Отож ступнула рішуче до фотокартки, зняла зі стіни і вийняла з-під скла.
"Виріжемо цю утробину?" — спитала, тягнучись за ножицями.
І ножиці сікнули папір, і ота забута подружка впала їй до ніг, добре, що там, на фото, стояла не посередині, а скраю, і наступила капцем на те лице, бо воно вже не існувало, бо воно вже ніколи й не існуватиме. І тоді заспівало й затремтіло радісно на серці — ввійшов у нього голубий вогонь, а те ненависне, старе й померле розтиралося підошвою її капця, і це таки навіки, навіки, — казала подумки, і ніщо її до тієї утробним не поверне.
Такою застала її мати, яка таки зуміла догодити батькові, той у кімнату вже не заходив, а чимдуж подався на роботу, адже й запізнювався трохи, а мати спокійне-сенько поверталася до свого звичного місця біля вікна. Але зупинилась у прочілі, бо чудне, задерикувате і веселе обличчя побачила насупроти, і хоч знала, що таке нове обличчя в її одиначки, але щось зашкребло їй у серці, вкмітила, що її дочечка учворила.
— Нашо ти фотокарточку попортила? — зойкнула вона.
— А я їх хочу всі порвать, — сказала сердито Лариса, підхопила з підлоги оту носату й бридку і почала ярісно її шматувати.
І їй раптом здалося, що рве вона на клапті й той час, що лежав у темній прірві минулого, оте намальоване в її пам'яті море-життя, бо ж справжнє життя, на її думку, мало початися оце відтепер.
Мати ж поколивалася до стільця, що стояв під вікном, і сівши, випухкнула із себе повітря, наче сама була повітряна, а від того, що побачила, роздирало їй груди.
— Напрасно ти це зробила, — сказала, віддихавшись. — Воно конєшно, карточка — бумажка, а й пам-нять якась. Зараз казишся, а відійде моча од голови, пожалієш.
— Це я пожалію? — сердито спитала Лариса. — За чим?
— Ну як же? — сказала мати. — За собою... Памнять тоже людині нужна!
— Мені не треба пам'яті! — різко сказала Лариса і здерла зі стіни другу фотокартку.
Тут вона була в молодших літах, ще в десятому класі, із заплетеними хирлявими кісками, очі чомусь перелякані, викруглені, а той химерний ніс — неймовірно її потворив.
— Глянь, мам, глянь! — сунула фото матері під ніс.
— Глянь, яка утробина. То оце мені її жаліть?
— Це в тебе в голові замутилося, — спокійно обізвалася мати. — А коли подивиться, то не така й утробина. Дівчина як дівчина, гірші бувають, тут твій папка правий.
— А я не хочу бути гіршою! — заверещала Лариса, люто рвучи фотокартку. — Бо чого, одні красіві, а другі
— утробина? Чого?
— Так Бог дав, — мовила мати. — Цього ми не вибираємо!
— Бог-Бог! Тоже придумали Бога! А я не хочу бути утробиною!
— То ж уже накша! — спокійно мовила мати.
— А коли хто случиться? Прийде й побачить таку?
— Да, тут ти, конєшно, права, — згодилася мати. —Але шо вона винна, та карточка! Не бісись і заспокій-ся, бо я оце зараз одного обмінщика чекаю.
Лариса з маху сіла на стільця.
— Щось накльовується?
— Є, але в гіршому районі. Але кватіра більша, то доплатити тра.
— Який етаж? — по-діловому спитала Лариса.
— Та ж лихо, шо восьмий. Ті ліхти барахлять, а нам з батьком літ не меншає.
— Тоді нам не підходить.
— Є і на третьому. Але без ванни.
— І без гарячої води?
— Нє, гаряча вода є. Колонка.
— То нехай буде без ванни. Митимемося під душем.
— Та от батько несогласний. Каже: покиснуть у гарячій водичці люблю.
— То котрий із них має прийти?
— Інший. Той більшої доплати хоче.
— Чого?
— Площа на три метра більша.
— То доплатіть, шо у вас нема?
Мати замовкла і її лице стало поважне і ніби скам'яніле.
