Алінина мати сиділа у фотелі з в’язанням й оповідала все ту ж історію, як сильно був вражений Ліст Аліниною грою… Костомаров сидів насупроти, намагаючись слухати, але слова обтікали його мозок, як вода, й губилися у яскравому світлі, яким було залито кімнату. Так, це було в лютому 1847 року, коли на контракти приїхав до Києва Ференц Ліст. Саме тоді, роблячи ранкові візити, вони завітали до графині Меліної. Після звичайних привітань почалися розмови про те і се, а скінчилося тим, що Аліна почала грати. Вона грала Шуберта в переробці Ліста, і грала бездоганно. В цей час якийсь чоловік швидко ввійшов у вітальню і, не називаючись, спинився за спиною в Аліни, почавши слухати. Аліна тоді різко повернулася від рояля, і в неї мимоволі вихопилося: "Maestro!.." Знав цю історію, може, краще за саму пані Крагельську, але вона любила її оповідати і не зважала, чув це співрозмовник чи ні. Він же думав тільки про те, що з хвилини на хвилину має переступити порога цієї кімнати юна, осяйна істота і що в цієї істоти білі, легкі руки та ясна, трохи лукава всмішка. Ця істота снилась йому сьогодні якнайприємніше – він хотів з’єднати в собі ці два враження зі сну й навіч, – саме в той день збирався просити в Аліниної матері руки її дочки. Тоді стара Крагельська почала оповідати про якусь закордонну подорож.
– А ви, – спитала, – ніколи не були за кордоном?
– Та от не був, – сказав Костомаров. – Все ці заняття та й заняття!
– Ну, у вас іще все попереду, – сказала вона. – Італія – от що ви повинні відвідати. Знаєте, жодна країна так мене не вражала! Скільки там сонця!
Це було сказано в тій залитій промінням кімнаті, і він подумав, що цей момент настав: зараз відчиняться двері, і в них він побачить ту, за якою стогне його душа.
І, наче за вищим велінням, відчинилися вифарбувані в біле двері, і в них постала вся в білому панна такої ніжної і вишуканої вроди, що він раптом злякався: невже так станеться, невже збудеться таке чудо, що йому дістанеться у володіння ця краса, що він щодня чекатиме на отаке сонячне її пробудження і щодня осягатиме це обличчя з м’якими рум’янцями, тиху й ніжну всмішку та вологий блиск чудових очей? Костомаров кинувся поцілувати нареченій руку і зробив це, як завжди, незграбно, ледве не перекинувши одного із оббитих світлим, у синю квітку стільця, відтак почервонів, аж запалав.
– Ой, Миколо Івановичу, – засміялася панна. – Ви наче не в цьому світі пробуваєте!
– Завдяки вам, – сказав він сердечно, а стара пані встала, бо в неї знайшлися господарчі оборудки і вона тимчасово мусила покинути їх, наказавши дочці бавити гостя.
– Я хочу йому заграти, – сказала Аліна. – Саме ту мелодію, яку чую сьогодні цілий ранок.
Він знову сів у крісло, оббите світлою тканиною у синю квітку, а вона підійшла до рояля. Сиділа до нареченого боком і була залита сонячним світлом. Були залиті цим світлом білі й чорні клавіші й тонкі руки з довгими пальцями. Вони раптом побігли тими клавішами, як біжить голубий вітер по зеленому листі.
Закоцюб у своєму кріслі, бо мелодія була все та ж: розповідала про ранок, про залиту сонцем кімнату, про його сьогоднішній сон і про руки, що священнодіють, наче вітер серед листя.
"Я боюся, – подумав він, обхоплюючи руками голову. – Боюся, що забагато мені вділено щастя!"
ІV
Костомаров повернувся до готелю майже під вечір. За цей день він начебто схуд і пострункішав і, хоч цілоденно протинявся вулицями, відчував приємну втому. В холі його вже чекав Чубинський.
– Приходжу до вас утретє, – сказав, зводячись.
– Щось сталося? – спитав Костомаров, коли вони підіймалися під сходи.
– Хіба те, що Аліна Леонтіївна вже в Києві і передала вам листа. Ну а я, як уже судилося мені в цій історії, за листоношу!
Костомаров розірвав конверта вже в кімнаті. Руки йому тремтіли.
– Надто швидко все сталося, – сказав нервово, пройшовшись.
– Щось прочитали неприємне?
– Чому ви так подумали?
– Та я й не думав нічого, – засміявся Чубинський. – Риторичне запитання!..
– Це все трохи несподівано для мене, – пробурмотів Костомаров.
Чубинський звівся.
– Може, я не до речі…
– Та Боже мій! – знову заходив покоєм Костомаров. – Ви не так мене зрозуміли… Посидьте ще в мене, коли ласка, бо я, чого доброго, почну вірити, що це в мене химерна гра уяви. Аліна Леонтіївна запрошує мене до себе, а я наче розчахнута вітром гілка!..
Чубинський знову впустивсь у крісло, а Костомаров підійшов до вікна. Побачив запруджену людьми вулицю – саме виходили на вечірнє гуляння. Поважні мами похитували важкими сукнями, а поруч них котилися барвисті дрібенята – діти. Чоловіки однотонно похитували ціпками, а панни пливли, цікаво поводячи чепурними голівками. Вулиця була засаджена екіпажами, в них яскріли барвами жіночі строї, – все це раптом виклалося у кольористу мозаїку, яка нерушно завмерла.
– Я й тоді боявся, – сказав глухо Костомаров. – Життя зовсім не так улаштовано, щоб у ньому складалося на добре. Той, хто вже раз обпікся, дме, як кажуть, на холодну воду, тобто завжди розважає.
