Пеню. Недоїмку гасіть. Із чого я гроші на пенсії у виплатний центр перераховуватиму?
Марина: То ж усі підприємства стоять. Звідки надходженням братися? Ми не можемо останніх трудівників добивати.
Начальниця: А хіба я кажу добивати? Я кажу працювати, Марино Іванівно. Тож ідіть і плідно виконуйте свою роботу. Багато балакаєте.
Усі, не піднімаючи голови, покидають кабінет. Розходяться.
Марина з перевіркою сидить у кабінеті бухгалтерії колишнього державного підприємства, перед нею купа документів, головна книга. Поруч — перелякана бухгалтерка цього підприємства Климентіївна, скромна худорлява жінка.
Марина: Климентіївно, що ви накоїли? Як ви могли зарплату видати, а нам у пенсійний не заплатити? Я ж бачу, зарплатна заборгованість зменшилася, відповідно, податок мали одразу нам перерахувати. Видавали людям гроші?
Климентіївна: Які гроші? Ми їх уже другий рік в очі не бачимо! То ж я старими стільцями, виделками, ложками на поминки людині в рахунок заборгованості із зарплати видала! Уже не могла їй в очі дивитися. За два роки всім винні. А податок чим я вам сплачу? Ви ж його стільцями не візьмете?
Марина: А мені що тепер робити? Я ж мушу вас покарати, штраф виписати! Як я це приховаю? Чи мені через вас у тюрму сідати?
Климентіївна (засмучено): Мусите, то карайте. Тільки дивно виходить: підприємство наше було державне, заборгувала нам держава і покарання нам від держави. То чому ж ту державу ніхто не покарає? За що ж людям жити? Задурно працювали, а тепер ще і штраф? Чому така несправедливість?
Марина (вже на виході): Климентіївно, чекаю вас завтра в пенсійному — акт підписати. Не затримуйтеся, будь ласка, мені ще з іншою перевіркою йти.
Марина виходить надвір. Їде в маршрутці. Сумна. Про щось думає.
Наступного дня з самого ранку в пенсійному Марина під кабінетом чекає начальницю, усе їй розповідає і пропонує не штрафувати Климентіївну.
Начальниця (строго): Яка ж ви в нас милосердна! Вам, виходить, усіх шкода, а мені — ні? Марино Іванівно, не займайтеся самоуправством і самодіяльністю. Ви маєте інструкцію державного службовця і повинні чітко її дотримуватися. Порушила Климентіївна закон, видала зарплатню, а податок нам не сплатила — штраф! І мені байдуже, чим вона її видала! (Переходить на "ти".) Іди, виписуй протокол — і крапка! Кого ми востаннє штрафували: її чи директора?
Марина (сумно): Директора.
Начальниця: Значить, цього разу штрафуємо її. Шуруй у юридичний відділ, виписуй акт і протокол.
Марина виходить. Потім сидить, тримаючи в руках акт, і дивиться на годинник.
Марина: Де ж ця Климентіївна ходить? Мені ще на перевірку треба встигнути, а її досі немає.
Наприкінці робочого дня до кабінету, де вже зачекалася Марина, заходить Климентіївна.
Климентіївна: Вибачте, Марино Іванівно. Ось, прийшла.
Марина: Де ви до цього часу були? Ви що, з Києва пішки сюди йшли?
Климентіївна: Не з Києва, але йшла пішки з Південно-Західного району.
Марина (змінює голос зі строгого на тихий, невпевнений): Як? Пішки з Південно-Західного? Чому пішки?
Климентіївна: А де ж у мене гроші на проїзд? Уже й стільців немає. Усі пороздавала, закінчилися. (Бере й підписує акт.)
Марина вибігає в туалет і ридає там. За нею виходить її подруга Людмила. У туалеті біля рукомийників Людмила заспокоює подругу.
Людмила: Ну що ти, як мала дитина, плачеш? Ти знаєш, скільки у світі несправедливості? Ану витирай носа й заспокоюйся. Чому ти ділиш усе на чорне і біле? Не можна такою бути!
