Пролягла дорога

Водій багатотонного "КрАЗУ" Стьопа вже кілька днів був у дорозі. На його машині сильно не розженешся, це тобі не легковушка, набереш швидкість більше вісімдесяти – починає підкидати на сидінні, коливати в різні боки, ледь кермо втримаєш. Однак їхати треба – робота є робота.

Ще зраненька виїхав із Бреста, скоро вже й Ковель покажеться. Якщо їхати вночі, то назавтра буде вдома – трохи дальше Києва. Назад легше – порожняком, до Бреста прийшлося везти великовагові верстати, вантаж такий, що колеса вгиналися. Порожняком – голова не болить. За те, що в кузові, не треба думати.

Степан пускає дим у привідкрите віконце, насвистує жваву мелодію. Додому завжди їхати приємно – і робота виконана, і відпочинок світить, і в сім'ю з радістю кожного разу повертається. Дружина Галя завжди чекає з поїздки. І наварить, і пригорне. Дочка Оксанка вибіжить назустріч. Стьопа – чоловік сімейний, не то, що інші водії-дальнобійники з їхньої автоколони – в кожній поїздці собі звабу-любаску находять, аби мали де зупинитись, гарячого борщику поїсти, чарку перехилити, до теплого боку примоститись. Було раз таке й у Стьопи, але то давно. Після того, як з Галею побрався – ні-ні.

За вікном рання весна, тільки-тільки починає зеленіти. В якомусь селі, що виникає на Степановому шляху, двоє струнконогих юних дівчат дорогу переходять, в руках котики вербові. Дівчата такі розхристані, так зимову одіжку порозкривали, так сміються, такі веселі, аж завидки беруть. "Ти бач: як весни їм хочеться, тепла не можуть діждатися", – підмічає Стьопа. "Ото в них, мабуть, такі ж соки бродять, як і на їхніх гілках вербових. Розпуститися хочуть, бруньки свої порозкривати. Весна! Що тут скажеш?".

Це Стьопу так на лірику потягнуло. Він такий – ліричний. Книжки любить читати, колись у шкільному хорі залюбки співав. Часом і зараз затягує в дальній дорозі, або за столом у добрій компанії. Після школи пробував поступати в педагогічний, однак не вийшло – балів не добрав. Проте, коли пішов у шоферюги, більше про освіту не думає. Гроші добрі йдуть, чого ще потрібно, є чим сім'ю кормити.

Весняні дівчата, веселий вітерець, що залітає у вікно автомобіля, збуджують водія "КрАЗУ", йому теж хочеться щось такого – юного, вербового, струнконогого.

Степан вмикає радіо. На протязі дня до приймача рука не тягнеться, бо там одна говорильня – одні й ті ж новини – ні про що, або зрідка скучні симфонії. Але якраз обідня пора, мають давати концерт на замовлення слухачів. Можна буде майже цілу годину гарну музику слухати.

До кабіни вривається нова мелодія, недавно тільки вперше почута. Жалко, що не можна платівки з нею ніде купити. Але й те добре, що по радіо інколи передають.

"Пролягла дорога від твоїх воріт до моїх воріт, як струна…".

Стьопу продовжує проймати ліричний настрій, навіяний струнконогими дівчатами й новою піснею. Мимоволі приходять у голову спогади.

Місцевість, якою проїжджає – знайома, колись прийшлось тут побувати. Правда, давненько вже, років зо п'ять назад, проте, в думці немов учора.

Нінка! До чого ж гарна була зустріч, як міцно поселилася-вкарбувалася в пам'ять. Навіть Галя не витіснила. Ніна! Тепла, лагідна, добра. Нагадує ті ж котики вербові – пухнаті-пухнаті. Хочеться руками погладити. "Де ти тепер, Нінко, чи згадуєш мене? Може вже давно заміж вискочила. А може… Ех, заїхати б, провідати! Тут же недалеко, можна сказати: по дорозі. Хоча – ні. Все в минулому, не можна піддаватися, вдома Галя чекає. Це коли нежонатий був – таке могло пройти. Треба гнати від себе блудні мислі. Додому й тільки додому".

