Слідом за ними пішов і "діжурний" зі своїми вартовими, і в камері зостався я та коритарний вартовий. Він довго і співчуваючо дивився на так нагло спорожніле Абрамянцеве ліжко і, важко зітхнувши, промовив:
—Тепер вам тут страшно буде самому...
Я сидів на свому ліжку і мовчав.
— Нічого, — говорив він далі,—як би так, що до чого, то ви мене покличте. Я зараз же прибіжу... Неспокійний був цей азіат, так ото й догрався...
Я лише тепер звернув увагу на те, що він говорить по-вкраїнському, та ще й подільською вимовою.
— Чому ж ви по-московському не говорите? — спитався я його.
— Та, я той... по-московському тільки з москалями говорю, а ви ж не москаль, — сказав він.
— А звідки ви самі?
—Я сам з Калинівки, що коло Вінниці. Степан Багрій називаюся...
—Чого ж ви тут служите?
— Отакої! — образився він. — А де ж то я маю служити?.. Сім літ у війську прослужив, п'ять літ стражником був, три роки на війні тинявся, і щоб я не мав права тут служити? Я ж не сам, а сім'ю маю: стара мати, жінка, четверо дітей...
— Звичайно, звичайно! — озвався я лагідно. — Ви маєте повне право...
— От бачите! — задоволено всміхнувся він. — Тож треба чимсь содержуватися...
— А, так! Ви правду кажете...
— Що ж ви думали, що я отак собі?.. Ні, я для діток все... Старший син вже вчиться...
—Де ж він вчиться?
— В жандармів... Вченим шпіоном буде...
— О, то дуже добре!..
— А то ж!.. Я, бачите, не для себе роблю...
Зітхнув. Глянув ще раз на порожнє Абрамянцеве ліжко і вийшов з камери. Грюкнули двері, брязнув замок і стало тихо...
Скільки я ще сидів так — не знаю. Тільки вже аж тоді, як у дірці з'явився червоний ніс знайомого мені коридорного вартового, який чогось пильно стежив за мною, я встав і став ходити по камері. Розглядаючи сірі муровані стіни, побачив багато різноманітних написів, під якими знайшов два-три підписи відомих революціонерів і патріотів.
"Д. Дмитрук. "Крестьянскій союз". Адміністративно. Олонецька Губернія. 1907 р.".
"Алексій Петровъ. "Р.П.С.-Р". Покушеніе на...", нижче приписано олівцем:
"Вічная память, дорогой товарищъ! Разстрілянь въ лівомь углу тюремнаго двора въ ночь съ 11-го на 12-е октября 1906 г.".
"Абрамянцъ, армянской партиа Дашнакцатунъ..."
Щось стиснуло серце й потемніло в очах. В ушах залунало наївно-щире: "Када, человек карош, так приходи до нас і живи снами..."
—Нуй дожився!—з'явилась в голові сумна думка. Знайшов у кишені кусничок олівця й дописав:
"Вічна тобі пам'ять, свободолюбивий товаришу! Убито через вікно німецьким вартовим 26-го вересня 1918 р.".
* * *
За днями дні минали, а я все сидів і нудився. Написав своє прізвище поруч Абрамянцевого, а нижче намалював календаря і викреслював з нього кожний прожитий день...
Після довгих моїх прохань і "лестныхъ отзывовъ" коридорного вартового, з яким я майже потоваришував, мені дозволено читати Біблію і провадити свої записи. Часами до моїх рук діставалося заяложене число газети і тоді в моїй камері було справжнє свято. Я по десять раз перечитував кожний рядок зненавиджених колись газетних хронік і не обминав навіть оголошень...
"Книгарня "Час" має на складі"... — читав я.
—Гм... цікаво...—говорив сам до себе і читав, читав, читав...
І стало якось так, що неділь три підряд я не міг побачити ні одного газетного клаптика. Просив коридорного вартового, але той чогось уникав мене і на мої питання, що діється в світі, відповідав:
—Гетьман порядки наводить.
— Які порядки?
—А хто його знає... — казав неохоче і поспішався втекти.
Довгі осінні ночі гнітили мою душу й виснажували мозок. В густій темряві навколо мене, здавалося мені, блукала безщасна тінь Абрамянца, а я все ходив шість кроків вперед, шість кроків назад і все думав, згадував, марив і тужив...
Одної ночі прокинувся від гарматної стрілянини. Схопився на ноги і став прислухатися. Стріляли десь недалеко, бо аж важкі мури дрижали, і так до самісінького ранку.
— Значиться, переворот! — радісно говорив я сам до себе. — Ех, люблю перевороти...
Тільки ранок, а я вже на вікні. Завмерло все і нічого не видно.
— Значиться, зима вже!—потирав задоволено руки.— Досидівся...
— Гр... рум... гр... рум... гр... рум...
— Гі-гі-і-і... — заверещав снаряд над тюрмою.
Брязнуло десь, посипалось щось і стало тихо.
Раптом двері в камеру відчинилися і на порозі став якийсь добродій в чорному пальті й сірій шапці. За ним, з виглядом побитої собаки, топтався вартовий Степан.
Добродій простягнув до мене руку і сказав:
— Ви вільні!..
Повернувся й пішов далі. Степан підскочив до мене:
— Замовте там за мене слівце, щоб я тут старшим був!.. Самі знаєте, треба содержуватися, і син вчиться!.. — жалібно промовив він.
— Що?! — скрикнув я, поспішно одягаючись. — Та ми... та ми цю тюрму рознесемо!..
Він так і присів:
— Отакої!.. Як же так без тюрми?!.
— Нам ґрати не потрібні, — сказав я, складаючи свою ковдру. — Воля, так воля!..
— Та, що вам Бог дав!—дивувався Степан. — Та ж вам останній мужик скаже, що без тюрми ніяк не можна!..
Я його вже не слухав. Схопив свою постіль на оберемок і кинувся по східцях надвір.
.. .Коло брами ревли юрби схвильованого народу і радісно вітали блідих і виснажених в'язнів... Морозило, падав дрібненький сніжок і десь гриміло "Слава!.."
1921 р., 21 серпня