На ярмарок з усіх усюдів з'їжджалися люди, і серед них цигани. Одного разу вони ночували у нашого сусіда Івана Корнійовича Кор-нієнка — в дядька Тишка. Циганок і циганчат я зблизька не бачив. Зате вразив мене циган: чорний, весь оброслий волоссям і —т— рябий! Була спожива для мене!
І ось сидять молоді матерки; мама пряде, ті гостюють і все розповідають й розповідають. Трапилося це в такому і такому селі. Звечора циганчук потай сховався в печерці, яка є під піччю в кожній хаті. Коли поснули всі, впустив той циганчук своїх побратимів всередину. Надумали вони обікрасти господаря та ще й так, щоб і свідка жодного не залишилося. Як заскочили в хату, повиймали ножі і почали всіх вряд різати. Вирвалася з рук розбишак лише одна дівчинка років тринадцяти. Кинулася в розчинені двері, але в дверях зачепилася розкуйовдженими косами за гак, на який защіпалася зсередини хата. Цигани упіймали її й дорізали. Але була там ще одна, ще менша дівчинка. Ця в колотнечі, охоплена жахом, заховалася в ту саму печерку під піччю, де таївся один з цих харцизів. Вона й розповіла потім людям про трагедію, яка сталася в тій хаті.
Ця моторошна новела зовсім приголомшила мене. Я не міг після цього сам ні спати, ні залишатися наодинці в хаті. Плакав, ліз до мами і міг заснути, лише міцно вчепившися в неї обома руками. Коли ж мама вдень замірялася вийти з хати, а мене залишити самого, я зчиняв крик, хапав маму за спідницю, за ноги:
— Ой, не ходіть, мамо, я боюся!
Мама, проте, не дуже зважала на ці відчайдушні вигуки, енергійно шльопала мене, де належало, і, підхопивши, закидала на піч.
— Сиди там, не показуй і носа!
Я сидів, тулився до гарячих стінок комина, з жахом прислухався до того, що робилося навколо. Рипнули чи не рипнули двері, хруснула чи не хруснула грудочка у когось під ногами, а я уже бачив нашу хату атакованою циганами. Де ж тут плакати, коли таке страхіття в хаті?! Я притихав, тулився до комина, переставав навіть дихати, щоб ніхто не помітив. І, перевтомившися від жаху, засинав важким неспокійним сном.
А балакучі матерки неначе умисне нагнітали, розповідали пригоди одну страшнішу за другу.
У нашому селі церква стояла окремо від кладовища. А то десь було таке село, де церква стояла серед самого кладовища.
Діло було взимку. Пішов церковний сторож в обхід навколо церкви. Сотні, а може, й тисячі ра$ів робив він такий обхід за своє життя, і завжди все було благополучно. А тут його спинив якийсь глухий розпачливий стогін. Спинився наляканий сторож, прислухався і зрозумів, що ст,огін ішов з-під землі, із могили. Сьогодні вдень тут поховали якогось мерця. Жах охопив бідолашного сторожа. Однак він все ж не розгубився. Підбіг до дзвіниці, натяг мотузка і почав калатати на ґвалт. Прибігли люди, взялися відкопувати могилу. Відкопали труну, відкрили віко і вжахнулися: всередині усе носило сліди моторошної боротьби. Заживо похований робив нелюдські зусилля визволитися. Гриз дошки, дряпав їх пальцями, підважував смертельне віко спиною і в цій боротьбі поламав руки й ноги.
Проминуло, мабуть, з шість десятків років від того дня, як я почув цю розповідь, і все одно волосся і зараз ворушиться на голові. А що ж тоді діялося зо мною! Можна було б збожеволіти, коли б не рятівні мамині коліна, не рятівна її спідниця. Я не одлучався від неї й на крок. Коли ж вона робила спробу залишити мене самого, плакав так, іщо навіть вона, яка так безстрашно дозволяла мені гасати н& корді, задумувалася і казала тітці Мотрі:
— Щось з дитиною сталося. І на хвилинку не можна самого зоставити.