У Ковелі зупинився. Перекусити захотілося. Люди на вулиці здалися захмелілими від весняного сонця, особливо жінки. Для них наче день святковий, хоча будень. Ледь не кожна друга мружиться-всміхається.

І тут весною вчувається.

Недалечко від залізничного вокзалу знайшов тихе місце, де машину зміг поставити. Прикинув, що десь поблизу має бути їдальня, або кафешка якась. Не прогадав, така віднайшлася.

Однак, у їдальні народу – мов на базарі в людний день. Не менше години треба постояти, поки до їжі доберешся. Ще й рибний день, м'ясом і не пахне. Воно й риба штука смачна, але не відварна-їдальнівська, в якій одні кості.

Пішов щось інше шукати. В забігайлівці, під інтригуючою назвою "Світлофор", їсти не подавали. Пригощали дешевим вином, розливним пивом і плавленими сирками. Швидкоока буфетниця відразу стрельнула по Стьопі зацікавленим поглядом. Видно вміла одрізняти серйозного чоловіка від п'яниць-завсідників. Та й незнайомець був хлопець нівроку. До такого ледь не кожна пристала б. Тому блиснула до нього рівними зубами з золотою коронкою, схитнула високими грудьми, зачіску грайливо поправила. Але не вийшло. Не відреагував. Спитав лише, де їсти можна купити. То махнула йому розчаровано рукою у бік вокзалу.

Там Стьопа й купив собі пиріжків з лівером і пляшку солодкої води-газіровки. З назвою на етикетці: "Крем-сода". Раніше такої ще не пробував.

Вирішив знайти по дорозі підходяще місце – де зміг би пообідати. При виїзді з міста – шляхи розходяться. Прямо – на Луцьк, наліво – по "Варшавці", лісами. Рука сама повернула наліво, напівсвідомо. Встиг подумати: "повз Мар'янівку, де Нінка живе. Заїжджати не буду, але хоч оком кину в її сторону".

Знову згадалося, що саме десь тут помітив колись край дороги Ніну. Стояла й піднімала руку, аби машину зупинити. Хтіла під'їхати до своєї Мар'янівки. Мабуть, довго чекала, зневірилась, що хтось стане. Так на лиці було в дівчини написано, а може здалося тоді Степану, може так вже треба було, аби якраз він зупинився. Кажуть симпатія між жінкою й чоловіком часто виникає не лише з першого погляду, а й від чогось внутрішнього невловимого, несвідомого.

Коли Ніна сіла поруч в кабіні, те невловиме в одну мить проникло в Стьопу. Його ніби раптово підзарядило позитивною енергією. Захотілося говорити, всміхатися, казати щось приємне-жартівливе, підсилювати симпатію, завойовувати супутницю. Хотілося привертати її увагу, чути щось від неї. І все це не за покликом розуму, не нарошно, а якось само по собі, мовби так і мало бути.

Відчувалося, що дівчина не з балакучих, не з тих, що розкриваються при першому знайомстві. Однак легка мила посмішка її видавала. Симпатія була взаємною.

Тоді за вікном машини буяло зеленню раннє літо. Найкраща літня пора. Ще не спека, але й теплині вже досталь. Ніна сиділа поруч зі Стьопою в легенькому платтячку. Голі руки, ноги, ніжна шия лоскотали зір водію, відволікали од дороги, заставляли його кидати крадькома звабні погляди на дівочі принади.

Не встигли добре розговоритися, як уже й Нінине село – Мар'янівка. Стьопа толерантно підвіз до самої хати, додумався й руку подати дівчині, щоб з високої кабіни було зручно зійти. Ніби на цьому й розставатись прийшла пора, але кожен відчував, що хотів відстрочити розставання. Хіба легко зіскочити з чогось приємного? Ніна спромоглася першою:

– Може водою вас пригостити? Вода в нас добра! А ще вишень можу нарвати, хоч якось розплачусь за те, що підвезли. Заходьте до двору, будем гостям раді!

