Вони поклонилися мені і пішли собі, а тої днини батько помер. Ось і усе, що я знаю. Може бути, що Грицько та Коструба знають більше...
Старий попив меду і довго глядів непорушно у догоряючий огонь. Вкінці потер чоло рукою і поклав її на голову хлопця.
— Ти, певно, сину, дивувався, що я тобі таки при повітанні втяв проповідь, правда?
— О ні, батько якраз те саме мені не раз говорили.
— Саме тому говорив і я до тебе так, а не інакше, щоб ти пізнав і повірив, що між батьком і мною була умова: виховати спільно наших дітей, якщо один із нас помре. Мої сини уже дорослі, один при дворі князя Жигимонта Кейстутовича, другий — при великому князі Вітовті. Твій брат згинув у змові Свидригайла в боротьбі з угорськими опришками, що напали були на втікаючого князя. Марна смерть, щоправда. Все-таки на князя Свидригайла покладають усі русини ще й нині найбільші надії. У мене осталася тільки чотирнадцятилітня донечка Мартуся, побачиш її в Руді. Твій покійний батько віддав мені тебе, а я вишлю тебе до твого дядька Михайла у Луцьк. Там чинитимеш усе, що він накаже, бо він був також у нашому союзі. Чому воно так, а не інакше, дізнаєшся або від нього, як він побачить, що тобі можна уже те сказати, або від мене, як доростеш. А якщо Михайло Юрша згине, а я умру, то все потрібне скажуть тобі життя і мої два сини. Бо вони і ти маєте бути наслідниками нашого заповіту.
Хлопець слухав, розкривши рота, але не розумів гаразд слів Носа. Зрозумів тільки те, що батьки задумали щось велике, нечуване і що йому також прийдеться у цьому взяти участь. І серце його так і стрепенулося у молодих грудях.
II
По стежках величезного саду в Руді походжало два дні опісля двоє молодят: Андрійко і невеличка ростом, кругла та рум'яна мов путивочка, а чорнява мов ахат чотирнадцятилітня дівчинка. Андрійко був одягнений у короткий кубрак без рукавів, облямований хутром куниці. З-під синього кубрака виглядали широкі вгорі, а вузькі внизу рукави з малинового шовку, нашивані золотими галунами на випустках та розрізах. Такого самого кольору були і короткі вузькі суконні штани, заправлені у високі жовті чоботи-сап'янці з довгими носиками та високими закаблуками. Куняча шапочка на голові та багатий, коралами прикрашений ніж у піхвах, що виглядав із-під кубрака, доповнювали одяг. Хоч крій його не був ні руський, ні західний, хоч не було на ньому яскравих кольорів, у яких любувалося століття, все-таки його поява робила на товаришку чимале враження. Вона раз у раз гляділа то на стрій Андрійка, то на короткий кожушок та звичайненьку собі суконочку, в які одягла її няня, і сумно хитала головою, а обстрижене чорне, мов крило галки, волосся опадало аж на її темні великі очі.
Ранок видався, як на те, гарний, погідний. Золоте листя товстим шаром вкривало землю, а на нього з оголеного гілля спадали хвилинами краплини води, наче грайливі перли. Здавалося, перед відходом на далекий південь бажає приємне, тепле сонечко ще раз оглянути цю сумну землю тіней та холоду і усміхнутися на прощання. У його променях були і веселість, і сум, той важкий розпучливий сум поліської осені, що поволі, закутавшись у мряку, ступає по крижано-холодних драговинах-болотах, по розмоклих греблях, по лінивих водах, щоб вкінці втонути — зникнути у чорному сосновому лісі.
— Чому ж ти нині так замовкла, Мартусю? — питав Андрійко.— Вчора ввесь день базікала, тріпалася, підскакувала, мов горобець на мотузку, а тепер наче проковтнула отця ієромонаха Івана?
— Бо вчора ти був якийсь такий... свій, як дядько Микола або батько, в звичайній шапці та каптані, у якому ходять у нас... А нині ти чомусь не той став... і кубрак, і рукави, і шапочка... зовсім такий, як розказує няня...
