Мало по малу стали люде поважати й саму Оксану, дарма, що була бідна, і охоче допомагали їй — хто плугом і бороною, на полі, а хто й просто чим небудь при господарстві, бо кождий знав, що за нею не пропаде і коли вона сама чим небудь не відробить, так малий Данило читанням віддячить. — В осени, як справлялися з сійбою і робили "поминальні обіди", Данило читав на них псалтиря... А читав він гарно, не гірше дяка якого і це не аби як подобалося людям.
Ходючи по ярмарку, Данило ніколи не ставав коло тих яток, де продавалися бублики та цукерки, а любив крутитися на кінській торговиці, де було багато всякого народу аж з других сел і де так гостро пахнуло кінськими кізяками та сіном. Тут він бачив саме нутро мужицької душі і з цікавістю прислухався до того, як скаржилися на свої злидні, через які мусіли вивести з двора останню "гриву" і як другі, задовольнені й ситі, жартуючи, торгували й за безцінок купляли цю "гриву", а потім разом пили могорича, цілувалися, лаялися, тягалися за чуби і проклинали друг друга.
Прислухався й придивився до цього всього Данило і порівнював його з тим, що вичитував з книжок і страшно йому робилося за себе, за своє власне життя, бо бачив тут добре все своє майбутнє і воно гнітило його. Бачив і знав, що й він такий самий мужик, та ще й злиденний, буде вік горювати лише для того, щоб чим небудь набити свого живота, а потім сконати й зігнити на порох в якому небудь запущеному закутку цвинтаря і не лишить після себе й сліду ніякого... І так, в його голові стали виникати нові думки про те, як би так всі повстали за одним разом і забрали до своїх рук всі ті землі, які знаходяться в панів, та розсілися б по ній вільними хуторами, а тоді, напевне, не булоб таких злиднів...
І чим далі, тим більше непокоїли його такі думи. Не давали вони спокою навіть у церкві, куди він ходив що неділі "на крилос". Помогаючи дякові співати величне "Тебе Бога хвалим", він думав: — "І за що його хвалити, як він такий несправедливий? Скільки тих святих, а всі вони з богачів, панів та архиреїв і ні однісенького такого святого, щоб був з мужиків!"...
Своїх думок боявся й не говорив про них навіть матері. Одним один раз не стримався і щось таке сказав, та й то тоді, як мати розповіла йому про свої колишні вжитки з батьком.
"В десять літ сиротою зосталася, — казала вона. — В наймах дівувала. Служила в панів і вони не злі були, — любили. Була б і довше там, так спокусилася й вийшла заміж. — Ти в мене першенький. Не любив тебе батько і часто байстрюком називав. Мене також бив до півсмерти. Пив, гуляв, байдикував і ні про що не дбав. Думала, що не витримаю і булаб померла, як би він сам не пішов на той світ через горілку... Як вмірав, то лаявся і погрожував:
— "Я до тебе з того світа прийду, а проте задушу!"... Спершу боялася вечером на двір вийти, щоб часом не показався, а потім заспокоїлася коло тебе, сину!"...
— Мертві не встануть ніколи ! — сказав на те Данило.
— Дитино, що ти говориш? — скрикнула мати. — А як же вони на Страшний Суд прийдуть?...
— Страшний Суд, це наше життя, мамо! — почав було говорити Данило, але враз щось пригадав і затих.
— Боже, Боже!... — говорила здивовано мати. — Невже це ти до цього з псалтиря дочитався?...
Нічого не відповів їй тоді Данило, а тільки звів на неї свої чисті сірі очі і спокійно подивився їй в лице.
І в тім погляді вона взнала давнього малого Данильця, яким він був тоді... тоді... коли... "Ой, гай мати!"...
Відвернулася і вийшла чогось в сіни...
4. ЖИТТЯ ВЧИТЬ.