— Коли ж батько не позволя тих грошей чіпать. На чорний, каже день, все може в жизні случиться.
— От воно й случилось! Хіба нє?
— Та де ж воно случилось, доць? — здивовано озвалася мати. — Ну, здєлала ти операцію, то хіба це горе?
— Не горе, а щастя! — твердо озвалася Лариса.
— Для тебе ті гроші й бережем, — голос у матері зазвучав розчулено. — Батько ка': мо' замуж случиться, а тепера кавалери жінок до себе не беруть, а на їхнє заглядаються.
— Коли ж тут житиму, то... замужу не буде. Тут мене кажда собака зна.
— То й шо?
— А те, що тут я замуж не вийду. Мінять обстановку тра.
Мати дивилася якийсь час на дочку, і її лице знову стало кам'яне, а нижня губа негарно відвисла.
Лариса встала, взяла з полиці фотоальбома й почала його гортати.
— Воно конєшно, — сказала мати. — Чи ж я дурна? І чи тобі не хочу добра?
Лариса тотохнула альбомом по столі і різко звелася.
— А коли хочете добра, то над копійкою не трусіться! — сказала гостро, ніздрі їй тріпотіли.
— Ну, чого обіжаєшся? — сказала спокійно мати. —Такі ви збішені оце з твоїм таточком. Як перець!
— Перець, бо печете.
— Це ще хто зна, хто кого пече. Коли сказать по-правді, я і за твого батька пішла, бо гарячий, як перець... Да, ти карточок із альбому не чіпай, а то про тебе маленьку памняті не буде.
— Себе малої не збираюся чіпати, — сказала, трохи холонучи, Лариса. — Хоч як на мене, все знічтожи-ти тра. Шоб і не смерділо по тій утробині!
5.
У передпокої задзеленчав дзвінок, і Лариса кинулася відчиняти. При вході стояв чолов'яга в потертому плащі, з надзвичайно кострубатими бровами, на його пелехатій голові ледве тримався потертий, як і його плащ, капелюх, а підборіддя — ніби сокирою стесане.
— Савченки? — рубнув чоловік. — По обмену! Лариса відступила з дороги, з кімнати вже вико-
ливувалася на грубих ногах мати, її завжди сонне обличчя розкішно цвіло.
— Заходіте, заходіте, пужалуста, — заспівала вона.
— Хачу пасматрєть! — рубнув чолов'яга і, не скидаючи капелюха, зразу ж узявся за розглядини. Зайшов до кухні, засвітив усі чотири камфорки газової плити, чомусь понюхав, крутнув водогінного крана, міцно закрутив, завернув голову, аж його капелюшець ледве не впав — дивився на стелю. Помітивши жовтий підтік, турнув туди зарослим пальцем.
— Ето шо такое?
— Сусєді залили, — заспівала тонко мати, — сякіє-такіє!
— Плохіє сусєді? Часто залівають?
— Ото раз і залілі! — тоненько проказала мати!
— Возьмітє бєлу краску, — рубнув чоловік, — а тада побелить!
Вийшов у коридорець і зазирнув до туалету. Обдивився стіни й низько нагнувся над унітазом, щось і там нюшкуючи. Тоді спустив воду, яка шумно полилася, і перевірив запобіжного крана.
— Не работає?
— Як це не работає? — обурилася мати. — Не в той, мать, бік крутите.
Кран "заработав", бо вода перестала дзюркотіти. Чоловік підвівся, його обличчя стало малинове.
— Да, діствітільно, в порядку, — сказав.
— У нас все в порядку, — гордо озвалася мати. —Хароша кватірка!
Чоловік відчинив двері до ванної і шумко втягнув повітря.
— Сиростю оддайоть.
— Стірали вчора, — тонко сказала мати. Чоловік відкрутив воду і перевірив запобіжні крани.
— Один кран туго йдьоть, — сказав.
— Туго, — скрушно зітхнула мати.
Чоловік різко рвонув із ванни, аж вони з Ларисою змушені були відскочити від входу.
— Район у нас замічательний, — заспівала мати. —Магазин під боком: гастроном, і промтовари, і хімчистка в нашому домі, і пошта, аптека — рукой подать.