Мартуся зам'ялася і замовкла. Андрійко засміявся, нахилився до дівчини і обняв її рукою.
— Розкажи-но мені, Мартусю, про того дядька Миколу та про те, що розказує няня.
— То ти не знаєш дядька Миколи? Він тут недалеко у Рудниках коло Чорнобиля.
— Ба, Чорнобиль не близько!
— Все-таки він вельми часто сюди заїздить, бо се друг Танаса і Олекси.
— А про що таке розказує тобі няня, що ти аж бочишся на мене?
Дівчатко підняло великі чорні очі, і їх глибокий погляд зустрів зір хлопця.
— Вона розказує... про Івана... про царевича! — сказала по хвилині вагання.
— Невже ж я подібний до нього і чому?
— Чому, не знаю, але ти зовсім до нього подібний. Мені не раз снився й Іван, і Змій Горинич, і сестра Івана, і його суджена царівна, і завсіди царевич був якраз такий, як ти. Може, то і ти? У казці, каже няня, буває і правда...
Андрійко засміявся.
— Не смійся, Андрійку! — крикнула дівчина з серцем,— не смійся у білий день із казок, бо се гріх. Няня каже, що всі казкові страхіття живуть справді і люто карають усякого, хто з них насміхається. Бо казки не на сміх розказують старі дітворі!
— Ну, ну, не гнівайся, Мартусю! От сядь біля мене отут, на сей відземок, та розкажи мені про Івана-царевича, але перш усього поцілуй мене так, як учора.
Мартуся жваво вискочила на відземок, закинула рученята на шию хлопцеві і поцілувала його так, як няня вчила, тобто так, що аж луна пішла, а наполохана синичка, яка недалеко довбала кору старої яблуні, полетіла прожогом геть.
— Отак-то гаразд! — сказав задоволений хлопець.— Тепер розказуй! — Він посадив її на коліна, вона обняла його за шию, притулила личко до його лиця і почала розказувати.
— У тридев'ятому царстві жив собі, було, цар. У нього були син та дочка. А у сусідньому царстві саме тоді вимерли люди. Каже тоді до царя син Іван-царевич: "Благослови, батечку, їхати у сі пусті землі. Отам заживу я на славу. Там усього вдосталь, а людей дасть біг!" "Не пущу я тебе туди, сину",— каже цар. На се царевич: "Не пустиш, то я й так піду!" І пішов, а з ним разом і його сестра. Батько не пускав, а Іван таки пішов. Зовсім так, як ти, що навіть мого тата бити брався, правда?
— Бачиш, я твого тата до вчора і у вічі не видав,— відповів, усміхаючись, Андрійко,— а як пізнав, то прохав пробачення!
— Та так, але ти все ж задирливий та непосидючий, як каже батько.
— Ну, хай буде! Розказуй далі.
— Іван-царевич із сестрою їхали не день, не два, аж доїхали до ізбушки, що на курячій ніжці.
— Що ж се таке ізбушка?
— Се така хатина! — пояснювала Мартуся,— така, що стоїть на курячій ніжці, а в ній сидить Баба Яга. Так казала няня, а вона багато знає, бо вона аж десь з-під самої Москви, де тепер справді сидить великий князь, ніби цар.
— Ага, що ж дальше?
