Еге ж, саме тут, у цьому глухому місці, де була прямовисна скеля, ставили цілі у формі людської тіні, навпроти було зроблено земляні лежаки, і ми вчилися стріляти в ті людські тіні —я раптом подумав тоді, в ту освітлену гарячим прозрінням хвилину: а хто вони, ті людські тіні, в які ми бездумно вчилися посилати кулі? І мені здалося, що зараз я й сам стаю однією із тих тіней, що це мене ставить молодцюватий учитель фізкультури і військової підготовки Борис Якович Білик до прямовисної стіни, і це в мене пускають кулі ті, котрі вчаться бездумно стріляти, бо щось зі мною сьогодні сталося страшне, очевидно, з мого нашийника на хвилю відпав мацак, який помпував у мене чужі думки, бажання й чуття, тож мій язик несподівано для мене самого заговорив вільно і сказав щось таке, що в цьому світі категорично заборонено говорити, тож тепер стою тут, біля прямовисної скелі, чорним силуетом, а на лежаках (до речі, я сам їх із хлопцями насипав) лежать мої однокласники, лежить директор, Соф'я Вольфовна і цілять у мене, а тоді натискають гачка, і кулі врізаються в моє серце, а вони біжать до мене й радісно ґелґочуть, і радіють, що так гарно й точно ввігнали до мого тіла важкого свинця...
Отам у човні, коли ми виїхали з батьком ловити рибу, коли навколо палали кущі й дерева і від того краї річки ставали багряні, а сама вона — чорна й бездонна, коли ми зловили одну лише рибинку (може, й вона була з риб'ячих бунтарів, в якої відірвався від шиї мацак спрута), я коротко оповів батькові, що сталося, і побачив раптом, що він дивиться на мене переляканими очима, ніби я й справді щонайменше вбив людину і вже нема мені спасіння від кари за злочин.
— Чи ти здурів? — спитав він.— Та за такі речі люди навіки пропадали.
— Але ж я сказав правду,— мовив мій схвильований дзвінкий голосок.— І по-моєму, вже культ особи розвінчано.
— Е, що ти там тямиш,— сказав батько.— Да, ти влип!
Він задумався, і риба спокійно поскльо-вувала нашу приманку, а голих гачків вона не хапає, хіба я був такий дурний, що схопив голого гачка, якого закинула в нашу школярську річку ота вирлоока Соф'я Вольфовна; поки що я перед нею не вибачився, бо вже два дні не ходжу в школу; щось у мені повставало, щось мене не пускало вибачатися, бо це так ганебно себе принижувати, коли твоя правда; ні, я згоджувався ліпше покинути школу, ніж вибачатися за свою маленьку правду, в якій не сумнівався.
— Бачиш, синку,— повільно сказав батько, дивлячись у смоляно-чорну воду річки.— Життя таке, що в ньому мудрим тра буть. Правд багато, але толку від них мало. Розумний своє думає, а дурний, як сорока, на хвості носить. Розумний язика прикушує, а дурний розпускає. Знаєш про тих, що на Миколаївській?
— Знаю,— мовив я, бо таки знав: ті хвилі мороку, страху, ба жаху, що їх відчув у школі, вийшовши з директорового кабінету, поширювалися, здається з тієї вулиці.
— Отож знай і тримай язика на припоні. Бо загримиш!
— У наш час? — спитав я здивовано.
— Не будь наївний,— сказав батько.— Ніхто їх не розганяв, а коли вони є, то їм робота потрібна. Є вовки, то вони шукатимуть овець. А потрапити в їхні лапи — пиши пропало! Там жалю не знають! І ще одне затям: Україна для них надто ласий шматок, і вони його з рота ніколи не випустять.
Тоді я відчув, що мацак знову присмоктав-ся до моєї шиї і починає помпувати в мене чорну, їдку рідину, нею почали наливатися спершу ноги, потім низ живота, тулуб, руки й, нарешті, голова. І я сидів, чорний од того жаху, який було налито в. мене так щедро, безвольний і безрушний, ніби не людина, а шматяна лялька, в якої безживно бовтають-ся кінцівки й голова, але рот вічно усміхнений. Батько в цей час знову непорушно вдивлявсь у чорну воду річки, а довкола буяла така осіння краса, що я мимоволі провів очима по розливах барв на березі, де росли берестяні кущі.
