Орися

І

Весна. Жваві ластівки метушливо й весело клопочуться коло свого гнізда. В одчинене вікно доносяться в хату з палісадника пахощі від бузового цвіту. В кімнаті, прикрашеній кретоном і вставленій м'якими будуарними меблями з явною претензією на кокетування, не дивлячись на ясне сонячне сяйво, горить перед овальним люстром на столі лампа. На кріслі сидить перед нею молода, струнка панночка, русява, з кирпатеньким носиком і трошки примруженими короткозорими очицями, що виблискували часом задерикуватим вогником. Панянка нагріває на лампі металеві частини ручки до писання і на ній закручує спереду кучері. За спиною у неї стоїть із кофточкою в руках дівчина років тринадцятьох, що, видко, допіру прибула з села. Впалі груди та випнуті від худорлявості лопатки не дозволяють дати їй цих років, її каштанове волосся, що, вигорівши на сонці, змінило яскравість свого кольору, причесане гладенько і заплетене в одну тоненьку кіску з червоним кісником; на блідому, трохи вилицюватому, але з правильними рисами личку тремтить вираз полохливості й переляку.

Коло вікна на канапці напівлежить зовсім уже одягнена до виходу, доволі повна чорнява панна, трохи старша за русяву панянку І, видко по схожості, сестра її. Вона нетерпляче б'є парасолькою по черевиках і нарешті не витримує:

— Та цьому кінця немає! Сиди й чекай! Чому ти не купиш завивалок? Не надокучить хіба морочитись із цими ручками: чадить завжди?.. Фу! Навіть відчинене вікно не допомагає!

— А ти вийди, хто тебе тримає? — огризнулася білявенька.— Ой! Ось тільки через тебе обпекла пучку!.. Купи! Стану я на дурниці викидати гроші...

— Дивно,— усміхнулася недбало чорнява,— з одного боку стільки претензій щодо вбрання і всіляких нісенітничок, а з другого — скупість на шага...

— Справа йде не про нісенітнички, а про витонченість та порядність,— підкреслила білявенька,— що про них ваша милість і тями не має; адже ж вам байдуже вийти на вулицю і в подраних рукавичках, і в невичищеній кофточці, і з кучмою, що стирчить з пом'ятого капелюша... Адже ж ви з лінощів не подбаєте про себе, так що іноді сором іти поруч...

— І не ходи! — відповіла байдуже чорнява.— Хто тебе прохає? А я не стану на цю порядність витрачати половину життя...

— А звісно, на романи з цигарочкою приємніше витрачати час?

— Атож, значно приємніше: менші принаймні витрати на жовч...

— Подумаєш, яка добротлива! — заперечувала ущипливо русява і роздратованим рухом шпурляла шпильки, прищіпки й папільотки.— Чорти прокляті! Ніяк не тримаються... стирчать... Де це довгі шпильки? Завжди закинуть... Це ти їх, Наталю, береш, щоб напихати в гільзи тютюна.

— Та відчепися,— флегматично відвернулася та,— мені й потреби немає в твоїх шпильках!

— Та де ж вони, каторжні? — тупала ніжкою білявенька, наморщуючи свого кирпатенького носика.— Хто їх із'їв? От і вдягайся! Незабаром сонце зайде... І ботанічного садка замкнуть! Куди ти їх, Оришко, заділа? — повернулася вона раптом войовниче до дівчини.

— Не знаю!..— затремтіла та й почала розгублено дивитися на всі боки, шукаючи; в одній руці вона тримала кофточку, а другою лапала по столі.

— Стій! — вирвала білява з рук переляканої дівчинки кофту.— Ще вбереш у чорнило! Адже ж ти сама' вся не варта того, що коштує ця кофточка!

Дівчинка відійшла й насупила брівки по-дитячому, неначе збиралася заплакати.

— От іще й брошка запропастилася! — роздратовувалася ще більше прибрана панянка.— Як на зло, як шукаєш, так і немає... адже ж тут-о лежала?!

Вона з серцем висувала й засувала в столі шухляди одну за одною.

— Та покинь ти ту брошку! — з досадою сказала сестра.— Вдруге надінеш!..

— А мені, може, сьогодні тільки й треба!

— Ага! — догадалася старша й злегка посміхнулася.

Наталии сміх був заразливий і заставив навіть Орисю посміхнутися, що остаточно роздратувало біляву.

— Це ще що за фамільярність? — накинулась вона на неї.— Чого ти стоїш? Шукай! — тупотіла ногами виведена з рівноваги й порядності панна.

Орися кинулась шукати й ледве не перекинула лампи.

— Обережніше, опудало! Не тут шукай, а в передпокою, в шафі! —кричала, паленіючись усе більше та більше, білява.— І наймають отаких ідіоток, штурпалів... Теж своєрідний дотеп!

— Вона зовсім не дурна дівчина! — сказала, встаючи з канапи, чорнява, коли вийшла Орися.— І старанна, а ти тільки залякаєш її зовсім, не може ж вона зразу звикнути...

— А, не може, то й нехай тягає відра з водою та жне, а не лізе в покоївки!

— Соромно тобі, Катре, бути такою злою та несправедливою до простого народу.

— Лизатися з ними не стану й хизуватися цим, як ви всі хизуєтесь, не буду! — кричала Катря, розчервонівшись і надіваючи вже перед люстром капелюша.— Переконана, що всі оці хамуги страшенно дурні й лізуть сюди обдирати панів.

— Таж у них голод,— спалахнула Наталя,— безробіття, вони шукають шматка хліба... А з Орисі може вийти, та й вийде ще добра покоївка... тільки не залякуй!

— Покоївка! — презирливо засміялася Катря, натягаючи рукавички.— Ще що-небудь потягне!..