Тихо й непомітно пройшло ще два роки і настав третій. Зразу-ж від Нового року, почалися якісь трівоги й неспокій. Спершу багато говорили про якусь війну десь аж на Далекому Сході, а потім була мобілізація і проводи на війну. Як виряжали в дорогу, то плакали, а як вирядили, так і стали забуватися по троху. Молодші "салдатки" з хлопцями стали "лигатися", а трохи старіщі просто за пиятику взялися... В сльозах і співах пройшла зіма, а потім прийшла турботна весна, а за нею трівожне літо...
В полукіпках на полі стали знаходити якісь листочки з червоними печатками, а в тих листочках писалося про те, як то тяжко жити в світі бідному селянству та робітництву, як його всі обкрадають і як тяжко кривдять...
Якось Оксана прийшла з поля і принесла з собою аж два таких листочки.
— А ну-но прочитай, сину! — простягла їх Данилові.
Той тільки глянув і зараз же сказав:
— Це вже читали в нас !...
Вона якось не звернула уваги на те "в нас", а тільки пильно-пильно подивилася йому в очі і побачила в них якійсь чудні вогники. Хотіла спитатися — що з ним діється, але він раптом сказав :
— Книжки мої нащо спалили?...
Схопилася, як опечена. Сама не своя, розлючено закричала :
— Як ти смієш так до матері казати? Ти... ти...
Опамяталася. Здавила в горлі лайку і відійшла до порога.
— Коли то ще було, а він тепер випоминає... — сказала в голос сама до себе й тихо заплакала.
Але, на диво, Данило не підійшов до неї і не заспокоїв її, як то він робив завжди, а мовчки вийшов з хати і подався кудись. Оксана враз затихла і стала думати про своє минуле.
— Боже мій ! Невже покійний говорив правду ? Невже він байстрюк? — блиснула на мить в її голові страшна й несподівана думка.
Аж на ноги встала.
— Ні, ні!... — шептала до себе. — Він справжній... Та й яким-же він може бути, як не справжнім... То-ж я його породила і тільки я...
Коли він вечером вернувся до дому, то Оксана цілком заспокоїлася і пішла до когось в містечко по своїй власній справі.
Данило й Олекса зосталися самі собі і довго мовчали. Слухали, як десь далеко гуркотів грім, потім стала блискати блискавка, а ще через якийсь час зашуміла справжня буря і декілька краплистих крапель дощу брязнули по шибках маленьких віконець.
Олекса здрігнувся і промовив:
— От, щоб так у полі застукало !...
— Ну, так що? — спитався Данило.
— Страшно... — сказав Олекса і підсунувся до Данила.
— Чого? — спитався Данило, але Олекса нічого йому не відповів на те.
З хвилину сиділи мовчки й слухали, як торохтить дощ: по лопухах за хатою і брязкотить великими краплями по вікнах, а потім Олекса знов заговорив :
— Данильцю! А для чого оті листочки хтось роскидае ?
— Щоб революцію робили люди... — сказав поважно Данило.
— А що таке революція? — допитувався Олекса.
— Це значить боротьба за землю й волю, за рівність і братерство...
— Як то так? Нам вчитель у школі казгш, що революцію Жиди видумали для бунту...
— Ні, дитино! — поважно промовив Данило. — Революція не для бунту робиться, а для того, щоб не було панів і мужиків, а щоб були тільки люди...
— І ми також? — схопився Олекса.
— А тож як?! — майже крикнув Данило.
— Звідкиж ти про це все знаєш? — цікавився Олекса.
— Селянська Спілка тут є... Я там чув...
— А мамі про це можна сказати?
— Ні, дитинко! — твердо промовив Данило. — Не кажи нічого мамі... Нікому не кажи... Треба мовчати... Це тайна справа...
— Для чого тайна?...
— Для того, щоб пани про це не довідались...
Затихли. Кождий щось своє думав. І знову заговорив Олекса.
— Вчитель розповідав нам про Тараса Шевченка, який також змагався з панами.
Данило хитнув головою :
— Знаю! Він для нас і заповідь свою дав...
— Яку?
— Сказав: Борітеся — поборете!...
— І це правда ?...
— Правда...
— А звідки ти знаєш ?... Також, може, з теї спілки ?...
— Ні І Просто з життя !...
