У його душу поступово вселявся давній спокій, а на серці була' лише одна турбота — щоб сини вернулись.
— Ах, коли б мені ще хлопці вернулись, — говорив тужно про себе, — тоді б я вже зовсім не журився.
І зрадів же старий, зрадів — аж заплавав, коли, прийшовши на Петра з церкви, застав у хаті обідраного і виснаженого Степана.
...І знову почалось нове життя під новим режимом.
У перших місяцях була військова влада, щезло мариво Сибіру, народ жив крилатими надіями і з вірою дивився в майбутнє.
— Може, Бог дасть, — говорив Добрина, — що тепер якось житимемо. Чоловік хоч спатиме спокійно. От, коб ще Стратон вернувся...
Але Стратон не вертався, і не було про нього НІЯКОЇ ВІСТКИ.
Настя знову почала плакати й журитись. Прямо в очах в'янула. Інші молодиці скрізь упарі із своїми чоловіками: і в полі — при роботі, і в церкві, і за столом... Втішаються, радіють життям, а вона, наче розчахнута берізка, в'яне і всихає... Знову втоптала стежку до Явдохи, а та все потішає, переконує, що прийде. Вірить Настя, молиться й чекає.
VI.
Минув рік з того часу, як погідного червневого ранку Добрина почув перші вибухи літакових бомб. Здається, що це було так недавно, неначе вчора, а вже стільки змінилося. Ой, змінилося, змінилося... І хто б то цього сподівався?
— Дочекалися... — немов самому собі докоряв Добрина, вставляючи в льосі нововитесані з каменя жорна. — Мій батько не їв хліба спід жорен і я ніколи не мав їх на маєтку, а на старість приходиться з ними возитись.
— Не беріть цього до серця, тату. Сьогодні кожний господар меле на жорнах, — потішав його Степан.
— Так то так... Але де тут правда? Позамикали млини, опечатували олійниці І круподерні: ні тобі муки змолоти, ні макуху забити. От окаянні часи настали! Хочуть усе від тебе забрати І І скільки б не дав — усе мало і мало. Ненажери! Ще трохи, то й діжку з розчиною візьмуть ! Уже й кабанчика не заколи, бо оштрафують або й посадять. Настановили отих ляндвіртів і помпують з тебе останні соки ! А що тобі дають ? Навіть лямпи нема чим засвітити — при каганцях народ сидить і юшку без соли сьорбає. Про якогось шкарбана чи лахміття й не думай. Ходи, чоловіче, босий і голий — вони тим не журяться. Та ба 1 Вони ще й з тебе кожуха стягають, бо, мовляв, на фронт потрібно.
— За це вони нам нову Європу будують, — завважив Степан іронічно.
— А на якого паравса мені їхня Європа, як я в полатаних штанах ходжу та на жорнах збіжжя передираю! Не треба нам такої Європи!
*
* *
Ліниво тяглися слотні дні осінні, напоєні сумом і тривогою.
У Корнієвій душі догоряв огонь, і в серці тихо гасли останні іскорки надії на поворот сина. Віра в краще майбутнє розвіялась з осіннім вітром... Її заглушив гурк:Т жорен. А жоріа гули без упину — від вечірньої зірки до пізньої ночі. Гули вони в Добрини, гули і в сусідів.
Як тільки настане сутінь, старий мовчки Йде ІЗ СИНОМ у ЛЬОХ, Д' під несміливе блимання каганця приступає до роботи. Добриниха з Настею на зміну сторожать під хатою, чи хтось не наближається часом. Бо не дай, Боже, чогось — пропали !
Одного разу Добрина, вернувшись стомлений із льоху, сів за столом і задумався.
Тьмяне світло каганця, що блимав на комині, кидало на стіну зажурену тінь.
— Чую, що мене покидають сили, — досадно озвався. — Не діждуся я, певне, Стратона... Він би мене виручив...
