Ти й не проводь мене: не можна так кидати покоїв... пани прийдуть, а тебе нема... не добре буде, не по-хазяйському... Ну, щасливо, моя дитино! Господь з тобою!
Вона міцно поцілувала Орисю й вийшла чорним ходом.
— Зайдіть же, мамо, після причастя, бога ради, зайдіть! — прохала Орися, присвічуючи їй лампочкою.
— Зайду, зайду!
Не встигла знизу вигукнути їй мати, як у парадному передпокою задзвонив нетерплячий дзвоник.
IV
Кинулася Орися відчиняти парадні двері, забувши навіть прибрати котлету, що залишилась.
Панянки повернулися в супроводі знайомого їм студента, що вже скінчив навчання. Панич по зовнішності належав до пшютів, а по певних ознаках до цікавих гостей.
— Куди ж ви? — надувши губки, граціозно здивувалася білява на простягнуту до неї паничеву руку.
— Додому, вже пізно! — усміхнувся панич, світячи скляним блиском своїх карих очей.
— Ми так рано не спимо,— загравала білявенька,— може, вам, дитинці, час уже спатоньки?
— Я таки рано лягаю,— сяяв широкою усмішкою панич,— завдяки науці: візьму книжку, та зараз же й засинаю...
— Який ви щасливий! — підвела брови білява і сумним голосом додала: — А я завжди мучуся безсонницею... але в помсту я вас зараз не пущу до вашої солодкої науки. Заходьте. Книжки не дам, а замість цього почастую цяцю-хлопчика котлетками та чаєм із бубликами... згода?
— Навіщо ж мені книжки,— ще більше всміхався він,— як ви самі...
— Така снотворна? — підхопила образливо панянка, спустивши очиці і глибоко присідаючи.— Дякую за комплімента!
— Ні... така цікава,— спалахнув гість,— що книжка...
— Та годі вам торгуватись,— перервала— нарешті цього діалога чорнява,— або входьте, або дайте замкнути двері, а то надокучило чекати: я досить виголодалась.
Орися ні жива ні мертва стояла при цій розмові: хоробрість, що на неї в певну хвилину вона була поклалася, швидко залишила її, руки холоділи, тремтіли, дихання ставало нерівне, в грудях щось стукало. Як пани рушили, вона не могла зсунутись із місця, і тільки недобрий панночин шепіт "двері" заставив її кинутися; але швидкий рух похитнув на лампі скло, і воно впало із жалібним брязкотом. Полум'я захиталося й почало мутно коптити.
— Ай, яка ти...— почала була панянка, але зразу змінила тона,— незграбна... Чого ж ти злякалася, любко? Дурниці! Загаси тільки лампу, щоб не начаділа, й зачини двері. Допіру з села, чистокровна! — звернулася вона вибачливо до гостя.— Не зачеплена ще загубною цивілізацією... Якраз на ваш смак...
— Облиште! — запалив сигару знайомий.— Ніколи не мав таких смаків.
— Еге! — всміхнулася білява.
— А що ж ти — розігріла котлети? — звернулася вона ласкаво до дівчини.— І настановила самовара?
— Ні! — ледве чутно, тремтячим голосом відповіла Орися.
— Як?! — піднесла була голоса білява, але сестра перервала вибух байдужою заявою: — Не хвилюйся, Катре, я все це поладнаю!
— Сірники хоч подай — штовхнула в темряві Катря Орисю.— Та моторніше там!
Лампи було позасвічувано, і панянка сіла на тапчана забавляти свого гостя, сподіваючись, що сестра все приготує в їдальні.
Не дивлячись на всі зусилля здаватися перед гостем лагідною й дотепною, роль її на цей раз не вдавалася: це ще більше дратувало сповнену порядності панянку, і вона з нетерплячкою, що все збільшувалася, чекала заклику до їдальні.
А в чорному передпокою відбувалася тим часом така сцена.
Коли запалила Наталя бензинку і звеліла подати котлети, то Орися кинулася до неї, обняла коліна й почала цілувати її, хлипаючи й тремтячи всім своїм худорлявим тілом.
— Що з тобою, Орисю? — підвела її Наталя.
