Кармелюк

І

1812 року, напровесні, коли на благодатному Поділлі стелилася оксамитом озимина й смарагдом вилискували луки, коли сади одягалися в пухнасто-біле й ніжно-рожеве вбрання, а грабові ліси вкривалися легеньким брунатним серпанком,— на широкому дворищі пана Пігловського, в селі Го-ловчинцях, було метушливо й гамірно. Біля довгої, гонтом критої стайні стояли й каруци на високих ресорах, і плетені тачанки, й високі, з особливими колисками-сидіннями шарабани. Машталіри, форейтори, козачки у всіляких костюмах — і французьких лівреях; і старопольських чумарках, і козакинах,— снували поміж екіпажами, виводили коней і товпилися гуртками впереміш з місцевою челяддю коло пекарні. Мурований панський будинок, що розкинувся двома крилами й гордо дивився мегоніном-баштою в небо, виблискував якось святково вікнами, в котрих мелькали силуети пишних фігур. Господар дому, пан Адам Пігловський святкував повернення з-за кордону двох синів, які закінчили свою освіту; з цієї нагоди й з’їхалися тепер до маєстатного й поважаного в повіті дідича найближчі його друзі й сусіди.

В просторому салоні пана Пігловського точилася жвава розмова; товариство тут зібралося після доброго обіду й, попиваючи ратафію 1, наливки та старе угорське вино, тішило себе відпочинком і бесідою.

Вітальня обставлена була масивними меблями .червоного дерева з інкрустаціями й бронзою, на підлозі лежав розкішний домашньої роботи килим, на стінах висіли естампи, що зображували сцени героїчних сутичок Костюшка та епізоди з французької революції; найпочесніше місце посеред кардиналів займав портрет Наполеона Бонапарта. На двох мармурових тумбах стояли бронзові фігури Яна Собеського й королеви Бонни2, а на екрані, що закривав собою великий камін, був вишитий одноголовий орел, котрий шматував труп ведмедя 3. На каміні стояв старовинний бронзовий годинник, а з кругу плафона спускалася кришталева люстра на багато свічок, виблискуючи цілими гронами лискучих дармовісів. Серед крісел розставлені були маленькі столики, на яких красувалися на позолочених тацях вигадливих форм сулії й фляги та виблискували кришталем довгі пугарі 2 й череваті чарки. Побіля високих вікон плавали тонкі сизі струмки тютюнового диму...

Господар дому, середнього віку дебелий чоловік, сидів, розвалившись у кріслі, висунутому майже на середину, і велемовно просторікував, попихкуючи люлькою з довгим чубуком.

На ньому був чорний редингот з високим відкотним коміром та біла шовкова камізелька. Маленькі бурці, спушений на голові кок і безбарвні очі надавали його голеному, безвусому обличчю холодного, пиховитого виразу; загалом, він скидався на якогось іноземця-вельможу.

Поруч нього, обіпершись об високу спинку крісла, стояв одягнений за останньою паризькою модою юнак років двадцяти, з світлими очима й ніжним, але трохи вже змарнілим обличчям,— то був син господаря, Алоїз; другий син, Казя, не схожий ні на батька, ні на брата, з живими вогненними очима брюнет, стояв коло дверей до зали і щось нашіптував довготелесому з червоними очима й багровим кінчиком носа суб’єктові; негарна, голена фізіономія цього пана посміхалася, солодко примружуючи очі,— то був сусід Пігловського, пан Віцентій Хойнацький 4, чоловік огрядної, знаменитої й суворої пані Доротеї, що сиділа на дивані.