— Це навіть гидко! — відрізала їй сестра стриманим шепотом і вийшла до другого покою.

Остання фраза зачепила готову до виходу виряджену панянку й охолодила трохи її роздратованість.

— А що, відшукала брошку? — звернулася вона до. Орисі, що ввійшла до покою.

— Ні, нема там!.— відповіла Орися боязко.

— Щоб була! — грізно підкреслила білява панянка і спинилася коло дверей.— Гляди! — повернулася вона знов до Орисі і додала суворим, розміреним голосом: — Щоб котлети були мені цілі: є ж що й без того жерти! А їх розігрієш на бензинці і подаси до вечірнього чаю... Чуєш?

— Чую! — відповіла ледве чутно дівчинка і заморгала очима.

— "Чую"! — передражнила її панянка.— І щоб усе в мене було ціле, гляди! — і вона нарешті вийшла, хрьопнувши дверима.

II

Орися залишилася в хаті зовсім сама: старої пані, що взяла її з села, не було вже два дні в місті; куховарка, відбувши обіда, замкнула пекарню, а панянки пішли гуляти.

Орися замкнула за ними двері, пройшла вітальнею та їдальнею до свого передпокою й сіла на дзиґлику біля вікна. Воно виходило до сусіднього двору; з другого поверху здавалося, що він лежить коло її ніг; а за цим двором виходили кутками ще інші двори, нагромаджувалися зелені покрівлі домів, роблячись дедалі все кучнішими й дрібнішими; а за ними далеко-далеко на околиці видко було смужку поля, за нею синів уже стьожкою в тумані й ховався за обрієм золотистого неба ліс.

Дівчина потопила очі в далекі сизі торочки, і її обхопило жагуче бажання вилетіти з цієї кам'яної клітки.

"Ой, коли б мені крила, як он в тієї малої пташки,— думалося їй,— полинула б я далеко до моєї матінки, до моєї єдиної радості на всьому божому світі!.. Що-то вона поробляє? Як перебивається в своєму горі? Ой і зажурилася ж я за тобою, звелася серцем, та далеко тільки звідсіля моя рідна сторононька! Хоч би за той ліс: там ідуть луки й поле, а за ними, мабуть, села. Жито тепер по коліна буде, викинуло давно стрілку, а то й колос уже виставив із зеленої пазухи ясні вусики. І робити там веселіше: тепер пішла полонка городів, баштанів, а може, й на буряки єднають. Весело полоти, як збереться багато дівчат: довгі ряди їх рябіють, як той мак, співають вони пісень та сапками вимахують... не душно ще, вільний вітерок повіває, жайворонки підкосяться стрілочкою догори й заливаються радісно, а понад нивами та сінокосами кібчики високо на однім місці тремтять... Ох! А тут?"

Розмова й сміх, що почулися з сусіднього двору, перервали нитку її думок. Вона перевела очі донизу й побачила, що на дворі гралися панські діти; у грі брали участь дві покоївки та два хлопці, мабуть, фурманів син та кухар. Гра йшла весело: діти захоплювалися тим, що дорослі їх забавляли, а дорослі раділи не з паненятами, а між собою погратися: м'ячі раз у раз влучали в якусь дівчину, а та намагалася помститися напасникові, ганяючись за ним із м'ячем; діти допомагали ловити втікача. Весела метушня розгоралася, і вибухи невтримного реготу змішувались із верескливими криками. В міру наближення вечора до тих, що грались, приєднувалися ті, що визволялися від праці — швець із ремінцем на лобі, молоденька, треба гадати, куховарка і просто захожий позіхайло... Невтримна веселість обхопила всіх і зчинила цілу бучу...

"Еге, ось і тут радіють,— подумала Орися,— теж, хоть і не так вільно, як у нас: тут і розігнатися нігде, а все ж весело!.. Отак тільки піти до них пограться, та я тут і не пішла б: засміють, гляди, проженуть, бо я по-їхньому, по-городському, й розмовляти не вмію, всі мене хохлушкою лають... Хоть би постояти там, послухати їхні балачки... Тужно мені тут, тоскно, неначе в острозі сиджу. Старша панна ще добра, заступається, та й сама пані не била і разу, а от білява, так на неї нічим не догодиш, усе вона кричить, лютує; очима б із'їла, та так словом дійме, як ножем гострим... А чи я ж не дбала, не намагалася? Нічого тільки не виходить: погляне вона, а в мене вже душа в п'ятах, нічого не розміркую, що робити, й виходить капость!.. Нещаслива вже я, видко, така безталанна... чи справді, як панна каже, ні до чого не здатна?!. Та невже ж і матері я не можу стати в пригоді?.. Господи! Краще тоді й не жити!"

У сусідньому дворі зразу стихли всі вигуки й забавки, мабуть, пани повернулися... та й темно стало; здалека по вулицях засвітилися ліхтарі. Посвітлішало. Орися зачинила в передпокої вікно. Вуличний гомін мало доходив до цієї частини квартири, а при зачинених вікнах по всіх хатах залягла похмура тиша, що серед неї виразно й глухо розносилося тільки цокання маятника. Орисі зробилося моторошно самій поночі сидіти, але лампочки вона не зважалася засвітити, боячися суворої й бережливої панночки, а через те тільки забилася в куток і заплющила очі.

Сидить Орися, тремтить із незвички, а думки далеко летять у її рідний край і малюють їй картини дитинства, що вже промайнуло; тільки не веселі й не радісні ці картини...

Їй ввижається похмура хата, темна, низька, з крихітними, підсліпуватими вікнами. В хаті ліворуч сидить її бліда, худорлявенька мати. Орися припала до неї навколішки, а мати жалує і обливає її голівоньку дрібними сльозами... Вона почуває, як на її голу шийку крапають теплі крапки...