так звик coбi у Смольнім інституті,
де для шляхтянок i для їx родин
найвища мрія — вінценосцям бути
метресами… Що там дівоча честь,
як царських милостів за це, "нє счєсть"
66
"Що ж мама?" "Мати головою — смик,
i по руці нахабу! Вчула слідом
"полячка" чи "гордячка", як убік
скрутила. Ані словом, aні видом
не зрадилась тоді. Аж через piк,
як їй прийшли ковтки з олександритом.
Вони лежать невживані в шухляді,
а мати й згадувать про це не раді…"
67
Вщухає хуртовина. Об вікно
вже не шурчать cyxi долоні снігу,
у присмеркне вгорнулись полотно
закутини; подій минулих книгу
перегортають діти заодно
з дорослими; у тишу, мов у кригу,
дитячі закувалися буття
студеним подувом передчуття.
68
Так, Марку, так! Ще дочекаєш ти
й твоїх дітей малі невинні діти,
коли катів-батьків сини-кати
прийдуть твій край, твій нарід теребити,
зганять бичами під свої хрести
i змушувать за це до "многі літа!.."
Пошли тоді їм, Боже, Віри й сили
оборонити предківські могили!
* * *
СПІВ П'ЯТИЙ
69
"А подивіться но на малеч, тату,
як причаїлася в своїм кутку!
Не сплять, не сплять! Лиш чуть, як наростати
їm вуха ймуть! Скажіть но нам яку
з історійок отих, що їx багато
зібрали на підзбужському віку.
3 них ароматом тхне, немов із скрині,
70
"Отож це сталось за царя Тимка,
як ще людей було на світі мало,
коли земля мов корж була тонка,
a вci горби на ній були із сала,
з сметани плеса, ріки з молока,
коли з дерев маківники звисали…
I був тоді цілій Волині пан
рід наших предків, лісових древлян.
71
Були вони yci тоді погани,
i де тепер наш xyтip — тут Перун,
великий бог, мав гай святий. Древляни
ішли сюди на прощу. Жрець-відун
приносив жертви, віщував i рани
змовляв та різями таємних рун
карбив на сволок дії старовинні,
що стались на Поліссі та Волині.
72
I, насікаючи ряди карбів,
глибоко поринав віщун думками
у початки всіляких початків,
що стались мiж землею й небесами,
та часто на думках себе ловив,
як бути з деревлянськими богами,
що лише камінь, дерево та мідь…
I в серце сумніву вгризалась їдь.
73
Їх одганяв од себе жрець Гудило
та поспішався у священний гай,
i намагався там віщун щосили
виконувать священний обичай.
Та в cepцi щось неприспаного тліло,
щось шпоталось, як не змагався край
покласти думам про богів безсмертних,
пліснотою i шашлями розжертих.
74
А тут ще поплили чутки чудні,
що скоро прийде край батьківській вipi,
Перуновій i Ладиній рідні.
Нові боги, цілком нової міри,
жертов кривавих, людської офіри…
I відчував у всім Гудило жрець,
що невідкличний близиться кінець.
75
Аж звідки не взялися княжі вої,
їx кличами озвавсь древлянський бір:
упав Перун, розколотий надвоє,
схилився гай під вістрями сокир…
О, боги! Чом же громової зброї
не ужиєте проти цих безвір?
Де ділися твої, Перуне, стріли?
Куди ви Bci, Дажбожичі, поділись?
76
Ось день за днем поволі промина —
не оживають боги дерев'яні!
Але так само лісом йде луна,
так само роси падають поранні,
так само повна зір височина,
так само, як жили, жиють древляни…
Перед новим схилився Богом світ,
новий прийняв од нього заповіт…
77
Із Києва іде в ліси Волині
посольство княже: вчити деревлян,
як Tpійці поклонятись триєдиній,
зробити із поганців християн,
побудувать по всій землі святині
та обернути край у Божий лан…
Єпископ їx веде благочестивий,
на Божу путь древлян навести хтивий.
78
Ось якось їx завів доріжки слід
серед хащів на затишну поляну.
I дивляться: сивобородий дід
колоду перескакує старанно.
В один бiк скок — низький уклін на схід:
"Від мене, Боже, це прийми в пошану!
А це мені!.." I перескок назад…
Та знов i знов зусильних скоків ряд.
79
Здивовано на діда i колоду
глядять посли: "Гей, діду, зупинись!
З якогось ти, старий, дивного роду!"
Низенько дід засапаний вклонивсь:
"Вітайте, подорожні, у господу!
Я був жерцем Перуновим колись.
I служить Богу новому Гудило,
як каже серце й дозволяє тіло."
80
"А хто ж тебе навчив" "Ніхто! Я сам
потрохи пізнавав нового Бога.
