
— Він... разом з ним... Ох! — і панна, не договоривши, пустила під лоб очі й непритомна повисла па руках солдатів.
— Хе-хе! То, виходить, тут ще пташки з цієї ж клітки! Ну, ловіть решту, а цих — під потрійний караул! — скомандував офіцер і кинувся частиною загону в сад...
В затишному будиночку літинського благочинного отця Василя Капернаумського, з нагоди храмового свята, що збігалося з днем його народження, було досить гамірливо.
У вітальні, яка виблискувала натертою підлогою й вибіленими стінами, освітленій двома вікнами, що на них було повно наставлено герані й запашного ясмину, статечно сиділо на важких меблях з карельської берези інтимне товариство: родичі, свояки, близькі сусіди... Ще чекали на почесних гостей. На дивані з високою різьбленою спинкою й закрученими, у вигляді драконів, боками, під портретом господаря в оксамитовій скуфійці, що був почеплений між двома владиками, сиділа худенька матушка Меланія Стопневич; вона приїхала з своєю дочкою Олесею до далекого родича на свята й досі ще не могла оговтатись від пережитого страху в лісі; сліди нервового струсу ще лежали на її блідому обличчі. Поруч неї сиділа досить повна, в високому чепчику й у довгій шалі, матушка Парасковія, дружина місцевого священика; праворуч у глибокому кріслі возсідав сам господар, огрядний, сивоволосий,; з пухким, рум’яним обличчям, маленькими, хитренькими очицями й добродушною усмішкою; на ньому була фіолетова шовкова ряса і такого ж кольору оксамитова скуфійка; проти нього в кріслі, ніби тонув, згорблений, худий дідусь, отець Андрій, з сірим довгим обличчям і ріденькими пацьорками жовтаво-білої борідки. Ближче до покутя, що його прикрашали ікони із засвіченою перед ними лампадкою, коло трикутнього столика-косинця, на якому стояв ковчежець, помістився знайомий нам батюшка, отець Семен Дерлянський, який приїхав шукати в благочинного протекції для блудного сина.
Біля вікон, під невеликим дзеркалом у величезній рамі, збились гурточком і шепотіли поміж собою молоді панни — хазяйська дочка, білява, веснянкувата, з безбарвними очима, панна Марія і знайома нам панна Олеся; до них тулилась і диякониха, дружина молодого отця диякона Хоми, вродлива, з кирпатеньким носиком шатенка; якийсь молодий ферт крутився коло них, пощипуючи свої вусики й часто заглядаючи в дзеркало. Біля протилежної стіни сидів, розкинувшись у кріслі, гладкий пан Бойко; коло нього стояв, трохи зігнувшись, середнього віку чоловік, у венгерці ,й довгих чоботях,— певно, економ або посесор; там же, ближче до дивана, стовбичила, наче аршин проковтнула, протодияко-ниха, охляла й худа Федулія. Коло одчинених у залу дверей примостився чоловік її, отець Абакум; червоне обличчя його з виряченими очима й густою бородою вселяло стрічному острах, а розкудлана на голові купа волосся скидалася па гриву африканського лева; грубо, але міцно збита постаті" протодиякона згодилась би, щоб замість каріатиди36 підтримувати важкий карниз якого-небудь храму.
Отець Абакум жадно поглядав на приготований уже в залі стіл, котрий заставляла пляшками і всілякими закусками метка, кругленька матушка протопопиха; вона, мов котигорошок, то вибігала із вали, то поверталася туди в супроводі дебелої наймички, яка несла тарілки, полумиски й фляги; отець Абакум розширеними ніздрями вдихав апетитний запах, що долітав з одчинених дверей, і одкашлювався октавою в кулак; його ж товариш, молоденький, недавно висвячений диякон, не звертав на залу ніякої уваги, а скоріше вдихав з насолодою тютюновий дим, вважаючи за нечемність самому курити у вітальні свого безпосереднього начальства; а втім, серед важких запахів, які наповнювали вітальню, з перевагою ароматів смирни й олії, не легко було вловити принадний дух Вахштаба...27
У вітальні стояв голоений гомін. Т^емою розмови, звичайно, було гостре питання про Кармелюка й про останні події.
— Не вірю я, та й годі! — гарячкував Бойко, відповідаючи на розповіді матушки Меланії й отця Семена про благородне поводження з ними отамана.—Я не кажу... брунь боже, що панство все вигадало... Але стверджую, що коли шельма розбійник їх випустив, не пограбувавши, то не від щирого серця, а через гадючу якусь хитрість... Розповідають, ніби той негідник допомагає хлопам... А де там, попе! Грабує їх так самісінько, як і нашого брата... Сто відьом йому в зуби!
— Ні, він руку тягне...— почала була худа Федулія, але, піймавши звірячий погляд пана, зніяковіла й почервоніла.
— Він найшляхетніший лицар,— майже пошепки сказала своїм співрозмовницям Олеся,— нещасний...