І від цього ще трудніш було силувати себе і в виразі обличчя, і в позі. Тим-то не знати вже яка й рада була, коли Сава Петрович сказав їй годі на сьогодні. Не видно вже гаразд у хаті.
Мерщій ступила з свого місця і зразу ж у ту кімнату (де й тоді переодягалася)— скинула запаску, а наділа спідницю. За хвилину стала на порозі. Сава заступив дорогу.
— Ну, коли ж, Катре, завтра?
Катря заперечливо похитала головою. Відказала, що не прийде вже більш. І ніколи-таки — до машини вже треба, й гречка на полі. Сава махнув рукою. О, це пусте, мовляв. Можна когось і найняти замість себе до машини. Це він зробить. Катря знов заперечливо похитала головою.
— Ні, не хочу. Пускайте!
Але Сава Петрович не сходив з дороги. Навіть іще за руку спробував узяти (звільнила Катря руку), заговорив, занепокоєний:
— Ну, як же це, Катре! А що ж я буду робити...— почав і не закінчив. Він був і справді розгублений і занепокоєний. Не стільки за долю картинц (і без Катрі обійдеться), як за щось зовсім інше. Щоправда, він з першої хвилини вже побачив, що з Катрею нелегко буде, що тут доведеться поморочитися. Але тим більш хвилювала вона його. І як же тримав себе обережно з нею,— як по нотах. А отаке вийшло. І Іі, ні, це неможливо!
Проте, як не умовляв, Катря стояла на своєму. Навіть і страхання його тим, що картина пропала, нічого не допомогли. І раптом знайшов Сава вихід: мовляв, доведеться тоді хоч по пам'яті. Далі міркував уголос, що труднувато буде, ну та вже нічого не поробиш. Хоч би був знав краще її, Катрю. За один день обличчя не запам'ятаєш. Хіба що кожного дня хоч увечері, як вона з роботи вернеться додому, забігатиме до неї на часинку, щоб відновити в пам'яті.
— Да, це — ідея! Отак ми й зробимо, Катре!— І затим, помітивши, як раптом зашарілася молодиця, і розуміючи по-своєму це, аж ізрадів, а з радощів забув навіть і про свої "ноти", заговорив необережно:— Сьогодні й заскочу, Катре. З гостинцем!— і знову за руку. Але молодиця руку вирвала.
— Не в ті ворота заїхали. Пустіть!— Пройшла через кімнату, на порозі спинилася і ще кинула:— Я вам не Легейдина малолітка!
Дорошенко на мить оторопів. Але враз зірвався з місця, виткнувсь за поріг і кинув услід, як тільки міг, брутально:
— О, видать, стріляна птиця! Думаєш, повірив, що чесна! Ціну собі набиваєш!
Як ошпарена вибігла Ка_тря із школи. Верталася додому людною вулицею, низько нагнувшися, нічого не бачачи за-сльозеними від образи та сорому очима. Потім і дома не зразу заспокоїлась. Так і стояли у вухах останні його брутальні слова. А ще до всього й дома клопіт: на току сусідині кури в снопах, прийшли з череди вівці (двійко було іще з приданого— держиться їх заради дитини),— хвора одна. Похвалився чабан, що й кров пустив, ну, а щось невесела-таки. Треба б щось робити, до коновала збігати, ну, й стіжок укривати ж треба,— гримить он. А тут іще й Остапко розіскім-ливсь,— за спідницю'чіпляється,— ляснула. Управилась трохи з господарством. Подоївши вівці, зайшла в хату малому вечеряти дати. А він спить уже: приткнувся на голому полу, кулачок під голову. "Бідне хлоп'я! Ніколи матері й не бачить досхочу, а я отак його..." Хотіла розбудити, але й жаль було будити. Присіла поряд і довго дивилась на нього. Погладила рукою по білявій, вигорілій на сонці, давно не стриженій голівці. І враз не стрималась — від жалю до нього, з пекучої удовиної самоти — заплакала. Од плачу її й прокинувсь Остапко. Нагодувала. Погомонівши з ним за вечерею, потім поклала спати, а сама до стіжка на тік вийшла.
