Адже були місячні!
Якось прочитала про молоду сім'ю, що розпалася. Після того, як народилась дитина. Мати цієї дитини до шлюбу гуляла із негром, і хоч від нього не завагітніла, все одно, вийшовши заміж за іншого, народила чорношкіре дитя.
Поверталась з роботи — підгиналися ноги в колінах: Олег уже все знає. Одчинить двері — побачить його нещадне обличчя. Не зважувалась одразу ж зайти до квартири. Стояла, вслухалася: вдома Олег чи ще не прийшов...
Сама себе не впізнавала — дратувала кожна дрібниця.
Часто пуштрила сина (було за що пуштрити!), весь час зривалась на крик, й одного разу, коли його до школи відводила (найчастіше робив те Олег) і щось йому по дорозі вичитувала, син, зупинившись, сказав:
— Ти мене, мамо, не любиш!
Як по обличчі ударив!..
Якось син прийшов зі школи — від нього тютюном так і несло.
— Ти куриш?! Куриш?! — Лясь-лясь по обличчі. — Господи, за що мені така кара!
Ледь діждалась Олега.
— Дожилися! Хоч ти йому щось скажи!
Олег обійняв сина за плечі, повів до кімнати сусідньої. Що йому там казав, про що розмовляли, так і не довідалась. Тільки вийшов син — сліз повні очі.
— Я ніколи-ніколи не буду курити!
Повертаючись із школи, ще з порога запитував:
— Татко вдома?
Біг до татка — ділитись новинами свіжими.
Без татка вже й дихнути не міг.
А татко — без нього.
XV
З року в рік, з місяця в місяць — череда днів безпросвітних. Без сподівань, без надії. Три богині, три парки, пряли нещадно тонку ниточку її долі лихої і в будь-яку мить могли її обірвати.
Щоб не збожеволіла, лишали їй щороку невелике віконце: місяць у Карпатах. Куди вона втікала разом з чоловіком та сином. Бо Олег мав усього місяць відпустки.
Воліла довіку лишатися тут. В найглухішому закуткові, де лише гори, небо, звірі і птахи.
Переїхати ж до іншого міста — годі й надіятись. Олега уже призначили головним редактором, Олег став би дибки.
XVI
Його дружно ненавиділи учні.
Особливо за те, що чіплявся до кожної, на їхній погляд, дрібниці. Зупиняв, довго й нудно вичитував. А то й вів до директора.
І тоді виклик до школи батьків — забезпечений.
Заочі називали Чумою.
— Чума йде, тікаймо!
— Хлопці, Чума!
Навіть завуч якось йому зауважила:
— Вікторе Семеновичу, чи не здається вам, що ви переборщуєте?
— Олено Петрівно, я педагог, а не нянька!
Оксана ж намагалася з ним не стрічатись. Десятою дорогою обходити.
Як вона його ненавиділа!
І коли син якось сказав:
— Мамо, а Віктор Семенович дуже погана людина!
Коли син це сказав — не заперечила. Не обірвала сердито: отаке — про учителя!
— Він і справді нехороша людина. Ти од нього, синку, подалі... Найбільше боялась, що вони стануть поруч...
XVII
І настав рік тринадцятий...
XVIII
Олег нагло загинув, коли був у відрядженні. Їхній "Москвич" лоб у лоб зіткнувся із вантажівкою. Загорівся, зім'ятий, — не врятувався ніхто. Усіх так і ховали: в домовинах запаяних. Три могили — три невигойні рани. Тужна мелодія не могла заглушити ридань.
Вона лише не плакала. Застигла у горі, і туга, слізьми нерозбавлена, так палила їй серце, що воно от-от мало згоріти...
XIX
А згодом повісився син: знайшлись добрі люди, які просвітили, хто його справжній батько. Лишив по собі коротку, як подих останній, записку: "Ти нас зрадила!.. Зрадила!.. Зра..." На останньому слові зламалось перо, і він пожбурив ручку додолу...
XX
І свідомість потьмарилась. І в голові ревіло, гуло, боляче било у скроні: "Зрадила!!! Зрадила!!! Зрадила!!!"