Марина: Як це — не можна? А як самій собі потім в очі дивитися?
Людмила: А ти не дивися! (Марина з докором поглядає на подругу.) Та знаю я! Сама така. Ох і нелегко ж тобі буде, дівчино. Змінюйся.
Марина: Я краще життя зміню.
Людмила: Як? Як ти збираєшся його зараз змінити?
Марина: Поїду. За кордон.
Людмила: Ну то й мене бери...
Марина пише заяву на звільнення з пенсійного фонду.
Сцена в ресторані.
Марина в красивій сукні, з гарною зачіскою сидить із Петром у дорогому ресторані, вечеряють. Дівчина ні до чого ще не торкалася, тарілка повна. Тримає в руці склянку води й дивиться в нікуди. Петро тим часом уплітає за дві щоки.
Марина: Скажи, от як інакше я мала вчинити? Мусила піти! А тепер що мені робити?
Петро наливає вина, дає Марині. Вона бере келих.
Петро (пережовуючи): Я так і не зрозумів: чому ти з пенсійного пішла? Та Бог з ним! Будьмо!
Цокається з Мариною, але дівчина забирає руку.
Марина: Як це не зрозумів чому?! Це ж не по-людськи все!
Петро: Людяна ти моя! Зараз по-людськи і в церквах не правиться. За все треба платити. Я давно казав: іди до ме не. Але ж ти в нас дуже емансипована, незалежна. А ме ні якраз своя людина конче потрібна! Нову фірму відкриваю. Тож за це і вип'ємо! Усе, що трапляється, то на краще! Ти ж так казала. З Богом! (Цокається з келихом Марини й сам випиває.) Марино, дівчинко моя! Ну, досить! Хочеш, завтра в театр підемо?
Марина піднімає очі.
Марина: На що?
Петро: Я дізнавався, там зараз іде-е-е... Як його в біса?
А, згадав! "Ніч перед Різдвом" цього... Нечуя-Левицького!
Марина голосно сміється.
Марина: І "Кайдашева сім'я" Гоголя?
Петро: Я щось не те сказав?
Марина усміхається.
Петро: Розвеселив тебе? От і добре!
Ідуть з ресторану.
Їдуть в автомобілі у Щасливе. Петро знає музичні вподобання Марини, тому слухають класичну музику, яка подобається дівчині. Щойно вона виходить із салону, чоловік вмикає на повну гучність шансон, газує і зникає в дорожній куряві.
Ранок. Марина їде в маршрутці й відчуває запаморочення.
Приходить на нову фірму Петра. Усі працівники перешіптуються за її спиною. У документах підприємства дівчина виявляє безліч недоліків.
У кабінет до Марини заходить помітно роздратований Петро й зачиняє за собою двері.
Петро: Вітаю головного бухгалтера! Ну, як справи на новому місці? Скажи хоч ти мені сьогодні щось хороше.
Марина: Навіть не знаю, чим тебе порадувати. Голова паморочиться, у документах нічого не сходиться. У касі надлишки, скрізь безлад.
Петро: Ну, в паперах поступово розберешся, ти в мене розумна. А щодо запаморочення... Воно й не дивно, перший день на новому місці. Добре, піду, а то "ворони" он зиркають, матимуть, про що каркати.
Марина (пошепки): Петре, а якщо я вагітна?
Петро: Що за день такий? Усі наче змовилися мені його зіпсувати! Той вино не відправляє, вантажники напилися — щойно їх звільнив, а тепер ти зі своїми сюрпризами.
Марина: Зрозуміла...
Петро (обіймає дівчину, оглядається і шепоче): Марино, ну чого ти ображаєшся? Це зараз не на часі, аж ніяк, а ти зі своїми жартами... Давай про особисте вдома поговоримо.
Марина: Хіба в нас є спільний дім?
У двері стукають. Петро з переляку відскакує від Марини, хапає папери.