— Чо ж не удовлітворяє? — спитав чоловік.
— Є в нас причина. Сімейна, — сказала мати.
Чоловік різко повернувся і пильно зирнув на матір. Лариса помітила, що одне око його було більше другого, власне одне розширене, ніби вставне, а друге примружене.
— А кака іменно?
— Це вже наше діло, — різко сказала Лариса.
— Ну, воно конєшно, діло це ваше! — сказав, миттю збайдужівши, чоловік і рушив до кімнати.
— Клітушка малувата, — мовив, поморщившись.
— Двінацять метров, — проспівала мати. — А друга — шиснацять.
— Куда хочете пойті — тридцать два.
— Знаємо, — сказала мати.
— Сума доплати звєсна? — рубнув чоловік.
— Та звєсна. Многовато!
— А шо ви думалі? Всьо тепер дорогое. Сколько метр знаїтє? Ото-то!
Вони ввійшли в другу кімнату.
— Клітушка веселенька — сонячний бок, — буркнув чоловік. — Взимку тепло?
— Муж у майке ходить.
— Значить гарячо, — чоловік з розгону сів на стільця, капелюха він і не думав скидати. — Обмєн знаєте какой?
— Та от у мене все в голові перемакітрилось.
— Хорошо, повтору, нема нічого складного. Двє сімні з общой, сорок і двадцать п'ять метров, ідут на двох-комнатну і трьохкомнатну ізолірованиє. Те, шо йдут у двохкомнатную, нашої двохкомнатної не хатят, район не устраює і даліко. їх устраює ваш район, ви ж ідьотє у двохкомнатную — тридцать два метра, соответственно з доплатой, а оні сюда. З двохкомнатной і трьохкомнатной пойдут в общу — сімня, хатят вмєстє бить.
— А доплата кому? — поцікавилася Лариса.
— Хто метри тратить.
— Вам?
— А тож каму? Вам, баришня, понаравиться, там парнів много, як на подбор.
Лариса почервоніла.
— Але худший район, — сказала твердо мати.
— Почему худший? — обурився чоловік. — Райони одінакові.
— Нам до центра тридцять, а одтуда сорок п'ять мінут їзди, — сказала мати.
— Не сорок п'ять, а сорок, — заперечив чоловік.
— Я засікала, — наполягла мати.
— А вам для чіво той центр?
— Доч у центрі работає, — не зморгнула мати.
— Неудобство не большое. — Транспорт удобний.
— За неудобство скинуть годиться.
Чоловік дивився якийсь час на матір, начебто не розумів, що вона сказала, одне око при цьому ще більше розширилося, а друге звузилося.
— Харашо! — рубнув він. — Договоримся. Но транспорт стоїть так само: тут трамвай і там. Будем оформлять документи, ілі подумаєте?
— Доплата большая, — зітхнула мати.
— На теперішнії вриміна не большая, — сказав чоловік. — Не хатіте, не принуждаю: таких п'ять най-дьоться. Вам улучшеніє, доч замуж пойдьот, вот і вигода.
— Посоветоваться з мужом нужно, — сказала мати.
— Канєшно! — він вийняв картку. — Мой тіліфон.
Пішов різко до виходу, і Лариса метнулася відчинити двері. Коли ж повернулася, мати сиділа на стільці серед хати, поклавши долоні на масивні коліна і скрушно похитувала головою.
— Ой-йой-йой, доню, — сказала дуже вже тонко. —Боюся шось я!
— Чого ж боїшся? — спитала Лариса.
— Боюся, що заспіває нам батько — не шуточки! Ще, може, й ребра нам поламає!
— Не дуже він нам їх ламав, не поламає й зараз, —сухо озвалася Лариса. — А ти ходила дивитись ту ква-тіру?
— Кватіра непогана, — зітхнула мати. — Але як це воно останньої копійки позбуваться?
— То вам гроші чи я дорожча? — гостро крикнула Лариса.
— Де його й розібрать, — скрушно зітхнула мати. —І тебе шкода, і грошей!
6.
І все-таки вона не зжилася дорешти зі своїм обличчям.