мені".
Малесенький наголосочок на останньому слові, а може, й здалося це Рахновському.
"Не можу, не просіть", — не здається. — "Зможете! Зробите!" — "Ні!" — "Не відступлюся, спокою не дам".— "Ні!"
Так і пішла з нічим. Не дав нарядів Рахновський, та й справді, самі розумієте, не робляться нашвидку такі справи.
Та другого дня, третього знов вона тут, як весна після зими неминуча. Нове слізне прохання приносить від колективу, опис погорілого, посвідку від держстраху: "майна Чугуївського колективу в списках застрахованого не значиться".
"Бачите, — каже, — де ж їм допомоги дістати? Бачите, он скільки погоріло... Дайте наряди, милий, хороший Петро Йосиповичу!"
Уперся наш голова, як пароплав на мілизні, на своєму стоїть:
"Не можу, не просіть, Рино Михайлівно!" (Чуєте — вже ніби до старої знайомої!).
Я, грішна людина, думав собі: це він одмовляє навмисно, навмисно й не розкаже до ладу їй іншого шляху, щоб вона отак щодня ходила до нього. Всі ж бо на неї задивлялися. Той чогось купив нову краватку, той голитися щодня почав, той просить ближче до проходу поставити його стіл. А як зайде вона до Рахновського — чогось сила справ з'являється. Все стукають:
"Дозвольте зайти на хвилиночку. Тільки одного папірця підписати. Дуже спішно".
Вибачте.
— Ех, і довго ви це розводите, — позіхнув Микола Полікарпович на радість Клепацькому (навіть моржа почало вадити!),— що ж: дав Рахновський наряди чи ні?
— Е, почекайте, Миколо Полікарповичу! Ясно, що дав, та як? Колись увечері вертає Рахновський додому. Бачить — коло будинку шпацірує якась жінка струнка.
"Я, — каже, — на вас давно чекаю. На службі перешкоджають нам говорити од серця". Приймає і цю атаку впертий голова райсоюзу.
"Будемо говорити, якщо хочете, тільки не про ту справу".— "Ні, Петро Йосиповичу, тільки про ту справу... А вже тоді..." — "Що тоді?" — хоче піймати натяк настирливої красуні. — "А тоді вже поїду до своїх чугаївців порадувати одержаною допомогою. От будуть щасливі, от дякуватимуть!" — "А хто ж мене подякує?" — заводить недвозначно Рахновський. — "Вас подякує радянська влада, що ви допомагаєте її улюбленій дитині — сільському колективові. Коли ви дасте наряди?" — "Ні, Рино Михайлівно! Жарти набік. Серйозно повторюю і востаннє: нічого ви від мене не доб'єтесь. Цього я зробити не можу. І не візьміть всерйоз моїх брутальних натяків. Ви — жінка гарна, самі знаєте, і якось мимоволі збиваєшся на такий тон. Та й перевірити хотів — чи справді ви використовуєте свою красу, щоб вплинути на мене".
Голосом своїм глибоким і щирим:
"Петро Йосиповичу! Не треба хитрощів. Я завжди просто кажу, так і тепер: авжеж, я використовую все, що я маю, як жінка, щоб добитися свого. Не криюсь, бачите, і тому дайте мені руку та пройдемося трішки, бо це безглуздя стовбичити так довго біля ваших дверей".