По змарнілому обличчі Насті скотилося наче дві великі горошини. Вона вже не плакала, лише стискалося наболіле серце, і сльози самі виступали на очі росяними краплинами...
— Що ж, сину? — перевівши допитливий погляд на Степана, спитав Добрина. — Черга на тебе?...
Степан мовчав.
— Плуг і коні передаю в твої руки. Будь дбайливим і добрим господарем, працюй і запопадай, а я — чим зможу, тим і допоможу тобі.
У хаті запанувала пригнітаюча тиша. Кожен щось мовчки думав, і здавалося, що НІХТО не наважувався порушити ту напружену тишу. Лише сухі дрова в печі тріщали, і шелестіла солома в руках Добринихи й невістки, що плели цибулю у вінки.
— Ні, тату, — задумано і несміливо озвався Степан, — краще таки ви будьте господарем, а я вам помагатиму, доки не заберуть на роботи.
Старий насторожився.
— Про які це ти роботи?
— Та вжеж — на роботи до Німеччини.
— До Німеччини ? Не діждуть вони цього!
Хіба знову беруть? — затривожилась Добриниха.
— А беруть. У старости є вже новий наказ. На наше село припадає понад сто люда.
— Ой Боженьку! Вже стільки забрали і ще їм мало.
— Що б не стало, а ти не підеш, сину! — немов остаточний присуд, упало з Корнієвих уст.
Надворі раптом залаяв Жучок і почав кидатись у напрямку садка, аж іскри сипалися з дроту, по якому їздило кільце прив'язі.
Степан підійшов до вікна і прилип лицем до шиби.
— Хто там? — спитав Добрина.
— Нікого не видно.
— Старий підвівся і мовчки подався надвір, а за хвилину в сінях було чути якісь притишені голоси.
— Ми не надовго, — говорив один. — Попросимо щось перекусити та й підемо собі.
— А може, дайте кусок хліба, то й до хати не будемо заходити, — докинув другий.
— Ні, хлопці, так не годиться. Раз ви вже тут, то заходьте до хати. Погрієтесь, перекусите, а тоді — хай Бог провадить.
— Не хочемо вас наражати на небезпеку.
— Як щось має бути, то його не минути, — відхиливши двері, докінчив Добрина.
У хату ввійшло двоє рослих юнаків, від яких повіяло лісом і осінніми вітрами. ГІрив давшись, поставили гвинтівки в куток біля дверей і посідали на лаві.
— Стара, а дай но хлопцям щось із'їсти, — звернувся Корній до жінки.
Добриниха метнулась до комори, і за хвилину юнаки смачно заїдали яєчню наполовину із салом.
Степан мовчки дивився на них, і здавалося, що в його душі родиться якийсь неспокій або докір до самого себе. Його зір зупинявся то на незнайомих, то на зброї, яка дихала з кутика холодною мовчазністю.
— Що де чули, хлопці ? — спитав Добрина.
— Чуток багато, але всі вони сумні, — відповів парубок.— Вони писані кров'ю наших братів...
Хатні принишкли й увцжно слухали, а незнайомий оповідав :
— От, Княгинин знищили дощенту. Лишились одні згарища.
— Коли ? — схвильовано перебив його Корній.
— Цими днями.
— За що?
— Там, знаєте, хтось перервав військову телеграфну лінію, що йшла за селом. На другий день оточили Княгинин, зігнали всіх до церкви, забили дошками двері, а потім через вікна закидали гранатами. Всередині знялись страшні крики і зойки, що перепліталися з передсмертними окликами жінок і дітей. Опісля церкву облили нафтою і підпалили. Еухнуло полум'я, і над зеленими банями піднявся високий стовп чорного диму...
— І загинули?...
— Загинули... — сумовито повторив парубок. — Разом з ними згинув також місцевий священик.
Добрина спустив голову й задумався. Добриниха важко зітхнула й поклала на грудах знак хреста. Натомість Степан зблід на обличчі, помітно захвилювали його широкі груди, і очі спалахнули гнівними огнями.