Стала снопи складати. Накидає вилами на стіжок снопів, а тоді по драбинці вилізе — викладе їх, та й знову. Середину ще вибивала. Ще зараз і сяк-так, а вершити самій і зовсім ніяк — затече знов. Нагло з улиці:
— Добривечір, Катре!
— Здрастуй!— відповіла стримано. По голосу пізнала Юхима. І далі викладала снопи. Чула, тріснув тин. Підійшов Юхим до стіжка.
— Що ж це тобі, молодице, дня немає?
Катря нічого не відповіла. Тоді згодом знову знизу, з землі.
— А де ж хоч твої вила? Ага, є!— чути, поплював на руки, подав сніп на стіжок.
— Та не треба, Юхиме, хіба я й сама... Чи мені звикати! Юхим мовчки подав другий сніп. Катря взяла цей уже
мовчки. І так було, доки й стіжок вивершили.
— От спасіібі тобі, Юхиме,— за останнім снопом подякувала Катря.
— На здоров'я, молодице,— відповів Юхим. Далі вийняв кисет, одступив од стіжка трохи і, опустившись на землю, став закурювати.
Катря злізла з стіжка. Обгребла його чепурненько. Потім і до хати б уже, але якось незручно було Юхима залишати отак. Щось чи, сказати треба. А не знаходила слів. Юхим перший озвався:
— Сідай, Катре, не бійсь, не вкушу. Що дарма ноги трудити, натрудиш і на роботі завтра.
— Нічого, я й постою, я ненадовго. Що таки завтра рано вставати треба та й потім, правду сказати, про що нам балакати?
— О, ще б пак! У школі з паничем, видно, перебалакали все.
Катря здригнулася, наче з холоду, і згорнула руки на грудях. Спиталася, звідки це він уже й знає. Чи назирці ходить за нею? Юхим відповів, що назирці не ходить, а догнала на вулиці Химка Кисличиха: "Що ж це ти проґавив свою?"— "Кого "свою"?"—"Та Катрю ж, уже з паничем; тільки вчителі з дому, а вона до нього, як ласочка".
— Тю на неї!— аж кинулась Катря. Помовчавши трохи, звела очі на коваля:— А ти ото, Юхиме, і повірив?!
Коваль пильно подивився на неї.
— Ні, Катре, я не повірив. Не така ти жінка, щоб у розпусту вдатися. Ти — не-Химка.— І помовчавши трохи:— Чи думаєш, що як я ото зачеплю тебе іноді, то з неповаги до тебе? До душі ти мені припала! Тільки що лихо отаке — сама знаєш. А то б і дня не згаяв, сватав би тебе. Хороша ти мололиця! А ти питаєш, чи я повірив отій бридні. Про тебе я своїм очам не повірив би одразу, протер би перше, а вже тоді хіба,— не те що язикові бабському.
Катрі тепле щось хлюпнуло у грудях на Юхимові слова.
Одну хвилину стояла ще, як застигла, прислухаючись до себе. Якесь незвичне, незрозуміле почуття — вдячності, доні [Уя й поваги — пройняло Катрю і виповнило серце їй невиразним бажанням — розповісти йому, пожалітися. Аж і самій дивно — ніколи ще не було їй отак. На часинку була стрималась. А далі й не могла вже,— раптом ступила крок і опустилася біля Юхима на землю.
— І не вір, Юхиме, брехня все. Воно й я таки дурепа путня: потеліпалася не знати за чим. Щоб у саму душу плюнув!— І стала розповідати все, як воно було.
Юхим слухав, похмурий, не перебиваючи й нічого не розпитуючи в неї. Уже як скінчила жінка і, схвильований розповіддю, спогадами про образу, забринів слізьми її голос, торкнув за руку й сказав, заспокоюючи:
— Ну, нічого, Катре. До душі тут іще далеко. Це як усяку підлоту їхню в душу собі приймати,— багато для них честі буде. Звичайно, потурати не слід,— було б таки заїхати по мармизі!— І затим зразу ж вернувсь до суперечки Дорошенка з Макаром Івановичем, що Катря згадала й про неї, але не розповідала докладніш. Тепер стала розповідати, як уміла, про все, що говорили вони один одному. Коваль слухав уважний і врешті, саме як дійшла до того, що Дорошенко Цро заробітчан казав, крекнув і перепинив мову.