Вечір морозистий, бадьорий. Сніг там іскриться, м'яка постать попліч, тонкі пахощі, профіль і все таке інше... А розмова, Миколо Полікарповичу, незвичайна:
"Ви чули, хто я така зроду? Чули, що в мене нікого й нічого немає тепер. Ви праві, коли хотіли сказати колись — у мене залишилась тільки жіноча краса. Будь ласка, скажіть, що робити жінці в такому стані? Чи не вірно я чиню, добиваючись від вас нарядів? Це ж початок моєї реабілітації. А ви цього не хочете, злий!.. Ви хочете, щоб я залишилася безправною жінкою з самим одним гарним тілом. Це ви такий комуніст? Штовхаєте мене на проституцію?" — "Та що ви, Рино Михайлівно!"— щиро обуривсь Рахновський.— "Звідки ви це взяли?" — "Бо не даєте нарядів". — "Ах, знов ці набридлі наряди!" — "Вони мені ніколи не набриднуть, поки не дасте". — "Вимагаєте неможливого". — "А штовхати жінку на розпусту можливо?" — "Ви знов своє?" — "Іншого виходу немає". — "Ну, чому немає, мила Рино Михайлівно?" — "Це ви ненароком "мила" сказали?" — "Ні, навмисно, щоб показати, що ви — одно, а наряди райсоюзу — інше". — "А для мене це — одно..." — "Що це? Натяк знов?" — "Ніяких натяків! І так само без ніяких натяків: невже ви не помічаєте, що я змерзла, і невже у вас не вистачить сміливости, як ото на початку нашої сьогоднішньої зустрічі, мене запросити до себе? Боїтесь?" — "Ні, не боюсь". — "Боїтесь, так само, як нарядів дати, чи, вірніше, боїтесь, щоб їх після цього не довелося б таки дати". — "Після чого?" — "Після того, як я буду в вас гостею і говоритиму там знов про наряди". — "Ну ви й уперті, як... більшовичка". — "А ви зовсім не більшовик, бо боягуз, яких я мало зустрічала..." — "Будь ласка, входіть!" — "Отак би давно..."
Двері рипнули. Холостяцька квартира з колись реквізованими в буржуїв м'якими меблями. Тепло, затишно і все таке інше...
Клепацькому терпець увірвавсь. Навмисно голосно закашляв, зліз із полиці і вийшов у коридор. Поїзд саме проминав якесь промислове селище, і в темному чотирикутникові вікна полум'яним жовтогарячим язиком дихав під чорними хмарами димар і миготіли рясні ліхтарі, нагадуючи ще далеку мету подорожі.
Притуливсь чолом до холодного скла й намагавсь розвіяти безсилу злість проти скрипучого бороданя. А той, чути здалека, смакував далі подробиці роману голови райсоюзу з "розкішною дамочкою".
— І все таке інше, — перекривив Клепацький нудного оповідача. — Ну, і мовочка, ну й порівняння: "як рекляма патентованих засобів визолочується"! І коли він кінчить? Трьома фразами можна переказати всю цю звичайнісіньку любовну історію, а як не трьома, так не так же по-міщанському. От не вміють люди оповідати! Псують тільки матеріал...
Думки взяли звичний напрям, і Клепацький заспокоївсь. Поїзд знов гуркотів рівним степом, коли-не-коли жевріло десь вдалині багаття поночівників.
Голоси в купе на якийсь час притихли. В коридор, сопучи, один по одному, виповзли черевані й попрямували в його кінець.
"Це вже перед сном", — зрадів Клепацький і з полегкістю впірнув назад у купе. Пасажир на горішній полиці вже встиг роздягтися, але, як і раніше, тримав перед очима свою грубелезну книгу. Бльокнот стирчав з-під подушки, чекаючи, видимо, на свою чергу.
Клепацький тепер уже з деякою повагою глянув на упертого кокусового подорожника й мовчки почав роздягатись. Йому теж, очевидно, треба було уважніше поставитися до проекту Александрова. Вигоди м'якого вагону не використані. Треба надолужити.
Мужньо знов атакував складні креслення й безкраї стовпчики чисел. Намагавсь не помічати, як товклись унизу черевані, не чути, як сопли, лагодячи собі постелі, як трохи притишеним голосом бородань провадив далі своє оповідання.
— Питаєте, Миколо Полікарповичу, звідки я знаю, як вони розмовляли, що робили? Та на суді Рахновський усе й розказав до цяточки. Жив він із тою Риною Чугай усього сім місяців, але висмоктала вона з нього все, що хотіла. На багато тисяч послали ми чугаївському колективу й борошна, й збіжжя, й заліза, й мануфактури, навіть грішми закредитували. А цей колектив був такий певний, як люди на Марсі... Може, тепер у Чугаївці і є, бо тепер, куди не плюнь, колективи, за колективами справжніх людей не видно... Одержували крам і все таке інше на станції Чугаївці підставні особи з фальшованими документами. Заарештували тоді цілу банду спекулянтів. Усе одержане перепродували та давали добрий відсоток Рині Чугай (прізвища й минулого не перебрехала ніяк, все так точнісінько й було, тільки колектив вигадала). У неї самої знайшли силу бланків усяких, печаток, документів і все таке інше, як належиться таким павам.
