Що тут зробиш, коли так уже вийшло, так все негадано повернулось у інший бік? Якби не та клята аварія… Врізався на добрячому ходу в трактор. Сам не був винуватим – тракторист відволікся й вискочив йому прямо під колеса. Передню частину автомобіля зім'яло в гармошку, кабіни наче й не було. Вижив чудом. Ніхто й не сподівався, що живим залишиться. По лікарнях довго прийшлось валятися. Білі халати лікарів, запахи ліків ледь не з рік ввижалися-снилися після лікування. Та аварія пам'ять про Нінку трохи відбила-стерла. Ніби було таке з ним, і ніби й не було, немов приснилося. В цей час і прийшла Галя. Медсестра. Доглядала за ним. Була такою чуйною-уважною, так розрадила в нелегку годину, що мимоволі прихилила до себе. Хіба такому можна опиратися, можна бути байдужим? Коли біля тебе людина день і ніч клопочеться? Коли біль знімає, заспокоює, посміхається, з ложки годує? Хто зможе на таке не відізватися? Стьопа й відізвався, не з каменю. А там, дивись, і дочка Оксанка на світ з'явилась – заполонила собою весь батьківський вільний час, всі думки і спогади. Так Ніна й забулася. Не геть забулася, ні. Вона немов сховалася-загорнулася в щось таке, яке потрібно було діставати тільки наодинці, тільки тоді, коли Стьопа впадав у вельми ліричний настрій. Приміром: слухав якусь дуже гарну пісню. Тоді Нінка поверталася – теплом і смутком на серці, водночас. Як зараз.
В той час, коли Стьопа виїхав із Бреста, Ніна теж схопилася рано. Чогось не спалося. Стала поратися по хаті, а з рук все падає.
– Хтось має прибитися до нас, бач – спішить, – підмітила мати.
– Немає кому спішити, нема кому прибиватися, то все забобони, не вірю я в них, – відповіла Ніна. – Кого нам чекати?
– А я знаю… може й нема кому, але то вже прикмета така, бува часом справджується.
Малий Богдан, якого мати з бабою звали Баданчик, проснувся від цих розмов. Став шукати куди руки приткнути. Помічник – принеси подай, не треба ні за чим нагинатися, чи бігти. Скрізь малого можна послати. А він тільки радий цьому. Коли ще й похвалять – літає. Тепер мати посадила біля плити-грубки – дрібне паліччя у вогонь підкидати, аби куліш зварився.
Поснідавши, Ніна вийшла на город – задумала часник посадити. Богдан з нею, мов на прив'язі. Свіжоскопана рілля аж просилася чимось її засадити, аби дати нове життя. Бадьоро Ніні коло неї – сонце весняне сили додає. В землі личинки хрущів. Горобців налетіло – наче телеграмою їх покликали. Лізуть під лопату й не бояться, бажання поласувати масними личинками переборює страх. Богдан махає на них ногою, пробує сполохати плещучи руками – не піддаються, не збираються тікати. Тоді малий сам порпається-шукає в землі хрущів і годує горобців. Ті кидаються на кожен помах хлопця зграєю. І цвірінькають-верещать, мов подуріли. Теж, мабуть, весна діє.
Від такої роботи в хату йти не хочеться, цілий день би тицялись. А тут ще й журавлі прямо над селом, над їхньою хатою. Курличуть радо-радо, летять високим небом і сповіщають про себе, про своє довгоочікуване повернення додому. Богдан прикладає долоню до очей, жмуриться від сонця, вдивляється в довгий журавлиний стрій, захоплено прислухається до пташиного клечання.
– Ма! А куди ці журавлі летять?
– Додому, куди ж і ше. Здалеку летять, з-за моря, до нього не один день треба машиною їхати. Я там ніколи й не була, ти підростеш – побуваєш.
– А де їхня дома?
– Хтось на наших болотах поселиться, он там – за лісом, а хтось ше далі полетить, на північ, де може й сніг лежить, і холодно.
– Нашо ж їм туди де холодно, хай би в нас зоставались.
– У кожного своя дома, навіть у птиці.
Пізно ввечері Ніна згадала ранішні слова матері, що хтось має прибитися. З жалем подумала: "не справдилось, а так хотілося…". Кожного разу, коли її маленька надія не збувалася, на душі робилося гірко. "Чого я ше чекаю, на шо сподіваюсь?.. Скільки то вже літ пройшло… Пора забути й не морочити голови…".
Степан прийшов до Ніниної хати, коли вже не світилося. Постояв біля воріт, ніяк не знаходив сили їх відчинити, не міг зважитися. Брали сумніви чи правильно робить, чи не стане комусь на заваді, чи не вмішається в чуже життя. Найбільше остерігався, що вийде Нінин чоловік. Що йому казати? Як пояснити свій нічний візит? Не хотілося сварки-бійки.