Пощо тому древлянський вбогий храм,
кому є храмом зоряна облога!
Пощо тому із Греків фiміям,
кому кадять квітчасті перелоги!
I не жадний офір i молитов,
хто творить все i все вбирає знов.
81
Але душа горить йому служити,
йому піднести вдячність i хвалу.
Отак часом батькам збитошні діти
приносять відданість свою малу.
I я оце із ним останні літа
розділюю, у пopoci й пилу,
не золото, офіри й паполому,
але років старечих щиру втому!"
82
I княжі засміялися мужі…
Та звів єпископ руки, наче крила,
з благословенням: "Далі так служи
ти Господеві, старче! Люба й мила
йому ця служба. Нам же поможи
мать вipy, Боже, як в жерця Гудила!
Щоб нас зняла вона над земський круг:
Идіже хощет, там бо рищет Дух!.."
83
Ах, скільки, скільки вже минуло років,
як свій древлянський край ти залишив,
мій прадіде! Але життєвих кроків
твoїx ще бачу слід, ще чую слів
незабувальні вироки глибокі,
звучить у мене ще могутній зрив
акордів, що творив ти на органі,
коли, бувало, грав при службі ранній,
84
або коли в неділю ти нераз
апостола читав перед амвоном,
на клиросі сплітаючи свій бас
з дяківським неумілим баритоном…
I, стаючи в пригоді повсякчас,
хто у біді — було тобі законом
умовностей переступати прут,
бо над усе тoбi був лише Дух.
85
Як мріється глибоко i таємно
на розмежів'ї світла й темноти!
Вступилось до буденности буденне,
у присмерку так ясно бачиш ти
все, що за дня розшукував даремно
під променистим дахом сяйноти…
А ось тепер само прийшло, шепоче,
щось таємниче повідати хоче,
86
щось хоче росказать тобі без слів,
всеобіймаючим зв'язати тоном
минулість мудру посивілих днів
з юнацьким до прийдешности розгоном,
i де тепер панує сум і гнів —
проголосити радість там законом
та привітати кожен духа рух:
"Идіже хочет, там бо рищет Дух!"
* * *
СПІВ ШОСТИЙ
87
О, провесни Hecмілi перші кроки!
Хто стежив вас в лютневі ясні дні:
в млі сафіровій обрії широкі,
зпрозорені бурульки крижані,
i зашерх ледової поволоки
на снігових завіях… А на пні
метелик пружить проти сонця крильця,
та пролісків вистромлюються бильця.
88
А потім знов закрутить сніговій…
Та марна лють розлюченого лютня,
бо юний березень вже тут мерщій,
i грає верховіттям, мов на лютні,
вогкий i запашистий буревій
та в ніч шпурляє заклики могутні…
Ніхто про це не вмів сказати стільки
прекрасного, як Морґенштерн i Рільке.
89
А масляна жада coбi по праву,
докінчити масну пору м'ясниць,
з усього радить вишпотать забаву,
дівок перевінчать на молодиць,
та випить — закусити так, щоб славу
гульняцькую не похилити ниць,
щоб грало серце, сяяли очі й лиця…
Тож веселімся, поки веселиться!
90
Хоч завтра нас чека грижі полин,
їдь каяття, терпка покута
за безліч перевершених провин,
хоч завтра нам iз "Мізерере" нута,
хоч завтра не піднесемось з колін, —
але сьогодні наш барвінок-рута,
сьогодні сяють нам серця i лиця…
Тож звеселяймось, поки веселиться!
91
Нема сальця — конопляна олія,
суха тараня замість ковбаси,
від печі духовитий запах віє
печених бараболь… Пісні часи
прийшли на світ! Але не трать надії:
на свята, Марку, все це від'їси!
Тепер же пicт усім! I для Султана
нема ані м'ясця, aні сметани.
92
Це тільки раз якогось десь ченця
(оповіда повагом баба Ксеня)
так закортіло в пicт сальця-м'ясця,
так спокушав рогатий на печеню,
що грішник у iгyмeнa-отця
з монастиря був випросивсь, в кишеню
сягнув глибоко й порося придбав
та, всмаживши, під рясу заховав.
93
Чека отець-ігумен біля брами:
"Що приховав ти, брате, під полу?"
Зашпотавсь зi страху чернець словами:
"Це рибку я придбав для загалу!
Та щоб не думав, отче, що устами
моїми йде брехня — на сором злу
дай, Господи, щоб цеє карасятко
та й обернулось вмить у поросятко!.."
94
Довгобороді і старі як світ
у баби Ксені жарти й анекдоти,
але пізнати в них заглохлий слід
веселої спудейської давноти,
острожської доби побляклий цвіт,
коли романські з заходу бон-моти
замішували у козацький тон
вертепи, канти та Декамерон.