Поважна дама, хоч уже й не молода, цвіла ще в пишноті та здоров’ї. Повні рум’яні щоки її скидалися на добре випечені пухкі палянички, підборіддя закруглялося задиркувато й уступами зливалося з розкішним бюстом; соковиті темно-малинові губи її були трохи розкриті, мовби від надмірного хвилювання, а великі сірі очі маслилися від тоскного, неурівноваженого томління,— взагалі, пані Доротея була цілковитою протилежністю своєму чоловікові. Вона старанно дерла з шматин корпію, коли-не-коли поглядаючи кокетливо на молодого франта, що сидів поруч неї; блідий і вичавлений, мов цитрина, цей' варшав’як прибув сюди з екстреним дорученням від графа Огінського 5. Гетри, черевики й жабо, а також гостренька борідка й вусики, підкручені вгору шилом, надавали його щуплявій постаті комічного вигляду. Франт, очевидьки, танув перед силою форм пані Доротеї і щось солодке белькотів їй.

Ліворуч у кріслі важко розсівся й шумно дихав могутніми легенями пан Фелікс Янчевський6.

Присадкуватий, широкоплечий і кремезний, він був схожий на викорчуваний дубовий пень; темно-червоне, налите здоров’ям обличчя його дорідними рисами скидалося на грубо одлиту бронзу, особливо шия, на якій можна було й обіддя гнути. В очах його, проникливих і жвавих, світилися розум і енергія, але у виразі їхньому було щось неприємне, зле, а характерні зморшки між бровами додавали йому ще риси впертості й нестримності. Низько острижений каштановий чуб, немов дороге хутро бобра, вже полискував сріблом... Пан Фелікс був у довгих чоботях та венгерці і, нахилившись уперед, слухав господаря, намагаючись уже кілька разів перебити його, але марно.

Окремо біля каміна сидів у темній сутані молоденький і чистенький, мов білий грибок, йогомосць ксьондз; він провадив тиху якусь розмову з надміру товстим брюнетом у пишному старопольському костюмі з вильотами, кривулею й навіть підголеною чуприною,— паном Фінгером, маршал-ком.

У кутку вітальні, суміжної з кабінетом господаря, стояв гурток ще кількох юнаків; серед них був коморник (землемір), який приїхав місяць тому з герцогства Варшавського 7 робити стратегічні зйомки, а за тим гуртком, упхавшись трохи в крісло й схиливши на груди голову, безтурботно спав літній уже і надміру розповнілий поміщик...

Волю вислову цього чоловічого, товариства трохи стримувала єдина дама — Доротея, але вона невимушеністю поведінки намагалась упевнити оточення, що вважає себе теж скоріше чоловіком, аніж жінкою, та й багато хто з її друзів називали її не пані, а пан Доротея.

— Еге ж, еге, панове,— переконано вів почату мову господар,— Московії тепер — три чисниці до смерті...8 А як кошлатий ведмідь витягне свої лапи, тоді наша Польська відродиться, немов фенікс, у новому крулевстві і під опікою генія, можливо, знову розправить крила від моря й до моря!

— О sancta spes! 3 — побожно мовив ксьондз, підвівши очиці д’горі.— Яка мрія, яка втіха, яка перемога вірного католицькій церкві народу! Так, линуть великі хвилини, і ми всі повинні з’єднати і руки, й серця на врятування ойчизни від кормиги...

— І з’єднаємо, як бога кохам! — скрикнув фальцетом Хой-нацький, витягши комічно, мов гусак, свою шию.— Я піду...

піду, чорт забери, і покажу москалям, де раки зимують!.. Хоч би й як там люба Доротея нудьгувала... та обов’язок і ойчиз-на передовсім!

Доротея посміхнулася презирливо й заходилася рвати корпію.

— А я — в гусари! — мовив із захватом син господарів — Казя.— Через місяць — у Варшаву, а там — у ряди безсмертних... Батько вже дав згоду, а князь Чарторийсь-кий 9 — рекомендацію...

— Так, так, до нас! — заманливо докинув франт.-— Ми панопі покажемо, що таке Варшава!

—. Ох-ох! — зітхнув Пігловський, але нічого не заперечив синові,

— А наполеонівські полчища вже рушили на Росію? — поцікавився пан коморник.