— Простіть,— хапала та її за руки,— помилуйте й пожалійте!
— Та що ж таке? Заспокойся! Котлет нема? Повечеряла, дівчинко? Не бійся!..
— Не я...— хлипала Орися.
— Кіт поїв? Еге?
— Ні...— уривчасто з конвульсивними зусиллями цідила слово за словом Орися,— мама моя були тут, голодні... мало не падають... Я дала три котлети й булку...
— Матері дала? Ну й добре, так і слід! — заспокоїла її Наталя й погладила по голівці.
Орися стояла, роззявивши рота від нерозуміння і не йняла віри своїм вухам.
— Тільки ось що,— додала, кваплячися, чорнява,— щоб сестра не розгнівалася, то ти зараз же настановляй самовара та й збігай до крамнички по бублики,— подала вона гроші,— а я зварю яєць.
— Наталю! — гукнула білява в напрямі до їдальні.— Чого ж ти пораєшся так довго? Юрко Павлович дуже голодний.
— Зараз! Трошки терпіння...— почувся з їдальні Наталии голос.
— Та я таки захляв... виходили багато...— позіхнув гість у руку.
— Може, вам учену книжку дати швидше? — прижмурила панянка, шуткуючи очиці.
— Ні, тепер зайве...
— Через те, що я тут?
— Та ні ж бо, через те, що котлети...
Яке ж то було здивування й гнів Катрі, коли сестра оповістила, що котлет немає, а вона зварила замість їх яєць.
— Як нема? — схопилася з місця білява.— Це що значить?
— Впустила, розігріваючи, каструльку, та й вже! — пояснила байдуже Наталя.
— Шкода! — зітхнув гість.
— Цього бути не може! — блискала гнівом білява.— Не дивлячись на твою природжену спритність і грацію, це річ неможлива!
Вона вискочила до передпокою.
— Де ж це котлети? — зашипіла вона до Орисі, що дуже розгубилася.
— Не знаю, не брала!.. — бурмотіла вона побілілими губами.
— Ага, ось вони! Так це ти, паскудо, злодійко? — сіпнула вона за рукава дівчинку, що вся тремтіла.
— Не буду! Помилуйте й пожалуйте! — верескливо заголосила Орися, і це голосіння при ніяковому мовчанню донеслося до їдальні.
— Катре! Йди сюди! — підвисила голоса, наливаючи чаю, Наталя.— Це я не перекинула, а з'їла, бо... голодна була.
— Неправда! — різко їй заперечила, входячи до їдальні, Катря, вся розчервонівшися від роздратування.— Не дивлячись на вашу здібність робити всілякі капості, такої б і ви не зробили...
— А от же й зробила! — всміхнулася Наталя.
— Хоч яке хвальне ваше християнське бажання взяти на себе чужу вину,— в'їдливо вимовляла сестричка,— а все ж, по-моєму, неморально потурати дику розбещеність і огидні інстинкти.
— Одначе ви з динамітцем, хоч нехай...— почав був, мигкаючи очима, її молодий філософ.
— Та ні ж бо, я винна...— енергійно перервала їх Наталя,— з'їла, зжерла... Юрко Павлович мені пробачить; я йому завтра зроблю добріші котлети, а зараз він з'їсть пару яєчок.
— Та я можу й яєчка! — погодився він усміхаючись.
Катря хоч і замовкла, але не могла перемогти своє роздратування, воно мигкотіло в її стемнілих очах і блискавкою перебігало по м'язах личка, що гаряче палало.
Не дивлячись на всі зусилля Наталі розсмішити сестру й гостя, обидва вперто мовчали: перша від обурення, що все зростало, а другий — від сну, що налягав на нього. Вечір не клеївся, і білява, нарешті, перша підвелася, поклавшися на головний біль.
V
Коли, випровадивши гостя й погасивши лампи у вітальні та їдальні, Наталя увійшла до панянської хати, то на неї з нестримним натиском враз налетіла сестричка.
— Це з вашого боку огидно виставляти мене перед чужою людиною в непривабливому вигляді! Я розумію ваші погані наміри!
— Та опам'ятайся ти, покинь свої лайки: чим же я винна?
— А навіщо брехала?