— Так тебе життя вчить? — цікаво зазирнув в очі Олекса.
— Егеж... — лагідно відповів йому Данило і чогось всміхнувся.
Знову затихли. Знову слухали дощового шуму за вікном і знову заговорили.
— А наша мама дуже бідна? — спитався Олекса.
— Як і всі селяне! — сказав Данило.
— Алеж вона краща від усіх людей на селі...
— То тільки для нас вона така гарна... Є люди ще кращі від неї...
— Ні, не має! — рішучо заперечив Олекса. — Як я був у церкві, то бачив таку на образі...
— А й справді! — якось загадково скрикнув Данило і враз чогось замислився.
Перед його очами стала передвічна струнка й чорнява Марія Єгипетська, одягнута в селянську свиту і прибрана в гетьманську шапку, яка стоїть у "бабнику". — "Щоб так очіпок, то булаб зовсім схожа"... — думав про себе Данило. Потім раптом схопився:
— Не знаєш, куди пішла мама? — спитався Олекси.
— Казали, що зайдуть до дячихи! — відповів той.
Данило встав, накинув на себе стару свиту і сказав;
— Ти сиди собі, а я піду стрінути її..
На дворі було темно, як у мішку. Данило ледве вибрався за ворота і з трівогою став чекати матері. Чекав довго й нетерпеляче і хвилинами, коли особливо починав йти дощ, йому здавалося, що вона розгнівалася й ніколи вже не вернеться назад... Тоді він затримував у собі дихання, щоб часом не розплакатися і напружено прислухався.
І коли серед дощового шуму почув добре знайомі кроки, то радісно крикнув:
— То ви, мамо?!
— Чогож ти стоїш тут, дитино? — замість відповіді ніжно спиталася мати
— Вийшов вас стрічати ! — вже спокійно сказав Данило.
— Боже! Який він добрий! — думала Оксана, йдучи з ним до хати.
В хаті вона подивилася на нього. Звичайний собі, як і завжди: бліде й сумне лице, а в очах якась замисленність чудна...
Лягаючи спати, вже в ліжку думала:
— Ой, непевна моя дитинонька, непевна!...
Потім згадала за спалену бабою сорочку і перехрестилася :
— Скарай тебе, Боже!...
5. МАТІРНЕ СЕРЦЕ.
. . . Коли душа в трівозі, то й серце спокою не знає. Марніє білий світ, стають марудні темні ночі і сни дивовижні непокоять серце. І чує серце щось незрозуміле та сказать не може. Всі денні смутки і трівоги скрадаються навшпиньки до постелі і обсядуть її звідусіль, як осінні мухи, закриють собою все радісне й світле і так виснажують сонне тіло...
Спить Оксана і сниться їй, що йде на стрімку гору слідом за Данилком. Важко їй крок зробити, а він летить наче і, навіть, не оглянеться. Стомилася, спітніла, дріжить і просить :
— Зачекай, Данильцю !
І раптом прокидається. Здивовано дивиться по хаті. Тихо. Спить Данильцьо. Спить і Олекса. За вікном дощ хлюпостить. Темно. До дня далеко ще. Глибоко зітхнувши, хреститься і починає шептати якусь молитву, а серце б'ється, а серце щось чує та не скаже тільки...
Заспівали перші півні. Якось веселійше стало. Заспокоїлася трохи і знов заснула і знов сниться їй сон.
Сниться, що до ії воріт прийшло багато людей з чорною трупою і всі кричать в один голос:
— Оксано! Давай-но сюди Данила !
— Нащо він вам? — злякано, не своїм голосом питає їх Оксана.
— А хіба ти не знаєш, що труна порожня? — гукають їй з-за воріт.
— Ні, не знаю і не хочу знати! — відповідає вона, вже пробудившись.
Встала з ліжка, підійшла до вікна і довго вдивлялася в передранкову млу.
— Чому ви не спите, мамо ? — почувся сонний голос Данила.
— Вже ранок, Данильцю! Пора вставати! — відповіла Оксана.
— Добре, мамо! — сказав Данило.