Звала я їх очима багон. Були як очі.
Мали довгі, стрілисті вії, в яких кожний. волосок кінчався маленькою, шовковою китицею.
Зіниці їх були зелені, встелені блискучими листками, на яких спали великі білі квіти з золотими сердечками.
В середині чорніли чоловічки. Не одзеркалювались у них ні небо, ні квіти, ні китички вій. Ніщо не зраджувало їх водяного плеса. Були чорні.
Коли при першій нашій стрічі я торкнула одного з їх кінцем весла, в його нутрі щось блиснуло як лезо ножа, а зелені листки зійшлись до середини, закриваючи чорний кружок.
— "Це вікна," сказав поручник, одсовуючи моє весло.
— "Просто під їми лежать лійки безодень. Їх оминають водяні птиці, а з людей хиба чужинець наїде коли своєю лодкою."
Ми теж їх оманили, ті круглі очі багон, що під їми висіли лійки безодень. Лежала на їх якась гнітуча тиша, яку я чула плечима, доки наш човен не поринав у найблищих комишах.
Треба згадати, що ті наші прогульки в багна не були платонічні. В мене на колінах лежав постійно набитий двоячок, яким я стягала з повітря кожну необачну качку, що злітала над нами.
Не пропадала ні одна. Мій Джек виносив кожну з таких трясавин, які вгиналися під ногами водяних курочок.
Поручник, який був пристрасним збірачем комашні, мав тут теж своє багате жниво.
І коли в моїх ногах рябів букетик зівялих качачих головок, а пальці поручника блищали од пилі з крил мотилів, ми виринали з нагрітої гущі і з червоними од сонця лицями вертали додому.
— Будь терпеливий, Кох.
При тих багнах спинилась я так довго, бо з їх саме пішло те, що незадовго розлучило мене з батьком, а сьогодня — там, у суді, кинуло мене на долівку.
Мусіло бути сильне для цього — там і тут.
Сталося це неділь у дві після мойого приїзду в Л. На дворі стояло гаряче передобіддя, що більш нагадувало глибоке літо, чим початок осені.
Коли ми пропливали сосновий бір, повітря в йому було так перепоєне живицею, що при віддиху вкривала вона все піднебіння масною, теплою плівкою.
А багна:
Розпняли над собою своє небо, зіткане з голубої імли й кусочків соняшного проміння.
Сповняли його тягучою музикою, наче в їх кожна очеретина була тонкою дудкою в устах опянілого коханка.
А як знялася над нашим човном перша дика качка, то скісний її лет був як знята в небо скляна флейта, на якій хтось вистукував тужливу трелю.
Проте я прицілилась і розбита флейта змовкла в комишах.
Тоді-то — наче в відповідь мені — стукнуло десь у глибині багон один по однім пять вистрілів.
Джек, який уже зібрався був до скоку, підняв на мене питаючі очі, а я глянула на поручника.
— "Стріли наші, з наших крісів", — сказав, прислухаючись. За хвилю сипнувся знову глухий, нерівний стукіт.
"Якась стріча нашої патрулі: шпиги або партизани."
Я стримала в собі легке тремтіння і сказала :
— "Це не дуже далеко. Поїдем туди, пане поручнику."
Подивився на мене вагаючись?
— "А що — сказала я, — для мене це цікава пригода, а для вас трохи не обовязок."
Очевидно, згодився після того. Вийняв зпід сидіння два карабінки, які були все з нами про всякий випадок і подав мені один, ставлячи другий біля себе. Принявся мовчки за весло і спрямував лодку на головний рукав.
Скажу зразу: мені не прийшлося цим разом спробувати карабінка. За те я зробила вжиток з другого, менш благородного оружжа — вперше й мабуть уостаннє.
Не вїхали ми всеї верстви, як унизу русла замаячіла перед нами лодка. Йшла нам на стрічу.
— "Наші," — сказав поручик, піднімаючи весло. Не було чого спішити, човен сам ішов за водою.