— Знущаються кати! — з болем вимовив і нервово заходив по хаті.
Тимчасом незнайомий оповідав далі:
— Всюди на нашій землі відбуваються масові арешти. В'язниці переповнені. Там уже місця нема для тисяч нових жертв. Але ворог має на це спосіб: одних розстрілює, а других садовить на їх місце, щоб чекали своєї черги... Сьогодні
в'язниця — це кривавий млин, що перепускає людей між своїми каменями на той світ.
Після короткої павзи парубок додав:
— Отаке то життя творить нам займанець...
— Хто мечем править, той від нього й гине, — немов про себе сказав Добрина. '
У хаті повис сумний настрій.
На комині судорожно заблимав каганець і погас.
За пів години пізніше з подвір'я Добрини віддалялися дві чорні постаті в напрямку на поблизький ліс.
Степан ще довго стояв біля вікна й дивився вслід за ними, аж поки не окутала їх густа темрява ночі.
Крізь роздерту каламуть осінніх хмар виглянув одним боком мовчазний місяць і, повівши сріблясто-холодним поглядом по Добрининому дворі і зиркнувши крадькома на струнку тополю біля хати, потонув у сизих каламутинах.
VII
Селами й засніженими полями йшла напоєна розпукою скорбота. В повітрі тужно бриніла, наче обірвана струна, налита болем пісня, що неспокійно носилася над тисячами свіжих могил. А могили виростали з дня на день, з години на годину.
Добрина, овіяний випарами свіжої крови, всією душею відчував стогін землі та її благальну скаргу, що пливла до самого Бога. Він став мовчазний і замкнений у собі, уникав людей і рідко коли вдавався в розмову з власного сім'єю. Часто в місячні морозні вечори виходив за клуню, ставав непомітно під ожередом і довго-довго вдивлявся в застиглу синяву Хорупанського лісу. Опісля покрадьки вертався до хати, сідав за біблію і просиджував над нею до пізньої ночі. Раніше не міг заснути — думки не давали. Оце недавно зладив навіть спеціяльний каганець з чвертьлітрової бляшанки, щоб часто не підливати, і коли каганець догоряв, Добрина складав уважно книгу, відносив на полицю, молився Богу і лягав спати. А вранці до схід-сонця зривався та йшов порати худобу.
Останніми днями, як тільки починало вечоріти, Корній запрягав коні до саней і долинами та вибалками подавався до лісу, звідки вертався коло півночі, привозячи на санях трохи ломаччя.
Добриниха дивилася на це з тривогою і турбувалася за старого. Іноді, було, спитає на самоті:
— Корнію, що з тобою? Ти ж змарнів І почорнів, як земля... Чому ти поночі до лісу їздиш?
Відповіддю їй завжди була понура мовчанка старого.
Але одного разу вона, йдучи до льоху по огірки, випадково помітила, як Корній, скрадаючись, виніс із клуні наповнений чимсь мішок і поклав на санях під солому.
Тепер їй стало ясно, чому старий смерком їздить до лісу, чому так часто вона мусить хліб допікати і чому в бодні помітно сала меншає. З цього часу вона вже ні про що не питала Корнія, а тільки, коли він лагодився до лісу, виносила й сама чималий клунок, клала на сани і прикривала соломою. Бачачи це, Корнїй зворушливо посміхався.
Так минала зима, і десь звіддаля доносився несміливий гомін весни. Повіяли сухі тепловії і здмухнули білу пелену, якою були сповиті неозорі поля Волині.
Десь на початку квітня пригріло сонце, і земля, заслухана в дзвінкий спів жайворонка, жадібно чекала плуга.
І ліс напружено чекав...
Чекав увесь народ...
Тимчасом фронт, відкотившись з гуркотом спід Сталінграду, розгонистою дугою сперся на крутих берегах Дніпра.