– Але є щось сильніше за холодний розважок, – сказав з глибини кімнати Чубинський.
– Таж певне! – швидко обізвався Костомаров. – Інакше ми стали б непомірно елементарні…
Струснув волоссям і підійшов до Чубинського.
– Ви чарівник, Павле Платоновичу. Знаєте, мене завжди дивувало, як вам вдалося організувати той велетенський науковий матеріал… Зараз вже не дивуюся, – він засміявся лагідно.
– Та я! – підхопився Чубинський і почервонів.
– Знаю вас, хитрого! – жартівливо пригрозив Костомаров. – Але я вам дуже й дуже вдячний! – Глибоко видихнув і втяг голову в плечі. – У-ух! – сказав. – Хвилююся, наче юнак!
V
Уже западали сутінки, коли він вирушив на візит. Не бажав брати візника, а пішов пішки. Викидав мірно ціпка, ставив на хідника й наче вимацував дорогу. Перше хвилювання вже вляглося, і він навіть собі подивувався на той спокій, що його посів; був, як і сутінки, легкий, сумнуватий і трохи застиглий. Щось скулювало йому душу, а може, знову нітили її згадки. Хотів викликати візію білих рук у залитій сонцем кімнаті і мелодію, яка майже не покидала його проздовж останніх днів, – цього разу не зумів. Навіть страшно стало: здавався собі холодним та порожнім. Не думав нічого і не відчував, хоч потаємно відав – це якась нова облуда. Дурив себе спокоєм і був радий із того: чи в його літах отак хвилюватись? Зрештою, зрозумів, що сталося: після такого юнацького спалаху, свідком якого став Чубинський, прийшли до нього двадцять шестеро проминулих років. Відчув їх як живих істот: двадцять шестеро братів, що один за одним входили в його порожнє мешкання. Були одягнені в однакового крою одежу й мали однакове обличчя, але не були однолітками. Розташувались у його кімнаті колом уздовж стін і заповнили її всю. Сам він стовбичив посередині: що міг і що мав їм сказати? Дивився сумно й хотів кожного впізнати. Особливо різнилися його "я" петербурзькі та саратовські: саратовські були в чорній одежі, наче справляли жалобу, а петербурзькі в звичайній партикулярній. Пройшовся подумки по тому помешканню, наче переглядав давні фотокартки. У тій шерезі йому залишалося одне: знайти крайнього й стати біля нього. Але вони всі, двадцять шестеро його подоб, раптом змішалися поміж себе.
Він сів за стола і взявся рукою за очі: починали йому боліти, незважаючи на те, що світло довкола було денне. Таким і застали його ті світло-голубі сутінки, коли зважився покинути своє тимчасове мешкання. Покинув там усіх двадцять шестеро братів і здобув натомість холодний і розважний спокій – оту з останніх своїх облуд. Навіть озирнувся: чи не йшли за ним ті двадцять шестеро? Було порожньо. Долею випадку вулиця, по якій простував, виявилася безлюдна. Захотів зайти в перукарню й позбутися бороди. Але злякався того бажання: внутрішньо був певний, що за бородою те ж таки молоде, сухе обличчя, от тільки лоба помережано. Йому здалося, що час – таки справді житейська облуда. Як міг переселятись із століття в століття, так само легко мав переселитись із одного десятиріччя в інше. Саме для цього залишив у тому помешканні, замкнувши на ключа, всіх отих двадцять шестеро.
Тихий сум колихав його. Був той сум як голубий вітер у зеленому листі, і, коли б міг його уявити, намалював би дівчину в світлому, яка спинилася раптом у прочілі білих дверей. Були в неї чудові темні очі, а на вустах тремка, трохи лукава всмішка. До болю в серці захотілося вірити, що вона таки існує, та дівчина, як і залита кімната. Існує рояль, що чекає білих рук, які видобувають з нього найкращу мелодію, – буде то пісня юних сердець, котрі своє не одлюбили…
Він спинився. Голосно калатало серце. Над головою розрісся широкий каштан, і в каштан той ускочив молодий вітерець. Стояв, заплющившись, перечікував, поки заспокоїться серце.
– Вам погано? – побачив біля себе молоде, зацікавлене личко.
Похитав головою й пішов. Викиду вав ціпка й мірно ставив його на брук. Викликав у собі спокій, і той спокій приходив до нього. Був як сутінок: легкий, сумовитий, трохи застиглий…
Костомаров звів очі, щоб перевірити, чи той це номер, до якого простував. Великі дубові двері, в дверях проріз і металевий напис, щоб опускати сюди листи й газети. Збоку блищить кістяна ручка дзвінка, пожовтіла від часу й відглянсована десятками долонь, що за неї бралися.
Пішов просто до того дзвінка, долаючи широкі мармурові сходи ганку. Холоднуватий, м’який і трохи застиглий спокій, здається, надійно увійшов у його серце, але рука, якою потягся до дзвінка, затремтіла. Смикнув різко й чекав, що в глибині дому обізвуться поспішливі кроки.
– Мені до Аліни Леонтіївни Кисіль, – сказав він дерев’яним голосом, – служниця дивилася на нього зацікавлено.
Увійшов у передпокій. Зі сходів назустріч йому спускалася незнайома літня жінка. У темній, важкій сукні, повна й трохи незграбна. Була надміру зворушена, бо, побачивши його, раптом спинилася і взялася рукою за серце.
34 — Чи ті?
35 — Чи цю доріжку?
36 — 3 вірша М. Костомарова "Кульбаби"
37 — Кажучи собі, що виривався в такий спосіб із черева апокаліптичного звіра.