Були справді наші. На переді стояв фельдфебель з викинутим крісом. За ним два гребці. На кермі четвертий.
— "Лодка мала" — замітив поручник — "не по інструкції йде.
Головне русло призначене для великої, дві малі патрулюють боками. Випадок — видно."
Завважили нас, загребли живіше і ми зближилися на голос. Фельдфебель салютував здалека.
— "Шпиг!"
Крикнув він на віддаль, вдоволено. Було це як вистріл, од якого я здрігнулась неожидано.
— Ну, чого ти, нюня, — сказала я і до себе й затиснула зуби.
— "Шпига зловили, пане поручник, і на і великій лодці йде, під сержантом. Спішу з докладом" — говорив фельдфебель уже зблизька.
Вдарили ще веслами, лодки зіткнулись. Фельдфебель здав звіт.
— "Вниз річки, до кінця нашого району, йшли ми спокійно. Нічого. Вернули. До березнячка, що на пятій верстві врізується в багна, спокійно. Проти березнячка — з очерету сержант:
— ,Пане фельдфебель, — човник!' — ,Який човник?'
— ,При березі, коло берізок, човник.' — ,Нічого, човникові вільно бути.
Вільно — кажу — йому бути, а нам вільно дивитись.
Пересів я до його, пробрались через очерет, залягли за острівцем.
Човник, як на долоні, легкий, рибацький.
— Коли є човник — кажу — буде пловець. |
Пролежали на сонці годину. Тоді — з березнячка двоє: один — худячок, — босоніж, дрянка сорочка, ногавиці підкочені. Рибалка. Другий — кашкет, хакі, чоботи до колін. Плечистий — силу чути.
Поговорили, стиснули руки. Худячок у березняк, хакі — в човник.
— Є пташок.
Пропустили ми його коло себе, потім — слідом за ним.
— На річці натиснули на його: Стій, братіку!
Оглянувся спокійно, як у себе на вулиці, вдарив веслом і в очерет.
— Стій, — кричу я.
Не стає. Тоді ми: брраз! — понад голову. Нічого.
Я до хлопців:
— Блище, по очерету, пали!
Зойкнула вода. А він, як на прогульці, рівненько веслом: блис-блис.
Коли не вбєм, утіче. А приказ: живим брати.
Тоді я приклякнув, змірив у праве рамя, поклав на язичок палець... — а тут, йому назустріч — сержант із правого крила.
— Попавсь!
Глянув перед себе, глянув за себе, спинився. А з боку — вікно. Розтяв очерет, туди! Втопиться? Ні!
Зложив весло в човен, вийняв з грудної кишені чорний портфель і в глибінь. Пропав. Важкий мусів бути.
— Нічого, — кажу, — братіку, аби язика не втопив. Язик найкращий документ.
А він усміхається. Поклав долоні на коліна, дивиться на нас, усміхається. Жде.
Стукнулись лодки. Я до його:
— Руки вверх! — і кріс до грудей. Кінцем цівки до грудей, пане поручнику.
А він лівою рукою за кріс, правою за перед нашої лодки і в гору.
Скупавби нас на смерть, колиб не сержантова кольба.
Тут ми побавились із ним.
Вісім нас. Довкола трясавина, під ногами безодня, а він — ведмідь. Нічого.
Скрутили. Вивезли на русло, кинули в велику лодку:
— Їдь, — кажу — де тобі смерть писана. —
А він — на дні — усміхається."
— "Нічого, це не довго" — завважив поручник.
— "Теж саме я казав, пане поручник. — Смійся, — кажу, — братіку, бо незадовго плакатимеш."
Фельдфебель прислонив очі рукою й розглядав унизу річку.
— "Їдуть" — сказав облегчено.
Їхали. Це я вже бачила раньше. Велика лодка йшла тяжко проти води, торкана двома веслами. Я впилася в неї очима. —
Буває иноді так: у повітрі тихо, — а на плесі води — рябина.