А викрив усе Гаврило безрукий. Це колись прислали до нас висуванця такого, залізничника. Машиною йому десь руку помняло, відтяли до ліктя, ну й годі робітнику вати. Хлопець собі кмітливий, у партії здавна. В розпорядження райсоюзу. Ми туди, ми сюди: куди його діти? З нашою-бо справою людина необізнана... Поставили за кур'єра листи розносити, — адже письменний... Дає йому одного разу Рахновський цидулку:
"Однеси мені на квартиру, передай дружині". — "А це,— питає, — в яких справах?"
Спалахнув Рахновський гнівом:
"Не твоє діло! Неси, коли наказують!" — "Товаришу Рахновський, я не в вас працюю, а в райсоюзі. Приватних листів носити не мушу".
Втямив голова, що спіткнулося, поправляється:
"Бачиш, це в справах Чугуївського колективу. Вона до них причетна. Клопочеться за земляків своїх. Розумієш?"
Скорився Гаврило безрукий, несе цидулку, сам думає: вона — Чугаївна, станція — Чугаївка, колектив — Чугаївський... Погано, коли дружини керівників у діла установ зазирають та ще про земляків клопочуться. Якби з цього іншого клопоту не було...
Приходить — саме Чугаївна в прихожій з якимось гостем прощається, він її в ручку цілує:
"Не турбуйтеся, Рино Михайлівно, ввесь крам миттю куди слід переправимо. Всі наші напоготові".
Ще раз у ручку — цмок, закаблуками — стук, через ліве плече — круть, пішов.
"Мабуть, із офіцерів колишніх такий верткий, — думає Гаврило, — гарні "наші" в голови нашого. Теж, може, з "земляків"? Не таким колективом тут пахне..."
"Вам що? — Чугай до нього, на вустах зневажлива викривка.— Ах, від Рахновського!— протяжливо та з докукою. Ну що він там? — читає цидулку. — Якесь засідання!— гнівно папірця пожмакала та на підлогу.— Перекажіть йому, що я хочу сьогодні йти до театру. До театру, втямили?" — "Чого ж не втямити? Так і скажу: "Бариня, мовляв, гнівалися й хочуть до театру, а справи хай підождуть"". — "Що? Нахаба! Я скажу Петру Йосиповичу!" — "Я й сам йому дещо приємного скажу".
І пішов, грюкнувши дверима... З того й почалося. Щодня бюро осередку засідає, а там і ввесь осередок, правління наше, потім комісія, ревізія, слідство — і до суду докотилося. Шкодували ми за Рахновським чимало, ну а ті, більшовики, їм хіба жалощі? Б'ють, дихати не дають. Хоч чужий, хоч свій — колишній. У своїй хаті гнилизна, кажуть, гірше за околишнє болото...
Питали слідчі Рахновського: "Невже ви за скілька місяців ніяк не догадувались, вірили їй, як бузувір ідолу?" — "Вірив, — каже, — саме як ідолу, вчадів од неї. Вона мені подячливі листи показувала.
Десь їздила інколи, казала в колектив. Гадав — щиро на новий шлях ступила. Як же не допомогти? Мана найшла..." — "Не мана, — кажуть йому, — а забули ви обов'язок свій радянський, ще й комуністичний, і доведеться вам багато років про це метикувати, а їй, може, зовсім більше не думати".
Зблід Рахновський, аж губи трусяться, питає: "Невже в неї ще є якісь підозрілі вчинки, зв'язки?" — "То ви вже на суді побачите, але от що цікаво — ні пари з уст, куди вона запропастила гроші.