— Твоя правда,— нарешті сказав він.— Школу кидай, це буде ліпше, ніж тебе виженуть.. Бо коли ти в них будеш на гачку, добра не жди. Ще не відомо, чи твоя вчителька не настрочить на тебе на Миколаївську. Вибачився перед нею?
— Ні,— сказав я.— Не можу!
— І це правильно,— сказав незвично гордо батько.— Бачу, що ти не шмата. Десятий клас і у вечірній зможеш закінчити. Але тепер язика на припоні тримай!
Я подивився на нього із вдячністю. Він мене розумів, мій батько. Він теж із тих (бо всі ми такі), кому до шиї присмоктався мацак спрута, але більшість людей про те не знає, а він відає. Відає, що Україна для них "надто ласий шматок", отже, думав про те. Одне нас різнить: я хочу покинути школу, щоб зберегти свою гордість і відчуття правди, а він хоче, щоб я сховався від них, отих, котрі можуть поставити мою тінь під скелю, щоб наповнити її свинцем своєї нетерпимості й злоби. Хай і так, мене це, принаймні зараз, задовольняло.
Ми ще посиділи з вудочками, дивлячись на непорушні поплавці, забувши, що на гачках немає наживки, тоді батько зітхнув, скрутив вудочки, вилапав під ногами у воді єдину плотвичку, яку ми зловили, й викинув її у річку. Плотвичка яскраво спалахнула проти сонця, вдарилась об воду і стрілою пішла на дно, а ми рушили додому. Потім батько відіслав мене гуляти, і вони провели з матір'ю довгу нараду, зрозуміло про що, але що саме вони говорили, я так і не взнав. Однак, коли повернувся додому, батько зустрів мене блідою усмішкою і підбадьорливо кивнув, а мати на мене й не дивилася, очі в неї були заплакані, а під ними червоніли мішки, як це бувало, коли вона довго сварилася. Але згоду її на те, що я можу школу покинути, було одержано — батько впливати на неї вмів.
3
З Аллочкою мої стосунки складалися химерно й плутано. Після того епізоду в трамваї, Артур таки розповів батькам, і ті, як я вже казав, рішуче заборонили дівчинці зі мною зустрічатися — ми тільки інколи входили у балачки і взагалі вели себе так, ніби в нас нічого й не було. Зрештою, це й правда, бо ті кілька зустрічей, які ми мали,— просто спільні прогулянки і нічого не значили. Але то трапилося аж два роки тому, ми були тоді восьмикласниками; в дев'ятому класі ми стали зовсім чужі, я тоді закохався в іншу дівчинку, яку любив таємно і пристрасно, марив нею й тужливо дивився в її бік, але вона на мої поклики не відповіла, а почала ходити з хлопцем саме того типу, який я ненавидів: самовпевнений, гарний — я відразу ж збагнув, що я йому не суперник, і лю-б ас ний вогонь до дівчини, її звали Женя, в собі погасив. Тоді доля знову звела мене з Аллочкою, при тому справді звела. Було це під кінець дев'ятого класу, вдарила раптова й сильна гроза, і я, рятуючись од дощу (повертався зі школи), заскочив до аптеки на Андріївській вулиці (її тоді називали Військових таборів). Ця ж гроза загнала в аптеку й трохи змоклу Аллочку.
— О! — сказала вона.— І ти тут!
— Обляпаний і обдрипаний,— мовив я. Вона уважно на мене подивилася.
— Щось по тобі не помітно. Це я обляпана.
— Чудово,— сказав я.— А що, як нас знову побачить твій брат?
— Він уже не такий вредний,— засміялася Аллочка.— Бо сам ходить із дівчиною.