Складка при складці — дрібна, нерухома, блискуча.
Рябіло так у мене тоді в нутрі. Я сплела на колінах пальці і ждала.
Поручник думав вернути ще на безодно шукати портфелю.
Мені випало плисти додому самій — при великій лодці.
— "Добре" — сказала я.
Щось у мене майнуло при цьому крізь думку, неясне а вперте і я додала:
— "Проте — це слушне: язик найкращий документ."
— "Є деякий клопіт з його — одчитуванням", — сказав поручник, усміхаючись тихо. Він пересів до фельдфебеля, забіряючи зі собою Джека. Потім ми ждали.
Лодка підійшла й осіла грузко перед нами. Була важка. Вода їй сягала до половини бортів. Сколихнулася й наче зітхнула.
Спереду сидів молодий сержант із блідим, похмурим обличчам.
В його руках чорнів наган, звернений дулом углиб.
Дальше два рядові з крісами на колінах. За ними гребці.
При кермі — малий жовнірик із деревяним обличчам. —
Залягла між нами напружена мовчанка.
Я обвела всіх повільним поглядом і підняла очі на поручника.
Стояв прямо, спіраючись карабінком на край лодки. Був змінений до непізнання.
Долішня його щока ходила дрібно вперед і взад, а під вилицями бігали грудки стиснутих мязів. Застиглі очі були впялені в глибину великої лодки.
Я збігла вниз по їх нерухомих проміннях і побачила обличча шпига.
Було велике, — тверде, — засмалене, наче різане в бронзі.
Лежало на дні лодки — ціле на сонці, без тіни.
Було на йому повно соняшним блесків, що збігали гнутими рисками по виступах костей.
І було ще щось, що я спершу приняла за соняшні блески — через те, що з них складалося. Був усміх.
Дві срібні риски під очима й золота дужка губ, кутками вверх. — —
Я звела дрібку очі й сковзнула ними по слизькому дулі нагана. Було вицілено просто між брови, на перенісся.
Я стулила вії, протягнула долоню й почесала її об сухий край лодки. Потім опустила її на дно й налапала ручку собачої нагайки. Встала на ноги, вирівналась. Підняла вгору все рамя із силою втяла через обличча.
— Га — згас!!
Губи шпига зламалися вниз, а з чола між брови — оклик!
Я сіла й повела довкола очима.
Бачила я все крізь імлу й шукала в ній надармо лиця поручника. Замість нього виринув передо мною різко й виразно маленький жовнірик при кермі. Його кругле обличча було витягнуте на тонкій шийці й дивилось поміж голови гребців у глибину лодки.
Губи його були, як у шпига, зломані вниз, а між бровами — оклик.
Я здвигнула плечима і спитала:
— "Чого ти?"
Тоді жовнірик підскочив, одкинувся до керми й крутнувся до мене. Його очі затанцювали срібними копієчками по моїм лиці. Брови в його побігли на середину чола й потягнули за собою кутки губ.
— "Чого ти?" повторила я злісно.
— "Ано сміється, прошу панночки", — сказав дзвінко жовнірик з деревяним обличчям.
В мені щось зойкнуло Я протягнула руки до великої лодки й уціпившись пальцями в борт шарпнула її до себе.
Обличча шпига було все в сонці, як раньше.
І з середини — сонце: усміх.
Через праву щоку лежав синьою пявкою слід нагайки. А з середини — усміх. Тоді я нагнулась до його так низько, що чула, як його віддих шелестів у ніздрях.
Тремтіла я як зігнута у двоє бурею тополя.
Зуби мої затиснулись до болю. Рвалаб я їми той усміх по кривавому кусочку й випльовувала в річку.
Але я тільки назвала його псом і одіпхнула од себе лодку.
— "Вперед!"
Весла вдарили разом і лодка пішла вверх річки.
Я не поплила з нею додому. Одїхала зразу проти води кроків десять, потім одстала й повернула в багна.
Була в мені ціла буря і через те я впала як буря на них.