95
А з провесни стає весна поволі,
сичать гадами й топляться сніги,
набрякли соком верховіття голі,
піднесла річка лід над береги,
iз закликом нестриманої волі
у простори зазивної туги,
шукаючи нездійсненої мpiї,
летять ключі з таємного вирію.
96
У полудень спішаться журавлі,
кидаючи журні— журливі звуки;
спускаються під вечір до землі
з пересвистами гостродзьобі слуки;
а в марцевій поранковій імлі
шпурляють гуси тяглі перегуки…
Істота повна вщерть таємних сил…
Ах чом, чому не маєш, Марку, крил?
97
Та, Боже борони, щоб журавлями
ти не назвав розсурмлених птaxiв!
Бо цілий рік журбою i жалями
буде томить нездійснимий зазив
у голубінь, щоб досягти крилами
підзоряних недосягальних див…
Тож їx назвім веселиками, друзі,
щоб серце не томилось в марній тузі.
98
Коли би пощастило це мені
вхопити настрій днів отих примхливий
та ув'язнити у свої пісні,—
то мав би я дарунок мерехтливий
коханню свому першому — Весні…
Та був хтось більше, аніж я, щасливий:
уклав його в свої волинські вірші
Олекса Стефанович не cyгipше."
99
За сафіровим бором вечір гасне,
взялися склистим шерхом баюрки,
i голубінь, таку прозоро-ясну,
зацяткували тремітні зірки…
"Та все прекрасне й щасне лиш дочасне!." —
підносять з глибини думки гipкi
молитви Сирина покутні тони,
де правляться у церковці "поклони".
100
Не зна Марко ще тяготи гpixiв,
та все ж передчуттям тонким дитини
тремтить icтoтa, i таємність слів
чаклує завороженість хвилини.
Поклони б'є до темних образів,
покутує майбутні ще провини,
домолюючи щиру шепотінь:
"Любови духа дай мені!.. Амінь!"
101
А на амвоні темнім чорна ряса
взиває каяття в долину сліз.
Суворо спогляда з іконостаса
синкліт святих із потемнілих риз,
i тільки вид нерукотворний Спаса
з любовію зглядається униз
на суми i жалі людського роду,
на ту ж, безпечну від віків, природу
102
забудькуватих, без турбот дітей,
що їx покликав світ на мить в гостину
та зараз же, під стук i грюк костей,
розваживши i кару i провину,
знов одпуска розвезених гостей
у ту ж, звідкіль з'явилися, країну…
Все промина, як сон, як тон, як тінь…
Лише любов перетрива!.. Амінь!..
* * *
СПІВ СЬОМИЙ
103
Сьогодні в ясній церковці з вербою
стояв Марко, торкаючись часом
пухнатих котиків-бруньок щокою…
До хати не ввійшов, а вбіг чвалом:
"Не я це б'ю — верба!" I шмаг лозою:
гармидер, крик і вереск над кублом…
Неділя вербна… I уже за тиждень
так палко жданий, радісний Великдень
104
Хай сам coбi тепер дім раду дасть, —
дітей бо кличуть oбpiї далекі.
Ось в лici зацвіла пахуща рясть;
будують на млині гніздо лелеки,
долинює на серні Кралі масть,
а на вершку дуґласівки-смереки,
обштрипуючи жовтим дзьобом фрак,
до милої примилюється грак.
105
Тремтять над борозною теплі хвилі
(святий Петро пасе своїх овець).
тріщить під лемішем сухе бадилля,
спішить Бенеда доорать кінець,
бо зникне сонце, й чортове весілля
в Четвер Зелений почина танець.
Тому й читаються сьогодні "cтpacтi",
щоб бicoвi минули нас напасті.
106
Плине проста величність простих слів
через осяяні царські ворота,
дванадцять повторяючи разів
спокутливу трагедію Ґолґоти.
Уклінно хиляться ряди голів
перед глибінню божої скорботи,
i блимають вогні, i пахне віск,
поклавсь на серце несподійний тиск
107
леґенди-заповіту, що в давнині
побожно прийняла її Волинь:
непімщені нащадками донині
З'являються в страсний четвер, терпінь
Христових слухать, гайдамацькі тіні,
втішаючись, що їхніх поколінь
не минуть дні воскресні-великодні
по муках, страстях i тортурах Кодні.
108
А з паперті прийма пахуща ніч
в обійми весняні юрми утому,
цяткує кружину зірками свіч,
що поспішаються мерщій додому.
При бaбi Ксені i Марко обіч
(а свічечка в лixтapикy, як в ґнома)
в уяві радісну плекає мить,
як він хреста на сволок начадить.
109
На хуторі скінчились перегони
останніх праць.