Бажання побачити Ніну пересилило. Зайшов у двір, постукав у вікно. "Господарі, чи можна у вас води набрати?".
У хаті світло не вмикали. Вхідні двері рипнули і на порозі показалась чиясь постать. "Хто тут?" – запитало знайомим голосом. Не відповів, наче мову на мить одняло. Підійшов геть близько, впритул. Нінка зойкнула-стрепенулася, потім прошепотіла-видихнула:
– Стьопа? Ти?
Дальше говорити не змогла. Припала до Стьопиних грудей і забилася плачем – болісним і радісним. Довго не могла зупинитися, відірватися од знайомих, хоч трохи й призабутих грудей. Вдихала в себе чоловічий запах, мішала його зі слізьми.
Згодом оговталася. Щось зашепотіли-заговорили, щось питали-казали, але слова не доходили до голови, звучали ніби окремо від них. Тоді обоє надовго завмерли, замовчали. Тільки дали волю рукам, мовби сліпці, які пробують навпомацки віднайти на тілі іншого щось знайоме, рідне.
Вивела з такого стану мати:
– Хто там, Ніно?
– Спіть-спіть, то так… все добре, не переживайте.
Ніна до хати не запросила, там мати. Повела у літню кухню. Забігала, заметушилася коло Стьопи, щось невпопад говорила, розпитувала. Час від часу зупинялася й знову припадала до Степанових грудей. Була така рада, аж нестямна. Сльози мішались у неї із щасливою усмішкою.
До вечері не приступили. Їжу замінили палкі обійми.
Зранку Стьопа проснувся від того, що йому хтось легенько торкнувся великого пальця ноги, яка виглядала з під ковдри. М'якенькі дитячі руки – їх ні з чим не спутати, такі ж як у його дочки Оксанки. Цей хтось торкнувся – і зник, сховався під ліжком. Однак Степан встиг помітити біляву чуприну і три родимки на шиї – в один ряд. "Точнісінько, як у моєї Оксанки", – мелькнуло в Стьопиній голові. Але спросоння не придав побаченому ніякого значення. Ще не прийшов у себе після ночі. Тому знову закрив очі й повернувся на бік – ближче до теплого тіла Нінки.
Ніна ще спала. Втомлена, з ледь видимою усмішкою на губах, неначе бачила щось дуже приємне вві сні. Від поруху Стьопи, від того, що почула на собі його руку, проснулась. Потрапила знову в обійми.
– Чуєш, здається, мене хтось за ногу торкався, – повідомив Степан. – Шо це в тебе тут завелося?
– Не шо, а хто… це Баданчик мій. Злякався тебе, напевно, того й сховався. Завжди ховається від незнайомців. А торкнутися насмілився – сама дивуюся, видно цікавість верх взяла. Тепер не відстане од мене з розпитуваннями. Сто питань задасть, ше й мати моя на поміч йому прийде. Куди ж тепер дітися?
– І шо будеш казати?
– Не знаю… а ти шо пропонуєш?
Степан не відповів. Задумався. Не знав як вийти з ситуації, як порозумітися з Ніною, щоб не образити. Не хтів нічого про себе скривати, але й не мав сили розповісти. Мовчанка затягнулася. Ніна лежала й чекала. Коли тягти далі не було куди, Стьопа врешті решт наважився:
– Оженився я там, у себе. Жінку маю і дитину. Але про тебе весь час думаю, не виходиш з моєї голови. А тут так трапилось – проїжджав неподалеку, дорога пролягла ледь не до твоїх воріт. Згадав нашу першу зустріч. Дай, думаю, заїду, хоч побачу. Вибач мені! Я не просто так, я з душею. Ех! Якби ж то можна було дві жінки, обох би ощасливив!
Ніну від цих слів немов електричним струмом вдарило. Відсунулась, скрутилася калачиком, і наче раптом похолола вся. Вона б мала знати, мала б розуміти, що саме так могло статися. Адже роки пройшли. Проте надіялась, тішилась надією, що коли-небудь Степан повернеться, і що буде він належати тільки їй одній.
Надія не збулася. Після ночі щастя, наступив ранок похмілля.
Знову надовго зависла мовчанка. Тягуча, неприємна. На цей раз її порушила Ніна:
– Шо ж ти, Стьопо… нашо ж ти… треба було не заїжджати… то ж так не можна, не годиться…
І більше не сказала жодного слова. Стала враз немов чужа, неначе у неї щось надломилось всередині.
Степан одягнувся, вийшов на вулицю, по ній якраз проїжджала випадкова машина. Зупинив, попросив підвезти. За мить машина від'їхала. Навздогін за нею довго біг малий Баданчик, тримав у руках забутий біля криниці водійський термос і щосили кричав:
– Дядю-ю, дядю-ю ви у нас оце забули!.. У нас забу-у-ли-и… забу-у-ли-и…