– Дякую! Води якраз не мішало б. І з собою наберу, у мене термос літровий є для цього. Та й од вишень не відмовлюсь, дорога далека – буде чим зайнятися, цього року вишень ше не їв. А ви з ким тут живете, хто тут ше буде мені радий?

– Тільки я і стара мати, не бійтеся, чоловіка не маю.

Степан достав із машини літровий термос, пішов до колодязя води набрати. Ніна за чимось у хату побігла. За мить вискочила назад поблідла й перелякана, неначе смерть там побачила. Змогла лише вичавити з себе:

– Мати!

Стьопа прожогом кинувся до хати. Біля ліжка, на підлозі вгледів нерухому стару жінку. Впав біля неї навколішки, приклав два пальці до шиї, намагаючись прислухатися, чи пульс б'ється. Дівчина тремтячим голосом запитала:

– Жива?

– Спокійно-спокійно, здається – жива! Давайте швидку викликайте, мабуть, шось із серцем у вашої матері.

– Та де там та швидка, в нас її ніколи ніхто не бачив. Фельдшер колись був, а тепер і його нема, звільнився недавно. У нього й телефон був, один на все село. Йо-йо-ой, шо ж його робити? Помре мати… вона ж і правду сердечниця, на каплях живе.

– Тихо-тихо, не дамо померти! Будем надіятися – виживе!

Степан схватив знепритомнілу худющу жінку в оберемки й поніс до своєї машини. В кабіні поклав на подвійне пасажирське сидіння – якраз помістилася. Заскочив до керма й уже хотів їхати, але згадав про дівчину. Та стояла коло машини з опущеними руками й не знала до чого себе приткнути. Скомандував їй:

– Беріть швиденько якусь одежину стару й поміщайтесь якось тут, у кабіні, в ногах у матері! Разом поїдемо! Скільки до лікарні?.. Далеко?

– Хіба я міряла, десь кілометрів із двадцять буде, якщо до Ковеля.

– Туди дорогу я знаю, якщо ближче нема нічого, тоді – погнали!

У незнайомому місті Стьопа заїхав під заборонений знак. Не встиг проїхати й ста метрів – даїшник. Засюрчав у свисток, замахав своєю рябою палицею, вибіг ледь не під колеса автомобіля. Проте на здивування, водій не зреагував, поїхав далі. Міліціонер кулею на мотоцикл – і в погоню за злісним порушником. Правда, побачивши машину порушника біля лікарні й те, як водій витягує з кабіни нерухому жінку, вчасно зупинився. Совість взяла верх над бажанням заробити й пробити дірочку в талоні водія. Міліцейський мотоцикл зробив сердито, зі скреготом— вищанням гальм, велике коло під лікарнею і зник за рогом будинку.

Степан навіть не глянув у бік міліціонера. Летів по сходинках лікарні, немовби не чужу, а свою матір спасав, заставив своїм поспіхом заметушитися майже весь лікарняний персонал.

Хвору жінку негайно оглянули й почали надавати першу допомогу. Стьопа з Ніною чекали в коридорі. Щоб хоч трохи заспокоїти дівчину, Степан взяв її за руку й обійняв за плечі, шептав заспокійливі слова. В цих безневинних, таких доречних обіймах, Ніна поступово втихомирилась від розпачу й стала почувати себе затишно. Вона ніколи до цього не була в чоловічих обіймах. Ще й таких тісних, міцних, заспокійливих.

Просиділи в коридорі довгенько, все чекали, коли їм скажуть щось обнадійливе. Нарешті лікар, який опікувався хворою вийшов, спитавши, хто тут родичі хворої, заявив:

– Вважайте, що повезло, пацієнтку вчасно до нас привезли, якби трохи пізніше – допомога їй не була би потрібна.