— Уже, я гадаю, біля кордонів колишньої славної Польщі,— відповів Казя.— Нам важко було й проїхати... Вся бвропа зрушилась... Військо, мов лавина, росте і нестримним потоком наближається до ненависної Московії...

Молодець, добрий хлопець! — похвалив, сколихнувши своїм черевом, пан Фінгер.— Патріот, та й годі! Так, вершиться доля. Всі великі патріоти: Радзівілл, Сангушко, Хот-кевич, Потоцький — прилучилися до легіонів нового Александра Македонського...10

— Ах, Наполеон! — пустила під лоб очі Доротея.

— Атож, усі наші дами просто зачаровані його особою.

— Не тільки зачаровані, а й одухотворені... Ха-ха! — гаркнув трубою пан Янчевський.— Далібуг, родять навіть дітей по портрету... викапаних...

— Ха-ха-ха! — розсміялася молодь на слова Янчевського, а ксьондз сором’язливо усміхнувся.

— Браво, браво! Честь нашим дамам, якщо отаких геніїв та подарують ойчизні! — заговорив знову пан Фітігер.— Але ось що: треба серйозно подумати... Наше становище все-таки ризиковане... ми будемо збоку... і в разі невдачі...

— Невдачі, пане маршалку? Ха-ха! — обурився господар.— Всесвітній геній не має невдач! Він із жменькою французів підкорив усю Європу, то хіба з могутньою армією своєю і з цілою Європою не роздушить Росії? Го-го! Проше пана! І пух, і пір’я полетять з цієї двоголової ворони!..11

— Браво! Досконале!! — засміялися всі гості.

— А ми тут йому й приготуємо всі плани і всі шляхи,— додав злорадісно коморник.

— Варшавське герцогство з наказу Наполеона приготувало вже війська шістдесят тисяч... та, крім того, двадцять

тисяч селян ще навчаються,— хвальковито додав вар-тпав’як.

— Так-то воно так! Нічого не пошкодуємо й не пожаліємо,— протяг після невеликої паузи Фінгер.— І я певен, що Наполеон повалить Цезаря, але мені трохи й жаль молодого Олександра, —доброго монарха, з м’яким серцем і світлим розумом...

— На бога, пане! — запротестував ксьондз.— Хіба схизмат може бути щирий?

— За юного монарха жилося нам чудово: і влада наша, як бачите, відновлена, і хлопи упокорені...

— Що правда, то правда,— докинув Хойнацький. '

— То пан маршалок тільки за свою шкуру тремтить? — кинув ущипливо пан Францішек.— А про самобутність ой-чизни, про славу Речі Посполитої й забув?

У рядах молоді почувся на ці слова співчутливий відгук,

— Мосці пане! Я довів і доведу свою відданість моїй ойчизні,— спалахнув зачеплений за живе господарем Фінгер,— але мені подобався більше план князя Чарторийсько-го 12, перехоплений графом Огінським: створити з північно-західних і південно-західних губерень велике герцогство. Сам Цезар схвалював цей план..,

— Схвалював, та нічого не робив, а тільки водив! — заперечив господар.

— Марнослів’я і лукавство,— зітхнув ксьондз.

— Проше пана! — гарячкував, сопучи й колишучи чере вом, пан Фінгер.— Не можна ж усе зразу... Треба було обміркувати проект, обговорити та тоді й почати... Еге ж, були й укази про перетворення литовських губерень, але граф Огінський заявив Цезареві, що це вже запізно, що Наполеон обіцяє багато чого полякам і що тепер одне зостається: оголосити наш край польським крулевством і щоб Цезар Олександр став королем...

— Не може бути некатолик королем католицької держави!— не погоджувавсь господар.

— Ну, а коли Наполеон нас обдурить?

— Та що ви, пане?! Ніколи! Повік! Великий імператор любить поляків...