— Еге ж, якраз попав пальцем у небо!— аж сплюнув Юхим.— Ну, а далі, мовляв, картина ясна,— видно й так уже, що за хлюст: полигач панський. Бачив їх на своєму віку всяких мастей. Інший — глянути збоку,— такий уже "стра-датель" за нашого брата мужика. А колупни, так панським духом і вдарить у ніс. Нічого. Хоч і який мужик іще темний та неписьменний, а проте життям уже трохи образований.
Він скоса зиркнув на Катрю,— сиділа уважна, очей з нього не зводячи,— то й ще став говорити далі. Як це саме життя мужика "образовує". Про заробітки, про ті ж таки заводи та шахти, про своє замолоду блукання в світах — і по шах-тах, і по портах вантажником, аж поки не осів оце в них у Вітровій Балці — за коваля в князевій економії. Та про науку, що виніс її з отого блукання.
— Еге ж, мабуть, ні в яких класах не здобув би отакої науки, як у широкому світі поневіряючись. То отак і багато хто з заробітчан. "Лишай на село заносять". Ач^ хлюст який!
— Юхиме, я оце тебе слухала,— стиха озвалася Катря,— це ж, по-твоєму, виходить, ніби й добре — отакі злидні на селі, що доводиться бідним людям на заробітки йти, "наука", кажеш.
— А то вже, Катре, з якого боку на це подивитися. Не добро — злидні. Краще, коли б краще. Щоб кожен жив у достатках. Так нема ж цього. І ніякі мудрії цього не вимудрують, поки народ сам своєю головою та своїми руками за це не візьметься. А тим часом отак воно й буде ще: одні багатітимуть, а другі убожітимуть. Хоч-не-хоч, а при отакім безземеллі надівай торбу на плечі та й на заробітки. Думаєш, як ти свого виростиш малого, то не вирядиш отак?— вирядиш! Ну, а тут уже вся ця справа і другим боком повертається. Інша й картина. Атож! Про тих уже, що назавжди залишаються на шахті чи на заводі, немає що й казати, одне слово — робітничий клас. Але й ті навіть, що тільки потруться серед робітників, пороблять зиму, чи що, та й до-дому-таки на свій наділ,— і ті вже вертаються на село не тими, що з дому йшли. Не ті вже й думки в них у голові, не те й сознаніє жизні. А це вже, Катре, і справді добре. Думаєш, довіку отак будуть пани над нами панувати, жили вимотувати, на нашій кривавиці розкошувати? Ні! Ми до них ключі підберем!— Він потушив об долоню недокурок, потім потягся тілом і ліг на спину, руки заклавши під голову.— Отоді аж настане справжнє життя для нас.
Катря зітхнула й замислилась. Еге ж. Отак саме й брат Федь, бувало, каже (чи не од нього Юхим і похватив?). Коли не приїде з міста додому в гості, товариші посходяться в хату. Ото й почне розповідати — про місто, про завод, про життя робітниче... І теж отак: "Нічого, довіку не будуть панувати! Ми до них ключі підберемо!" Не все й добере Катря, не всьому й віри пойме, а полегшає на серці.
— Бо хіба ми зараз оце живемо!— помовчавши, вів далі коваль.— Чи ми той світ ясний за роботою, за клопотом коли бачимо? Ось таке сказати: лежу — небо зоряне. Таке вже приступне, здавалося б, проте коли я його бачив отак, щоб — любуючись?!
— Це ти правду, Юхиме, кажеш,— погодилась жінка і собі звела очі, на зорі глянула. Потім опустила голову, якусь мить, не знати, чи думала щось, чи просто прислухалась до сумовитої пісні на греблі.