— Та хоч би навіть брехала, так нате, щоб зам'яти вашу порядність, що зійшла з рейків.
— Недотепно й пошло! Ви своїм заступництвом та потураннями оцій паскуді найбільше мене дратуєте: ви мене з матінкою в домовину хочете загнати... Отаке зухвальство: не дивлячись: на мого наказа, насмілитись ізжерти...
— Та вона не їла!
— Я з тобою й розмовляти не хочу, хамська тіточко! — не стримуючи вже себе й закусивши вудила, лютувала білявка.
Вираз її обличчя становився з кожною хвилиною все неприємнішим: очі світилися холодним, зеленкуватим вогнем, чубок розпатлався й негарно стирчав.
— Та хай тобі всячина! Надокучила! — огризнулася нарешті Наталя й запалила цигарку, важко опустившися на ліжко з журналом в руці.— До неї заходила її мати, от що! — додала вона, простягаючи ноги.
— Як?! — підхопилася, неначе вжалена скорпіоном, білява.— Ось що! Якісь парії заходять ночами, хазяюють тут самовладно... жеруть усе... й тягнуть, звичайно... Атож, тягають!—підкреслила вона на направлений на неї докірливий сестрин погляд.— Напевно, щось та вкрали!
— Ти просто слаба,— показала на голову Наталя й відвернулася до стіни, вирішивши не звертати уваги ні на які сестрині вихватки.
— Це правда, що з ідіотами ошалієш! — не переставала білява.— Гей ти, ідоле! Ступай сюди! — гукнула вона в двері.— Ще нарутишся...[1] сюди, кажу!
Орися несміливо стала в дверях і нервово підняла руки, неначе затуляючись від стусанів, що їй загрожували.
— Підійди, підійди сюди! У! З матінкою порядкувала? — потягла вона за рукава свою жертву.— Оце що? Прибрано? А книжки як лежать? А шпильки на своєму місці? А крісло як стоїть? Рівно? Тварино ти погана! Бити б тебе... по пиці... тільки рук не хочу паскудити... Жерти з матусею вмієш, а робити, так хай, мовляв, панянка прибирає!
— Не буду! — заливалася слізьми Орися та намагалася вловити панноччину руку, але та відсунула її загрозливим рухом.
— Не буду! А це що? Чого тут в туалетних шухлядах таке безладдя? Надушилася, мабуть, помадилася, пудру брала?..
— Хай мене хрест уб'є! — божилася Орися, лякаючись дедалі все більше.
— Повірю такій поганці! Щоб завтра твого духу не було! — тупнула ногою панночка і хотіла була виштовхати Орисю за двері, та згадала про брошку.
— Стій! Я не бачу брошки! Де вона? Знайшлася?
— Ні! — прошепотіла беззгучно Орися й побіліла вже вся як стіна.
— Ні? Ха-ха-ха! Так нема її? Он як? Ага, це прегарно, чудово! Значить, підчепили з матусею?
— Катре! — з загрозою промовила Наталя й підвелася з ліжка.
Орися перестала плакати, а, широко розплющивши очі, остовпіла. Вона почувала, що неначе хтось ударив її в серце ножем та ще й повернув його в рані... В цьому болючому почуванні обпекла її образа не за себе, а за матір... За віщо її, нещасну? Вона й без того від вітру хиляється, жовта, з запалими щоками...
— Милуйтеся-бо вашою протеже! — злобно язвила, почуваючи тепер за собою силу, білява.— Вкрала брошку та й передала вкрадену річ матері.
— Та що це ти, пошукай!
— Шукала, спробуй вже ти!
Наталя почала пильно скрізь нишпорити, але, поспішаючи, рилася все на тому самому місці.
— Шукай, шукай: вона тут сьогодні лежала... Ти знаєш, що я завжди в цій шухляді кладу золоті речі, що часто в розході,— все стриманішою та стриманішою робилася Катря, накопичуючи всередині запаси злості.— Признавайся! — сіпнула вона раптом дівчину за рукав.— Скільки ти вкрала речей? Скільки передала матері?
Від несподіваного стусана Орися впала навколішки й почала руками бити себе в груди, не можучи вимовити ані слова.