А я в цей час стояв, як кліщ, вп'явшись у мамину ногу, бо ж мамина нога — це життя. Все інше — смерть!
Так біля тієї ноги й простояв я зиму. Одійшов трохи тільки напровесні, коли засвітило сонц£, коли надворі потепліло, скрізь зацвірінчали горобці і у вікно через розмерзлу шибку можна було побачити тишківських дітей — Василя та Параску, що вже босоніж ганяли по двqpi, та й губенківських обох Іванів: Малого й Великого.
Через кілька днів біля них вже крутився і я. У дворі гострими шпичаками почала проростати правиця. Червоні жучки "козачки" з чорними крапинками, повибивавшися з щілин, грілися проти сонечка при призьбі та на нижньому лозинні нашого тину. У неділю на вулиці збилися старші хлопці, їх було багато, вони ганяли по моріжку, і я чув, як вони кричали:
— Горю, горю дуба!
— Об чім ти гориш?
— Об красній дівиці!
— Об якій?
— Об тобі молодій!
Більше цієї гри я не чув і не бач#в: вона випала з репертуару хлопців нашої вулиці.
Тоді ж у нас за городами серей дня збиралися парубки й дівчата. Почалася гра у м'яча. Гра називалася "матка". М'яч били сильною биталкою. Той, хто вдарив, тікав через поле до мітки. Хлопці з іншої команди ловили м'яч і намагалися ним ударити втікача.
Гра була весела, люди вперше після зимової хатньої нудьги вибралися на простір. Дівчата не грали, купчилися осторонь, розмовляли про щось своє або спивали. Інколи до них заскакували хлопці, хапали котрусь на оберемок. Підіймалася колотнеча, сміх, крик, жарти. Наші матерки стояли в дворі на пагорках і дивилися на видовище
М'ячі у старших були вже гумові. Ми ж, малеча, гралися ще м'ячами волосяними, краще сказати — вовняними. Напровесні худоба починала линяти, батьки чи старші брати висмикували з корів жмені вовни, збирали докупи і, коли її наносили в хату скільки треба, качали волосяні м'ячі. М'ячі ці були легкі, еластичні, ними було добре і легко ґрати. Та вони боялися води. Наш батько, заклопотаний десь по роботах, і в голову не покладав, що нам із сестрою потрібні м'ячі чи хоча б один м'яч. Задовольняла нашу потребу мама. Вона бгала всяке шмаття і набивала ним капшучок, потім гарйенько викруглювала його, зшивала. Це був м'яч ганчір'яний., Ним можна було гратися. Краще вже такий, ніж ніякого!
Але ганчір'яний це ж все-таки не волосяний! А такі, волосяні м'ячі щоразу мали мої ровесники з сусіднього двору: Василь і Параска, бо дядько Тишко пильно стежив за інтересами своїх численних хлопців і дівчат.
Ми на осонні. Вдвох. Василь із своїм волосяним м'ячем. Я — зі своїм ганчір'яним. Я дивлюся — очей не одірву від Ва-силевого м'яча, він так само не одірве очей від мого, бо мама пошила його з якоїсь барвистої тканини. Нарешті я кажу:
— Дай, Василю, мені твого м'яча подержати.
— На! — погоджується хлопчик.— А ти мені свого дай. Ми обмінюємося. Стоїмо і жадібно розглядаємо те, що до
рук нам потрапило.
Надивившися, я питаю:
— А можна мені, Василю, твоїм м'ячем об землю ударити?
— Бий,— охоче згоджується Василь. І сам теж підіймає руку і з силою б'є моїм, ганчір'яним м'ячем об землю. Його волосяний м'яч вдаряється об землю м'яко, нечутно, підскакує легко і високо. Мій, ганчір'яний, гупає об землю якось недоладно, глухо і хоч би трохи підстрибнув! Вгруз у траву і аж сплюснувся.
Василь крутить головою, кажеі
— Фе, який у тебе поганий! —і і тягнеться рукою до свого волосяного.