Ми подивилися одне на одного довгими поглядами, а хлопцеві й дівчині небагато треба, щоб порозумітися. Стояли біля вхідних дверей, аптекарка поралася в приміщенні за склом, виготовляла ліки, отож могли "вільно розмовляти, бо вже коли доля когось зводить, то вчинить так, щоб в аптеці не було відвідувачів.
— Ну а ти? — спитав тихо я.
— Що? — звела великі очі Аллочка.
— Ні з ким не ходиш?
— Ні з ким,— засміялася вона. За цей рік вона виросла й покращала, з'явилась у ній якась спокійна принада, а дитячого ніби й зменшилося.
— А зі мною не хотілося б зустрітися? — спитав я, хвилюючись.
— По-моєму, тобі подобається Женя,— з якоюсь ураженою впевненістю проказала Аллочка, і я аж рота розтулив: звідки їй про це могло бути відомо, коли Женя була моєю таємною любов'ю і про це я ні перед ким ані духом не прохопився. Аллочка ж на мене не дивилася, а на двір, на дощ, на спалахи блискавиць, на мокрий брук, на хату навпроти, на дерево, що аж пригиналося, так обтріпував його дощ, а воно, як курка, покірно стояло й мокло — ні, ці дівчата бувають дивовижні.
— Хіба не знаєш, що Женя ходить із Пі-соцьким? — спитав я.
— А тобі ж вона подобається?.
— Дурниці,— розсердився я.— Ні до чого вона мені!
— Ясно, що ні до чого, коли вона ходить із Пісоцьким,— згорда сказала Аллочка
— Хочеш, буду дружити з тобою? — тихо спитав я.
— Ні! — сказала Аллочка і раптом рвонула на дощ.
Я стояв і дивився. Дощ був ніби зелений, а може, це він ішов на тлі зеленого. Я дивився, як Аллочка біжить хідником, швидко мокнучи, і чомусь був упевнений: коли б побіг за нею, то вона, може б, і змінила своє "Ні!" Але я за нею не побіг, бо мене незвідь-чому омила хвиля печалі і вперше навідало почуття неповноцінності, бо ті дівчата, які мені подобалися, навіть не дивилися в мій бік, бо й не мав я такої сили, щоб іти нахрапом і ломити їхню байдужість, як ламає бик загорожу; окрім того, і її батьки ставляться до мене негативно; окрім того, я вельми сумнівавсь у власних притягальних здібностях; окрім того, мені чітко було сказано: "Ні!",— а коли так, не малосильність, а гордість не дозволяла мені кинутися за нею. Отож я вирішив забути її, бо навіщо мені було домагатися людини, яка не хоче нічого зі мною мати. Був я тоді наївний і зелений і не розумів, що дівоче "Ні!" — це все одно, що "Так!", отож і омивався смутком у дверях аптеки, і так незатишно й самотньо мені зробилося, що і я вийшов на дощ й повільно пішов додому, мокнучи і відчуваючи неприкаяну від того осолоду, бо я був одторгнутий, бо я був у дощі самотній, бо все в мені якось чарівно й смутно співало, бо серце моє обливалося зеленим дощем, бо мокрі мої ноги брели асфальтом, по якому дзюркотіли потоки води, бо я відчув себе раптом тріскою, яку несе розбурхана течія, і це також мені смутно подобалося: хай буде, як є, подумав я, а буде так, як повинно бути.
Але доля коли вже грається з людьми, то так просто їх не відпускає, бо вона, та доля, ніби велетенська кішка, а ми — миші, отож та невидна нікому кішка ступає м'якими лапами по вулиці, наступаючи на асфальт; і будинки під нею — як малі купини, а очі в неї звужені, сяють голубим вогнем, і той голубий вогонь починає гуляти вже сам по собі, може, як світлі тіла кульової блискавки; може, як синій туман, що лягає на мокрий брук чи асфальт; може, як сутінок чи світанок, і ми п'ємо його, п'яніючи, і нам у череп встромляється золота голка, через яку проходять у мозок послані тією кішкою радіохвилі, і це ще один спрут життя нашого; тільки той, про який я оповідав раніше,— чорний і морочний, а цей голубий і принадний.