Секретарка (висока блондинка в мініспідниці й на підборах без дозволу заглядає в кабінет): Петре Васильовичу, а я вас скрізь шукаю! Там нові вантажники приїхали! (Кокетливо, не зважаючи на присутність Марини.) На вас чекають. І чай уже охолов...
Петро (радісно): Дякую, Іруню! Я ж казав, що незамінних немає! (Виходить.)
Марина (сама до себе): Іруню... Тільки чомусь за фінансові документи не Іруня відповідає, а я.
Дівчина повертається з роботи пізно. Уночі пише курсові для університету, у якому навчається.
До Євдокії телефонує сестра, яка працює в податковій, і попереджає, що скоро на фірмі, куди влаштувалася Марина, буде перевірка. Надійшов сигнал, що вони приховують податки. Євдокія веде доньку до ворожки Калинихи.
Калиниха, літня жінка, розкладає на столі карти й уважно в них вдивляється. Мовчить. Знову стурбовано тасує колоду, розкладає й дивиться.
Євдокія: Уже третій раз карти кидаєш і мовчиш! Скажи хоч щось!
Калиниха: Що ж вам сказати? Одне й те саме випадає. Робота — казенний дім, казенний дім — робота. А ще — далека подорож. На особистому — нічогісінько, порожньо. Хіба ж я брехатиму? Усі королі навколо неї крутяться і ніяк не приб'ються. Чудасія якась та й годі. Може, пороблено? Більше мені вам нічого сказати.
Євдокія: Боже мій! Що ж це виходить, посадять Маринку чи що? Та ще й зашлють далеко? (Хреститься й хапається за серце.)
Євдокії стає зле, Калиниха дає їй води. Мати з донькою виходять із хати, дякують. Пішки йдуть селом. Надворі вже темно.
Марина: Більше ніколи не піду з тобою до жодної ворожки! Це був останній раз. Суцільні хвилювання. Завжди як набреше! Мамо, ну який казенний дім? Усе буде добре. Казенний дім — то мій універ. Ось сесія на носі... Ще й далека дорога. Куди я подінуся? (Сміється.) Шарлатанство якесь.
Євдокія: Ой, дивися, дитино, щось мені так тривожно, якесь передчуття недобре.
Зранку Марина приїздить на роботу і йде на склад, проводить ревізію й знаходить величезні надлишки. Дівчина звертається до завідувачки складу Василини Семенівни.
Марина: Василино Семенівно, як сталося, що у вас знову стільки зайвих пляшок вина? Замість п'ятдесяти ящиків — п'ятсот. Ми ж домовлялися: працюємо чесно. Ви розумієте, що буде, як нас перевірка накриє?
Василина Семенівна: Мариночко, а що буде? Господар домовиться з ким треба та й далі працюватимемо.
Марина (здивовано округлює очі): Не зрозуміла. Як це?
Василина Семенівна (з посмішкою): А так. По-чорному. За документами — одне, а за фактом — інше. Мені наказали — я приймаю. Так зараз усі працюють.
Марина: Мене, як усі, не цікавить. Мене хвилює порядок на нашому складі. Я загриміти у в'язницю не хочу!
Василина Семенівна: Ви так кажете, ніби це я, літня жінка, ті ящики сюди притягла. Це ж ваш Петро, генеральний директор, усім розпоряджається. У нього й запитуйте.
Марина: Ваша правда. Запитаю в нього, якщо завідувачка складу в нас нічого не відає. (Іронічно кидає в бік Василини Семенівни й виходить зі складу. Кудись біжить.)
Марина стоїть у кабінеті Петра.
Петро (до Марини сердито): А як ти хотіла? Ти що, вчора народилася? Так усі зараз працюють! А як інакше вижити? Он у Тараса Войченка завідувач складу документів ніколи в очі не бачить. Відпускає продукцію і все. Один лівак. А Колян Середа взагалі сам виготовляє, розливає й збуває.