Баба Яга питається: "Здоров був, царевичу Іване, чи ти від діла літаєш, чи діла питаєш?" А він на те: "Ось у такому-то царстві вимерли усі люди, то я туди і жити вибрався". Тоді Баба Яга поглянула на них обох, уткнула ніс у стелю, а ноги в куток — здоровенна, бач, собі була, а далі каже: "Краще сам їдь туди, а сестру залиш! Вона тобі чимало лиха накоїть!" Іван-царевич тільки свиснув. Що йому були мудрощі Баби Яги! Він, бач, був мудріший за неї. Баба Яга накормила їх, напоїла, переночувала, а на другий день дала їм собаку та синенький клубочок ниток і каже: "Іди туди, куди покотиться клубочок". Поїхали за клубочком, а сей завів їх під другу ізбушку на курячій ніжці. Вона не стояла, а все крутилася, як фуркальце, так що увійти годі було. Але Іван-царевич гукнув: "Хатино, хатино, стань так, як мати поставила!" Ізбушка стала, а царевич увійшов із сестрою. На підлозі лежить друга Баба Яга. Він і їй розказав те саме, що першій, а вона на те: "Що ж, іди, але тільки сам, без сестри, бо вона багато лиха накоїть!" Та царевич і тепер не послухав Баби Яги. Упертий був. Тоді вона йому дала другого собаку і хустину та й каже: "Зустрінеш по дорозі велику ріку, то махни тільки хустиною, а на ріці стане міст; як перейдеш ріку, махни другим кінцем хустини, то міст зникне. Тільки дивись, щоб сестра цього не бачила, а то біда буде". Накормила, напоїла, переночувала Баба Яга царевича Івана з сестрою, а опісля відпустила їх у дальшу дорогу. Куди клубок котиться, туди вони йдуть. Аж прийшли над велику-велику ріку. Сестра каже: "Братчику, спочиньмо трохи!" Сіла і не бачила, як Іван-царевич махнув хустиною. Де не вродився міст, і царевич каже: "Ходім, сестричко! Дав бог міст, щоб перейти!" Перейшли, а царевич крадькома махнув другим боком хустини, і моста неначе й не було. Отак прийшли вони у безлюддя і швидко розжилися у дозвіллі багатирями. Раз, коли царевич поїхав на лови, прилетів до сестри Змій Горинич. Вдарився об землю і став молодцем, напрочуд гарним. Сестра царевича як стій полюбила його, а він кличе її до себе: "Я,— каже,— в'яну з туги за тобою, мені без тебе й жити годі!" А царівна на те: "Лети до мене через ріку!" — "Коли-бо не можу!" — "Що ж мені робити?" — "Йти до свого брата. У нього є хустина, візьми її та махни одним кінцем, то на ріці стане міст".— "Ба, брат не дасть мені".— "То ти обмани його і кажи, що хочеш тільки випрати". Вона так і зробила, і Змій перейшов до неї. Вони цілувалися та обнімалися, аж Змій каже: "Як би то нам звести з світу твого брата?" А сестра так дуже любила Змія, що тільки відповіла: "Не знаю, подумай сам!" От він і придумав.
— То вона вельми погано вчинила, правда, Мартусю? — питав Андрійко, гладячи кругленьке личко дівчини.
Очі Мартусі засвітилися вогнем.
— Страх погано! Я б її отак тут на шматки роздерла!
І дівчатко затиснуло п'ястуки і усточки, наче справді збиралося когось побити.
— То тобі шкода Івана-царевича?
— Певно, що шкода! Він гарний, пишний, моторний.
— Ба. Змій кращий за людину.
— Нечиста сила завсіди спокушає людей красою. Так каже отець ієромонах, але я його не розуміла. Аж коли няня розказала сю казочку, то вже і я знаю, що воно таке. Але слухай, що було далі!
— Слухаю!
— Змій вигадав, щоб царівна вдавала недужу і забажала вовчого молока. У лісі, певно, вовки і з'їдять царевича. Поклалася царівна у постіль і стогне:
— Ах, братчику, занедужала я тяженько, якщо не принесеш мені вовчого молока, то умру.
Пішов Іван-царевич у ліс, побачив вовчицю, що кормила вовчат. Вхопив лук, наклав стрілу і хотів уже пустити її на вовчицю, коли вона стала просити:
— Не вбивай мене, царевичу! Не роби діток моїх сиротами! Краще скажи, чого тобі треба.
— Молока твого мені треба! — каже царевич.
— А ось надій собі та ще і вовченя бери у дарунок.
Побачив Змій царевича з вовченям і налякався.
— Сховай мене! — каже царівні і вмить перекинувся у віник.
Приходить царевич, а його собаки прожогом за піч і давай гризти віник так, що аж пруття летить.
— Змилуйся, братику, відклич собак, а то й хати не буде чим замести.
Іван-царевич відкликав собак, а вони, знай, гарчать і гарчать.