А я ще й трішечки не награвся. Аж сльози на очах набігають, і я благаю:
— Василю, дай я ще трохи пограюся!
— Е,— відповідає Василь.— Своїм грайся, ганчір'яним. А своїм я сам буду гратися!
Він уже майже дотягся до м'яча. Уже ухопився за нього. Ой леле, ой лишенько! Що маю робити?
Відсмикую руку назад, заводжу її з м'ячем за спину, кричу:
— Не дам!
— Віддай!
Я репетую вже на весь голос. Василь теж щось кричить. Шарпається до мене. Обхоплює мене, відняти хоче свого м'яча. Ще кілька хвилинок — і на моріжку вже качаються два білоголові хлопчики.
Василева мама була ближче, ніж моя, бо діялося біля їхнього двору. Почувши галас, вона вискочила до нас. Я був старший трохи за Василя. І на цей ічас, певне, фортуна була на моєму боці. Я повалив супротивника, надужив його і, видираючи м'яча, кричав щосили:
— А віддай лишень, віддай!
М'яч був Василів. Василь лежав на землі: у нього з рук видирали його власний м'яч!
Тітка Ганна була хороша людиіна, добра сусідка, дбайлива мати, уважна і до нас, приятелів її сина й дочки, бо ж частенько доводилося гуляти то в нашому дворі, то у їхньому. Жили Тишки бідно-пребідно, може, ще бідніше, ніж ми, бо у нас батько весь час крутився у місті, в садах, в, церковному хорі, по всяких кумедіях, а дядько Іван лише господарював. Але яке господарство на півтора-двох десятинах, коли сім'ї у нього: він сам, тітка Ганна, сини Дмитро, Василь Іван; дівчата Оксана, Параска; дядькова Іванова глухоніма сестра, теж Ганна, і її син, вічний, безпросвітний наймит Марко? І все ж зайдеш у хату, а вона, хоч бузиновим чи калинойим пирогом, а пригостить гостей. Добра була, але придавлена злиднями, вразлива, нервова. Спалахувала, як сірничина. Спалахнула й тепер. Ухопила мене, видерла м'яча з рук, крику наробила на цілу вулицю і чи вдарила мене, чи ні, може, лише пхнула у спину, а моя мама вже на воротях. І теж уже спалахнула. І теж уже закричала:
— А нащо ж то ти дитину вдарила?! — Дитина — це я. Мене печуть болі за м'яч, яким дйля не дала мені награтися. Пече образа, що тітка Ганна не мене підтримала, а свого сопливого Василя. А тут ще й мама кричить: "Нащо ж ти ударила його?" Як не поспівчувати собі? Я починаю співчувати собі, заливаюсь такими сльозами, як рясна травнева злива. Мої сльози — це паливо у топку війни. Моя мама вже клекоче з гніву за мене. Але ж Василь теж не; дурень. Його ж і повалив сусідський Іван, себто я, і м'яча хотів видерти. Хіба це не образливо?! Він теж починає співчувати собі і голосить чи не краще за мене. І ось четверо ми кричимо, захлинаємось, хто від сліз, хто від гніву. У тітки Ганни ґострий язик. Моя мати все життя своє до заміжжя в наймах працювала. Тітка Ганна — водила старців. І ось, засліплені гчнівом, бідністю, безпорадністю своєю, починають вони ганити одна одну, поціляючи у найболючіше місце. Тітка Ганна кричить на маму нашу:
— Панська помийниця, підтиканка! Ось хто ти!
— Ага, то ти така?! — скрикуй наша мама. І заводить: — Ах ти ж старчоводка!
Біля всіх воріт уже цікаві сусіДки. Тоді ні кіно, ні театрів у селі не було. Кожна така історія' була подією, вносила щось нове в одноманітне життя, як же тут всидиш дома в хаті? Надто, що такі сварки у селі раз у раз закінчувалися чимось таким, що матерки починали халати нас, заганяти у двір.
Ось-ось щось станеться!
І справді ставалося.